Униз і вгору за течією

Нарис про одну поїздку

Слава богу, все закінчилося. Закінчилася ця безладна і виснажлива біганина по магазинах, коли й сам не знаєш, що шукаєш, аби тільки щось купити, не обійти когось із подарунком і не обділити гостинцем; це хапливе прагнення якнайшвидше позбутися всіляких різних клопотів, великих і малих, що набралися, як завжди, на останній день, і треба притьма мчати туди й сюди, поговорити з тим і з тим, взяти одне й повернути інше; це гарячкове, коли ти тільки й озираєшся — не забути б іще про щось — лаштування до подорожі. Закінчилося все враз, наче відрубало, тільки-но Віктор зайшов до каюти й поставив валізу, і тепер попереду чекало саме лиш легке і приємне байдикування, яке наперед хвилює своєю святковістю і незалежністю.

Погода як на травень випала на диво жаркою, весь день палило, а тепер, надвечір, спекота ще більш загускла, по-( важчала. У каюті до того ж пахло фарбою, повітря було затхле й гіркаве. Віктор одразу ж, як зайшов, до кінця, до упору, опустив раму скла у вікні й висунувся назовні, його обдало теплим і кволим, але все ж вітерцем, від води ледь чутно повіяло свіжістю. До п'ятої години, до відплиття, залишалося ще хвилин з п'ятнадцять; посадка тривала, чути було, як по трапу йдуть люди, але в усьому вже відчувалося близьке звільнення, вже почала здригатися нетерпляча масивна біла туша теплохода, вже напівсонний жіночий голос з платівки, хвилюючи та піддражнюючи, повів прощальну і досить заграну пісеньку про те, що — "провожают пароходы совсем не так, как поезда".

Каюта була маленькою, але досить зручною і затишною: диван з високою м'якою спинкою, біля вікна невеличкий столик з намертво прикрученою до нього настільною лампою, біля дверей шафа для речей та одягу і за важкою зеленою завісою — раковина для вмивання. Віктор уперше взяв окрему каюту і тепер нетерпляче чекав на відплиття, аби сповна втішитися в ній своєю самотою. Тут він сам собі пан, досхочу буде вилежуватися й читати, нікому не заважаючи і ні від кого не залежний, увечері підніме у вікні решітку і засвітить настільну лампу, вранці відіспиться донесхочу, до втоми в голові, і вийде на борт, під вітер.

Будучи студентом, він їздив у третьому класі, що розміщався тоді в трюмі, і щоразу ці поїздки були для нього святом, про яке він починав мріяти ще взимку і до якого готувався якомога старатливіше: складав гроші, заощаджуючи карбованці з бідненької стипендії, навмисне залишав нечитаною найкращу, за чутками серед свого брата студента, книжку, підправляв, як міг, свою амуніцію. Тут він з повним правом, що його виколисав і зігрів у мріях за місяці зубріння, дозволяв собі нарешті невелике марнотратство: йшов у ресторан, вибирав столик біля одного з широких, на півстіни, вікон і замовляв пиво. Це й була головна, найбільш хвилююча частина свята — сидіти, недбало розвалившись у кріслі, попиваючи холодне пиво і вдаючи, що воно неабияк тобі смакує, й дивитися, дивитися у вікно на рівну і неквапну течію, в яку вдирається пароплав, на береги, на все те, що на них втаковилося й живе. Тоді ще не було цієї пісеньки — "вода, вода, кругом вода", яку з нарочитою байдужістю і далі тягне зараз той самий напівсонний голос, але вода й тоді зачаровувала аж ніяк не менше, ніж тепер,— зачаровувала, хмелила й вабила кудись, пробуджуючи неясний і глибокий неспокій. Це був якийсь дивовижний, незбагненний, неземний стан, коли, проймаючи бентегою душу, раптом спалахували несподівані бажання, привиджувалися незвичайні звершення або ні з того ні з сього находило замилування власним життям, де найбільшим щастям здавалося — бачити, думати, запам'ятовувати.

Тут-таки, на пароплаві, в нього трапилася одного разу любов зі студенткою медичного інституту, дівчинкою гарненькою, але такою тоненькою, що мимоволі виникав сумнів: яким чином їй вдалося вмістити в собі все, що належить мати людині? Вона їхала не одна — з матір'ю. Віктор тепер уже не пам'ятав, з чого, через яку випадковість почалося це знайомство, зате добре пам'ятав, як потім усю ніч вони таїлися від її матері, ховаючись то на верхній палубі, то в кормі, серед бочок і величезних котушок з тросами, то в трюмі, на його лаві: як він накривав її від вітру своїм піджаком, який щасливий був, слухаючи її квапливий і, по суті, пустопорожній шепіт. Ось що коїться з людьми, коли "вода, вода, кругом вода". Усе літо потім вони посилали одне одному нетерплячі й ніжні листи, а коли зустрілися восени в місті, вже не біля води, спокійно і без найменшого жалю розійшлися.

Гримнув нарешті відчалювальний марш, і теплохід одразу ж легенько відійшов, відсунувся від стінки. З берега і з борту закричали, замахали одне одному, почулися окремі слова команди в машинне відділення, десь стривожено й голосно заплакало дитя. Теплохід став упоперек ріки і дав течії розвернути його вниз, за ходом. З берега він мав вигляд зараз, мабуть, дуже гарний: білий, легкий і довгастий, сяючий усім своїм оснащенням. У нинішній навігації він вирушав тільки в перший, іменинний рейс і був чисто прибраний, підфарбований та підладжений, матроси франтували новенькою формою, молоденькі провідниці усміхалися чемними і допитливими усмішками. Все це потім обстріпається, зблякне або видасться просто непотрібним і зайвим, але поки що, коли не прискіпуватися, все мало вигляд досить ошатний. Якби ще так різко не пахла фарба в каюті.

Тепер уже рушили своїм ходом. За бортом зашуміла знуртована вода, швидше потягся назад берег, у вікно увірвався вітер. Дихати стало легше. Віктор підвівся з дивана і, не кваплячись, принатурюючи себе до дозвільного й лінькуватого життя в дорозі, почав улаштовуватися: дістав з валізи те, що могло тут знадобитися, сходив до провідниці за постільною білизною. Ним оволоділо рівне й приємне почуття вдоволення собою: ось він і їде, хоч би там що, все ж таки їде... Можна піти зараз у ресторан, і, всівшись, як колись, біля вікна, попросити пива. Щоправда, від пива він уже одвик, але щоб упевнити і самого себе і когось ще, хто пам'ятає його по колишніх звичках, що він усе той самий, одну плящину випити варто.

П'ять років він не був удома, в своєму селі, довгих п'ять років, за які неабияк змінилося й ускладнилося його життя. За ці роки він побачив чимало інших країв, з'їздив навіть за кордон. Усе це було добре, корисно й потрібно йому; повертався назад, сповнений якимось особливим, внутрішнім смислом; у нього мовби вливалася свіжа кров, вносила в узвичаєне й розмірене існування почуттів і гостроту, й новизну. Але як же все-таки втомлювався він у цих поїздках! Від початку й до кінця там доводилося бути в постійному напруженні: завжди щось тривожило попереду, змушувало підстьобувати або, навпаки, стримувати себе, увесь час, боячись схибити, треба було робити вибір — те чи це, одне або інше, туди чи сюди. Навіть рідкісні хвилини розслаблення здавалися там спокоєм людини, яку підвісили догори ногами. І лише вдома (вже й не вдома треба говорити, а якось інакше, бо в нього своя сім'я у місті, з якого він зараз виїхав), і лише в рідному селі, у батька з матір'ю, він знав, відпочинок його буде повним, цілковитим і невідчутним: він піде туди, куди заманеться, робитиме те, що забагнеться, він порине в це життя, як у дитинство, що повернулося, і довго буде залишатися там у щасливому забутті, не пам'ятаючи нічого ні про себе, ні про інших і скоряючись лише найпростішим і найлегшим бажанням. Уже й тепер він почувався так погідно і затишно, як давним-давно з ним не бувало, мовби кожна клітинка, виплутавшись з щільного клубка, нарешті знайшла в ньому своє місце.

Він усе ж таки вирішив зазирнути в ресторан, хоча й не знав, залишиться там чи ні. Один столик біля вікна виявився вільним, немовби саме для нього, і він не наважився піти геть. Раніше Віктор плавав на пароплавах, це був теплохід, до того ж теплохід морського типу, що не боїться великої хвилі; але ресторан у ньому, схоже, залишився колишній, мовби перенесений з пароплава у цілковитій незайманості— те ж напівокругле, похиле до бортів невеличке приміщення в кормі, з вузькими, на два боки, дверима, ті ж просторі вікна, прибрані в жовті штори, і ті ж низькі, м'які крісла в білих чохлах. Віктор міг би побитися об заклад, що й меню тут анітрохи не змінилося, хіба що на якусь дещицю. Він розгорнув карточку й усміхнувся. Звичайно, все те саме: щі, піснувато-кислий запах яких він пам'ятав ще й досі, яєчня, біфштекс і рисова каша. Але річкову рибу замінила морська, це він повинен був передбачити. В усьому іншому меню нагадувало раз і назавжди викарбуваний на камені напис, свідчення сталості смаку невідомого постачальника.

Сидіти, розвалившись у кріслі, зі склянкою пива, тримаючи її в руці, було і зручно, й приємно. Десь угорі нечутно і пружно працював вентилятор, гнав повітря, і по залі колами ходив вітерець, ворушив на вікнах легкі високі штори й обережним, пригасаючим повівом торкався обличчя. З одного боку за сусіднім столиком уже збуджено гомоніла за пивом компанія чоловіків, з іншого — з мовчазною і несерйозною, яку забавці, жартівливою зосередженістю вечеряла сім'я: він і вона з однаково широкими і чистими, чомусь схожими (чи не від спільного життя, бува?) обличчями — молодими й добрими, і хлопчик з дівчинкою приблизно одного віку, років шести або семи. Не дістаючи з крісел до столу, діти їли навстоячки. Очевидно, це й викликало лукаво-уважний і веселий настрій батьків: раз по раз вони перезиралися й усміхались. Спостерігаючи за ними, Віктор, сам не знаючи чому, відчув у собі незбагненні ревнощі до цієї невеликої, але вже повної сім'ї, щось, опріч любові й злагоди, зачіпало й зворушувало його в ній — чи то схожість і фізична рівність, що одразу впадали у вічі, мовби він і вона були створені одне для одного, як ліва рука для правої, чи то обачна, парна поміркованість: мати, батько, син, дочка — всього, що може бути, по одному, але все гарно, міцно, на славу людині, чи то щось іще, приховане глибше і міцніше. І від того, що він не міг збагнути свого почуття, неспокій не полишав і заважав йому; він не одразу забув про нього і після того, як за сусіднім столиком повечеряли й пішли.

А за вікном, за неширокою смугою, все плинув і плинув берег, за кормою здивовано й неохоче закипала вода і, підібравшись, котила на два боки хвилі.