Уста чарівні й очі зелені - Сторінка 2

Як ти думаєш, Зам подереться на стіну? Мені на все начхати, але що ти думаєш? Думаєш, подереться?

Лівою рукою сивий чоловік струсив попіл зі своєї сигарети на край попільнички.

— Не думаю, що він обов'язково подереться на стіну, Артуре, — сказав він спокійно. — Але й в захопленні від цього він не буде. Ти ж знаєш, як довго ми займаємось цими бісовими готелями? Старий Шенлі особисто розпочав усю…

— Знаю, знаю. Зам казав мені про це не менше п'ятдесяти разів. Це одна з найпрекрасніших історій, що я чув коли-небудь у своєму житті. Що ж, я програв цю бісову справу. Хоча, по-перше, це й не моя провина. По-друге, цей божевільний Вітторіо весь час присікувався до мене. І тоді ця ідіотка-покоївка витягла ці простирадла з блошицями…

— Ніхто не каже, що це твоя провина, Артуре, — сказав сивий чоловік. — Ти запитав мене, чи думаю я, що Зам оскаженіє, і я просто дав тобі чесну…

— Знаю… я це знаю… Я не знаю. Що за біс. Можна знову піти в армію, у крайньому разі. Я казав тобі про це?

Сивий чоловік повернув голову до дівчини, мабуть, хотів показати, як терпляче, навіть стоїчно, він усе це слухає. Але дівчина саме на нього не дивилась. Вона перекинула попільничку коліном і тепер швидко згрібала пальцями недопалки в маленьку купку. Вона підняла очі надто пізно.

— Ні, не казав, Артуре, — промовив сивий чоловік у трубку.

— Так ось. Можу. Не знаю напевно. Насправді я не надто захоплений цією ідеєю, і не пішов би, якби цього можна було уникнути. Та, мабуть, доведеться. Не знаю. Зрештою, зможу забути. Якби я отримав мою каску та мій здоровецький письмовий стіл, і мою чудову велику сітку від москітів, то це не було б так…

— Хлопче, мені б хотілось трохи довести тебе до тями, цього мені справді б хотілось, — сказав сивий чоловік. — Бо якого біса… Ти ж наче розумний хлопець, а говориш як дитина. Я кажу тобі з усією щирістю. З якоїсь дрібниці робиш бозна-що, воно тобі всі баки забило і ти вже абсолютно нездатний до…

— Треба було кинути її. Ти це розумієш? Треба було ще минулого літа, тоді були такі справи… ти це знаєш? А знаєш, чому я не зробив цього? Хочеш знати, чому я не зробив цього?

— Артуре. До біса це все. Це нас нікуди не приведе.

— Зачекай хвилинку. Дай скажу чому! Хочеш знати, чому я не кинув її? Я можу точно сказати чому. Мені було жаль її. Оце й уся правда. Мені було жаль її.

— Добре, не знаю. Я маю на увазі, що тобі видніше, — сказав сивий чоловік. — Але мені здається, що ти забув одну річ, те, що Джоана вже доросла жінка. Я не знаю, але мені здається…

— Доросла жінка! Ти збожеволів? Вона доросла дитина, чорт забирай! Слухай, я якось голився, — слухай це, — я якось голився, а вона раптом гукає мене з іншого кінця квартири. Я йду дивитись, що трапилось, кинувши гоління, з бісовою піною на моєму обличчі. Знаєш, що вона хотіла? Хотіла запитати, чи думаю я, що вона кмітлива. Клянусь Богом. Це мене вбило, кажу тобі. Я бачив її, коли вона спить, і знаю про що кажу. Повір мені.

— Ну, тобі видніше… Тобто, звідки мені знати, — сказав сивий чоловік. — Справа у тому, чорт його забирай, що ти не можеш зробити нічого конструктивного, щоб…

— Ми не підходимо одне одному, от і все. Все дуже просто. Ми не підходимо ніяким боком. Знаєш, хто їй потрібен? Їй потрібен якийсь здоровий мовчазний сучий син, що дав би їй чортів, довів її до нестями, а потім повернувся дочитувати свою газету. Ось, що їй потрібно. Я до біса слабкий, як для неї. Я знав це, коли ми збирались одружитись… Богом клянусь, що знав. Я знаю, ти розумний, ти ніколи не одружувався, та знаєш, що перед тим як люди одружуються, у них буває якесь прозріння, вони відчувають, що буде після одруження. А я проігнорував це. Проігнорував усі мої бісові передбачення. Я слабкий. Ось як це називається.

— Ти не слабкий. Просто треба думати головою, — сказав сивий чоловік і взяв від дівчини щойно запалену сигарету.

— Звичайно, я слабкий! Звичайно, я слабкий! Чорт забирай, мені краще знати, слабкий я чи ні! Якби я не був слабким, ти що, думаєш, я б дозволив цьому всьому… Та, що про це говорити? Звичайно, я слабкий… Боже, я не даю тобі спати всю ніч. Чому ти не повісиш цю бісову трубку? Повісь її, та й усе.

— Я не збираюсь класти трубку, Артуре. Я хотів би допомогти тобі, якщо це під силу людині, — сказав сивий чоловік. — Насправді ти сам собі робиш гірше…

— Вона мене не поважає. Вона навіть не кохає мене, чорт забирай. По суті, — я оце поміркував, — я її теж більше не кохаю. Хоча не знаю. Може, й не так. І кохаю, і не кохаю. По-різному буває. Це змінюється. От чорт! Кожного разу, коли я вирішую покінчити з цим усім, чомусь виявляється, що ми запрошені на обід, і я зустрічаю її десь, а вона приходить у цих бісових білих рукавичках чи ще у чомусь. Не знаю. Або я починаю згадувати, як ми першого разу поїхали в Нью-Гейвен[4] на матч з принстонцями. Коли ми виїхали зі стоянки, спустила шина, і був собачий холод, а вона світила мені ліхтариком, поки я міняв колесо… Ти розумієш, про що я. Не знаю. Або я починаю думати про… Чорт, аж незручно… Починаю думати про цей бісовий вірш, що я вислав їй, коли ми тільки почали зустрічатись: "Рожевий мій колір і щиро-білий, Уста чарівні й очі зелені". Чорт, аж незручно… Він завжди нагадує мені про неї. У неї зовсім не зелені очі… її очі немов ті бісові морські мушлі, чорт забирай… але вона згадується все одно… Не знаю. Що про це говорити? Я божеволію. Кинь трубку, чого ти? Я серйозно.

Сивий чоловік прокашлявся і сказав:

— Я не збираюся класти трубку, Артуре. Але є одне…

— Вона якось купила мені костюм. За свої власні гроші. Я розповідав про це?

— Ні, я…

— Просто взяла й пішла, я думаю до Триплера, і купила. Я навіть не ходив з нею. Я хочу сказати, у неї є деякі до біса хороші риси. Найдивніше, що костюм майже підійшов. Довелось трохи звузити у стегнах… брюки… та підкоротити. У неї є деякі збіса хороші риси.

Сивий чоловік ще трохи послухав. Потім різко повернувся до дівчини. Єдиний погляд, що він кинув на неї, повністю дав їй зрозуміти, що відбувається на іншому кінці дроту.

— Тепер, Артуре, слухай. Це не дасть нічого хорошого. Я серйозно. Тепер слухай. Кажу тобі з усією щирістю. Чого б тобі не роздягнутись та не лягти в ліжко, га? І розслабитись? Джоана, мабуть, за кілька хвилин буде. Ти ж не хочеш, щоб вона бачила тебе в такому стані, правда? Бісові Елленбоґени зараз заваляться разом з нею. Ти ж не хочеш, щоб вся та банда побачила тебе таким, га? — Він прислухався. — Артуре, ти мене чуєш?

— Боже, я не даю тобі спати всю ніч. Все, що я роблю, я…

— Ти не заважаєш мені, — сказав сивий чоловік. — Не забивай собі цим голову. Я вже казав тобі, що в середньому сплю години чотири на добу. Все, що я хотів би зробити, якщо це в людських силах, це допомогти тобі, друже. — Він вслухався. — Артуре? Ти тут?

— Так. Я тут. Слухай. Я все одно не даю тобі спати. Може, я зайду до тебе, вип'ємо? Що гадаєш?

Сивий чоловік випрямив свою спину і поклав вільну руку на голову.

— Зараз, ти хочеш сказати? — запитав він.

— Так. Якщо ти не проти, звичайно. Я тільки на хвилинку. Просто хочеться посидіти десь і… Не знаю. Ти не проти?

— Та ні. Але справа в тому, що, мені здається, не варто, Артуре, — сказав сивий чоловік і прибрав руку з голови. — Я хочу сказати, що я буду більш ніж радий, якщо ти прийдеш, але я впевнений — тобі слід узяти себе в руки і розслабитись, доки Джоана привальсує додому. Я впевнений у цьому. Де ти повинен бути, коли вона з'явиться, то це на місці, вдома. Хіба я не правий?

— Так. Не знаю. Клянусь Богом, не знаю.

— Гаразд, я знаю, я впевнений у цьому, — сказав сивий чоловік. — Слухай. Чому б тобі не лягти зараз в ліжко, розслабитись, а потім зателефонуєш мені, якщо схочеш. Я маю на увазі, якщо тобі схочеться поговорити. І не хвилюйся. Це головне. Чуєш мене? Чого б тобі не зробити цього?

— Добре.

Сивий чоловік ще потримав якийсь час трубку біля вуха, потім поклав її на важіль.

— Що він казав? — негайно запитала дівчина.

Чоловік узяв сигарету з попільнички — вибрав її з-поміж недокурених недопалків. Затягнувся і сказав:

— Хотів прийти сюди випити.

— Боже! І що ти сказав? — запитала дівчина.

— Ти мене чула, — сказав сивий чоловік. — Ти могла мене чути. Хіба не чула? — Він загасив сигарету.

— Ти був прекрасний. Просто чудовий, — сказала дівчина, дивлячись на нього. — Боже, я почуваюсь паскудно!

— Атож, — сказав сивий чоловік, — Ситуація така, що не приведи Господи. Не знаю, чи справді я був чудовий.

— Був. Ти був прекрасний, — сказала дівчина. — А я слабодуха. Я абсолютно слабодуха. Подивись на мене!

Сивий чоловік подивився.

— Ні, ситуація справді неможлива, — сказав він. — Я хочу сказати, що все це настільки неймовірно, що навіть…

— Любий, вибач, що перебиваю, — сказала дівчина швидко і нахилилася до нього. — Мені здається, що ти гориш. — Швидкими спритними рухами пучок вона змахнула щось з його руки. — Ні. Це тільки попіл. — Вона випросталась. — Ні, ти чудовий, — сказала вона. — Боже, я почуваюся препаскудно!

— Так, це дуже, дуже складна ситуація. Він, очевидно, перебуває в абсолютному…

Телефон раптово задзвонив.

— Чорт! — лайнувся сивий чоловік, але трубку зняв відразу. — Алло?

— Лі? Ти не спиш?

— Ні, ні.

— Слухай, я подумав, може, ти схочеш знати. Джоана саме прискакала додому.

— Що? — перепитав сивий чоловік і прикрив очі лівою рукою, хоча лампа світила йому у спину.

— Так. Вона саме прискакала. Минуло десять секунд, як ми з тобою скінчили розмовляти. Ось я й вирішив зателефонувати тобі, поки вона у вбиральні. Слухай, страшенно дякую тобі, Лі. Хочу сказати… ти знаєш, що я хочу сказати. Ти ж не спав, точно?

— Ні, ні. Я саме… Ні, ні, — сказав сивий чоловік, все ще прикриваючи очі. Він прокашлявся.

— Так. Ось що сталось — очевидно, Леона добряче напилась, а потім почала репетувати, і Боб попросив Джоану поїхати з ними ще кудись випити, доки все влагодиться. Я не знаю. А ти знаєш. Дуже заплутано. У всякому разі, зараз вона вдома. Якісь щурячі перегони. Чесне слово, це все через клятий Нью-Йорк. Я думаю, що ми, якщо все буде добре, можливо, поїдемо в якесь містечко десь у Коннектикуті. Не надто далеко, звичайно, але достатньо, щоб можна було вести нормальне життя, чорт забирай.