Утопія

УТОПІЯ

ЗОЛОТА КНИЖЕЧКА, така ж корисна, як забавна, про найкращий устрій держави І про новий острів Утопія

ТОМАС МОР ШЛЕ ПРИВІТ ПЕТРУ ЕГІДІЮ 1

Дорогий Петре Егідію, мені трохи соромно посилати тобі майже після року оцю книжечку про державу уто-пійців, яку ти, безперечно, сподівався одержати через півтора місяця. Адже ти знав, що, пишучи цей твір, я не потребував ані вдаватися до вигадок, ані обдумувати його композицію — залишалося тільки переказати розповідь Рафаїла 2, яку я чув разом з тобою. З тієї ж причини в мене відпала турбота про вишуканість, бо мова оповідача не могла бути добірною, насамперед тому, що він розповідав без підготовки; далі, як тобі відомо, оповідач виявився не так добре обізнаний з латинською, як з грецькою мовою. Тим-то що більше мова переказу наближалася б до його невибагливої простоти, то ближчою була б до правди. Саме про неї я повинен дбати якнайбільше, що й роблю.

Признаюсь тобі, друже Петре, ось у чому: наявність готового матеріалу настільки полегшила мою працю, що мені майже нічого не залишилось зробити. У противному разі, як обдумування матеріалу, так і розпланування його вимагали б чимало часу та наполегливості навіть від людини неабиякого обдаровання й непересічної вченості. А якби ще від мене вимагали писати не тільки правдиво, а й красномовно, то, щоб виконати таку вимогу, не вистачило б мені ні часу, ні наполегливості. Тепер, коли відпали ці труднощі, через які довелося б пролити стільки поту, мені залишилось одне — всього-на-всього записати почуте, а це було вже завданням неважким. Проте для виконання цього "неважкого завдання" інші мої заняття залишили мені обмаль часу. Бо безнастанно я зайнятий

судовими справами, причому одні з них веду сам, другі слухаю, треті полагоджую як посередник, четверті вирішую як суддя; одного доводиться відвідувати в службових справах, іншого — в приватних. І ось, присвятивши цим заняттям мало не весь день, решту його я віддаю своїм рідним, а собі, тобто літературі, не залишаю нічого.

Повернувшись додому, треба, звичайно, порозмовляти з дружиною, побалакати з дітьми, поговорити із слугами. Усе це я вважаю за свій обов'язок, який треба виконати, якщо не хочеш бути у своєму домі чужою людиною. Та й взагалі блід старатися бути якнайприємнішим для тих, кого або природа призначила тобі в супутники життя, або випадок так велів, або ж ти сам собі вибрав. Важливо тільки не псувати рідних надмірною ласкавістю чи поблажливістю робити із слуг панів.

Серед таких ось занять непомітно минають дні, місяці, роки. Коли ж тут писати? До речі, я ще нічого не сказав ні про сон, ні про їду, яка в багатьох людей забирає не менше часу, діж сон, що поглинав ледь не половину життя. Своїм набутком я роблю тільки той час, який викрадаю у сну і їди. Його, звичайно, малувато, все ж маю його дрібку і завдяки цьому хоч і поволі, але нарешті закінчив "Утопію". Посилаю тобі, дорогий Петре, щоб ти її прочитав і нагадав про окремі факти, якщо вони випали з моєї уваги. Щоправда, я своїй пам'яті досить довіряю, але не настільки, щоб думати, що я не міг нічого призабути. Річ у тім, що Іоанн Клемент 3, мій вихованець, дуже мене збентежив. Він, як тобі відомо, був разом з нами (я радо дозволяю йому бути присутнім при будь-якій розмові, що може дати йому якусь користь, бо чекаю рясних плодів від того пагінця, який почав зел он і ти завдяки запяттям грецькою і латинською мовами). Наскільки я пригадую, Гітлодеґї розповідав, що Амауротський міст на річці Анідр4 завдовжки п'ятсот футів, а мій Іоанн твердить, що треба двісті футів відняти: ширина річки, за його словами, не перевищує трьохсот футів. Пригадай собі, будь ласка, як воно було насправді. Якщо ти такої самої думки, як Іоанн, то я погоджусь і визнаю свою помилку. Якщо ти не пригадуєш, то залишу, як написав, бо мені здається, що я добре запам'ятав. Взагалі буду старатися із усієї сили, аби в моїй книжечці не було неправди; в сумнівних випадках я скоріше скажу неправду ненароком, ніж збрешу навмисне, бо волію бути чесною людиною, ніж хитромудрою.

2 8-153 17

Зрештою, цьому легко можна буде зарадити, якщо ти дізнаєшся від самого Рафаїла особисто або листовно, а це слід тобі зробити ще через іншу заковику, яка виникла, не знаю лише з чиєї вини: з моєї (це скоріше всього), чи твоєї, чи самого Рафаїла. Річ у тім, що ні нам не впвло на думку запитати, ні він сам не здогадався сказати, в якій частині Нового Світу розміщена Утопія. Я ладен був би, звичайно, цей недогляд виправити, пожертвувавши немало грошей із власних заощаджень. Бо, з одного боку, мені соромно самому не знати, в якому морі лежить цей острів, про який я стільки розповідаю, а з другого боку, незручно перед іншими людьми, особливо перед одним благочестивим чоловіком, теологом за фахом, який запалився неймовірним прагненням відвідати Утопію не з марної забаганки чи з цікавості побачити щось нове, а щоб підтримувати і зміцнювати нашу релігію, яка там щасливо пустила коріння. Аби зробити це в офіційний спосіб, вія вирішив попередньо клопотатися, щоб папа римський послав його туди й призначив єпископом для утопійців; його ніскільки не бентежить та дражлива обставина, що сану цього він домагається випрошуванням. Він вважав таке домагання виправданим, оскільки воно не походить ні з честолюбства, ні з користолюбства, а з побожності.

Тому-то прошу тебе, мій Петре, звернутися до Гітлодея або особисто, якщо тобі це зручно, або ж листовно, якщо він далеко від тебе, і домогтися того, щоб у цьому моєму творі не було ні крихітки неправди, а все відповідало достовірності. Останнім часом я схиляюсь до думки, чи не краще було б показати цю книжечку йому самому. Адже ніхто іпший не зумів би так добре, як ійн, виправити помилки, якщо вони там є, а він не зможе цього зробити інакше, як не прочитавши все, що я написав. Ти ж матимеш нагоду відчути — подобається йому мій твір, чи він нерадо сприймає його. Адже якщо він сам вирішив описати свої пригоди, то, очевидно, не бажав би, щоб я це зробив за нього. У всякому разі, я не хотів би виданням твору про державу утопійців випередити Гітлодея й перехопити в нього красу і привабливість новизни.

Зрештою, правду кажучи, я досі не вирішив остаточно, чи взагалі видавати мені книжку. Бо в людей смаки такі різні, вдачі такі примхливі, душі такі невдячні, погляди такі недоречні, що, бачиться, далеко щасливіше живуть ті, хто у веселому і приємному настрої догоджає собі у всьому, ніж ті, хто сушить собі голову, як би то видати

щось таке, що принесло б користь чи насолоду розбещеним або й невдячним. Переважна більшість людей не знає літератури, а багато нехтують нею. Невіглас відкидав все те, що йому незрозуміле, а напівграмотний відкидає як буденне те, що не ряснів старовинними словами; декому подобається лише давнина, більшості — тільки сучасне. Один настільки похмурий, що не визнає жартів, інший настільки позбавлений почуття гумору, що не терпить дотепів; тугодум боїться будь-якої насмішки, як той, кого покусала скажена собака; дехто до того непостійний, що, сидячи, хвалить одне, а стоячи — інше. Є такі, які сидять у шинках і, попиваючи вино, висловлюються про таланти письменників та з поважним виглядом гудять усе, що завгодно, смикаючи письменників за їхні твори, немов за волосся, а самі тим часом перебувають, як мовиться у приказці, "поза обстрілом" 5. Ці розумники так чисто поголені з усіх боків, що в них немає жодної волосинки, за яку можна було б ухопитись. Далі, є люди настільки невдячні, що навіть тоді, коли їм якийсь твір дасть насолоду, вони все одно не відчувають любові до автора; вони схожі на тих невихованих гостей, які, запрошені на розкішний бенкет, ідуть нарешті додому, не подякувавши господарю. Добре було б, якби ти влаштував своїм коштом бенкет для людей, що мають тонкий смак, різні уподобання і до того ж відзначаються пам'ятливістю і вдячністю.

А все ж таки, мій Петре, поговори з Гітлодеєм про те, що я тобі казав. Адже потім можна буде ще раз справу обміркувати. Зрештою, за розум я взявся лише тоді, коли закінчив писати твір. Що ж до видання твору, то я в майбутньому, якщо Гітлодей цього забажав, піду за порадою друзів і передусім твоєю.

Будь же здоровий, мій дорогий Петре Егідію, разом з твоєю прекрасною дружиною. Люби мене, як завжди, бо я тебе люблю навіть більше, ніж рапіше.

Перша книга розповіді, яку вів видатний муж РафаТл ГІтлодей про найкращий устрій держави, в переказі знаменитого мужа Томаса Мора, громадянина й шерифа славного британського міста Лондона

Не так давпо пайнепереможніший король Англії Генріх, восьмий з черги лід цим іменем, щедро наділений всіма рисами визначного володаря, мав неабиякого значення спірні справи з найяснішим державцем Кастілії Карлом Так ось, щоб вести переговори і владпати непорозуміння, паш король відправив мене послом у Фландрію як супутника і порадника незрівнянного мужа Кутберта Тунстал-ла 2, якого нещодавно король, на превелику радість усіх, призначив начальником архіву. Я не буду ніскільки його хвалити — не з побоювання, щоб мене, як його відданого друга, не запідозрили у надто прихильному свідченні його заслуг, а тому, що його чесноти і вченість ціную вище, ніж я міг би передати їх словами. Вони до такої міри відомі й знамениті, що розводитися про них нема потреби, хіба що, славлячи його особу, я опинився б у становищі людини, якій, як-то кажуть, забаглося лампою освітити сонце 3.

У Бругге 4, відповідно до домовленості, нас зустріли ті, кому державець доручив вести справу,— всі люди визначні. Серед них головною особою був бургомістр Бругге, чоловік вельмишановний, а вустами і душею посольства — Георгій Темсіцій 5, настоятель собору в Касселі, красномовний не лише від ученості, а й від природи. До того ж він був чудовий правознавець і неабиякий мастак вести переговори завдяки своєму таланту й великому досвіду.

Коли ми, збиравшись не один раз, у дечому не дійшли певної згоди, вони, попрощавшись з нами, поїхали на кілька днів у Брюссель, щоб дізнатись про думку їхнього державця. А я тим часом, скориставшись нагодою, поїхав у Антверпен. Під час мого перебування в цьому місті відвідували мене різні люди, але найми л Ішим із усіх був

< ■

Петро Егідій в, уродженець Антверпена, чоловік надзвичайно приємний, славнозвісний серед своїх співгромадян великою чесністю й поважністю, достойний якнайвищої пошани.