Утопія - Сторінка 5

А наскільки безглуздо і навіть шкідливо для суспільства карати однаково злодія і вбивцю, то, гадаю, ясно кожному. І справді, коли розбійник побачить, що засудженому тільки за крадіжку загрожує не менша небезпека, ніж якби, крім того, викрили його у вбивстві, тоді сама ця думка може сшЗДгу-кати розбійника вбити того, кого б він у іншому випадку намірявся тільки пограбувати. Зрозуміло, що при вбивстві небезпека зменшується, бо відправивши на той світ виказувача злочину, у розбійника буде більше надії сховатися з награбованим. Отже, намагаючись налякати злодіїв надто суворими карами, ми, по суті, заохочуємо їх мордувати хороших людей.

А тепер переходжу до відповіді на традиційні запитання, яка кара може бути більш придатною. Мені здається, що набагато легше знайти кращий спосіб покарання, ніж гірший. Навіщо нам сумніватися в корисності того покарання за злочини, яке, як ми знаємо, колись протягом довгого часу застосовували стародавні римляни, дуже досвідчені в керуванні державою? Викритих у тяжких злочинах вони засуджували на довічну роботу в каменоломнях і копальнях, тримаючи їх постійно в кайданах.

А втім, коли йдеться про мою думку в цій справі, то з-поміж подібних звичаїв, притаманних тому чи іншому народу, мені найбільше до вподоби звичай, який я спостерігав і запам'ятав під час моєї подорожі по Персії, гостюючи у так званих полілеритів 4|. Це чималий народ з розумним державним устроєм. Не враховуючи данини, яку вони змушені щорічно сплачувати перському цареві, по-лілеритп у всьому іншому вільні н керуються своїми законами. Через те, що живуть далеко від моря і майже з усіх боків оточені горами, вони цілком задовольняються плодами своєї землі, рідко бувають у сусідів, і їх нечасто відвідують чужоземці. За старовинним народним звичаєм, полілерити не прагнуть розширювати свої володіння, а гори і данина, яку вони платять щорічно своєму володареві, убезпечують їхній край від будь-якого нападу. Цілком звільнені від військової повинності, вони живуть, не скажу, що розкішно, але в достатку, радше щасливо, ніж славно й гучно. Навіть їхня назва, гадаю, мало кому щось говорить, хіба що найближчим сусідам.

Так ось, у полілеритів є такий звичай: спіймані при крадіжці повинні повернути вкрадену річ власнику, а не володарю, як це буває в інших місцях. Вони вважають, що як у володаря немає ніякого права на вкрадену річ, так і в злодія. Якщо річ кудись зникає, то після оцінки її вартість відшкодовується з майна злодіїв, решту повертають жінкам та дітям злодіїв, а самих злодіїв засуджують на примусові роботи. Якщо злочин був скоєний без жорстокості, то злодіїв не замикають у в'язницю й не заковують у кайдани; вони перебувають на волі, займаючись суспільно корисними роботами. Тих, що відмовляються працювати або працюють надто мляво, не стільки мучать кайданами, скільки підганяють побоями. А ті, що працюють сумлінно, не зазнають наруги, лише на ніч їх поіменно перелічують і замикають у камери. За винятком постійної праці, в їхньому житті немає ніяких прикрощів. Годують їх непогано: тих, хто працює для громадськості, утримують на кошти держави, в інших випадках буває по-різному. Іноді видатки, пов'язані з їхнім утриманням, покриваються з милостині; хоч таке джерело прибутків непевне, але воно краще від інших, оскільки народ там милосердний. В деяких місцях для цієї мети призначають певний поголовний податок. У деяких місцевостях злодії не виконують ніяких громадських робіт, але коли якась приватна особа потребує наймитів, то може прийти на базар і будь-кого з них найняти на день за встановлену плату, дещо меншу, ніж якби наймач хотів узяти на роботу вільну людину. Крім того, злодія за лінощі дозволено відшмагати батогом.

Як наслідок засуджені ніколи не бувають без роботи, і, крім заробітку на своє утримання, кожний з них вносить щоденно певну плату в державну скарбницю.

Усі вони носять одяг однакового кольору, волосся їм не голять, а підстригають дещо над вухами, з яких одне трохи підрізане. Дозволяється, щоб друзі приносили їм їжу і питво, а також одяг відповідного кольору, зате давати гроші вважається карним злочином однаковою мірою як для того, хто дає, так і для того, хто бере. Вільній людині брати з будь-якого приводу гроші від засудженого не менш небезпечно, ніж рабам (так називають засуджених) доторкатися до зброї. Кожна область мітить своїх рабів особливим знаком, знищити який — кримінальна справа, так само як перехід за межі своєї області або розмова з рабом іншої області. Задум втечі не менш небезпечний, ніж сама втеча. За співучасть у такому задумі рабові грозить страта, вільній людині — рабство. Донощику, навпаки, призначені нагороди: вільному — гроші, рабу — воля, а обом — прощення і безкарність за співучасть, щоб злочинець не вважав, що безпечніше виконати злий намір, ніж покаятись у ньому.

Я розповів вам закони і порядки, які існують у посіле-ритів щодо злодійства. Легко можна помітити, наскільки вони людяні й корисні. Гнівом спалахують судді, щоб викоренити пороки, але людей щадять і поводяться з ними так, що вони мусять стати добрими і протягом решти життя, спокутуючи всю шкоду, яку заподіяли раніше, принести суспільству користь. Далі, нічого боятися, що засуджені повернуться до своїх колишніх звичаїв. Мало того, мандрівники, вирушаючи куди-небудь у дорогу, почувають себе безпечними, коли їхніми провідниками є саме ці раби, яких декілька разів міняють на кордоні кожної області. Справді-бо, все зроблено так, щоб запобігти злочину з боку рабів: зброї немає, наявність грошей може стати доказом злодійства; в разі спіймання смертна кара неминуча, і ні крихітки надії куди-небудь втекти. Це виключено, бо як може сховатися й стати непоміченим втікач, який своїм одягом не схожий на інших? Хіба що втікав би голим, але й тоді його виказало б підрізане вухо. Нарешті, можна подумати, що серйозна небезпека виникне тоді, коли раби задумають змову проти держави. Начебто якась окрема область зважиться на такий ризик, не підмовивши і не збунтувавши спершу рабів з багатьох інших областей. Як тут можуть змовлятися люди, яким під загрозою емеріної кари заборонено зустрічатися чи обмінюватися вітаннями. До того ж, щоб повірити в можливість задуму змови, вони повинні беззастережно довіряти своїм товаришам, бо знають, що мовчати про намір утечі небезпечно, а виказувати — дуже вигідно. З другого боку, кожен з рабів може сподіватися, що колись стане вільним, якщо буде слухняним і скромним, а також дасть підстави вважати, що виправиться в майбутньому. І справді, щороку кільком рабам дарують волю в нагороду за терплячість".

Коли я це сказав і додав, що, мабуть, немає ніякої причини, чому б такий спосіб не запровадити в Англії з далеко більшою користю, ніж та справедливість, яку так вихваляв згаданий правознавець, тоді саме він і промовив:

"Ніколи цього не можна буде запровадити в Англії, не наражаючи державу на велику небезпеку".

При цих словах він похитав головою, закопилив губу і замовк. Усі присутні готові були приєднатись до його думки. Тоді взяв слово кардинал:

"Нелегко передбачити, мало б це успіх чи ні, не зробивши'попередньо проби. Однак якщо після винесення смертної^ вироку володар звелить відкласти страту, то можна було б застосувати звичай полілеритів, скасувавши одночасно привілей притулку 42. Саме тоді, коли наслідки виправдають доцільність такого звичаю, слушно було б його запровадити, у противному разі можна після відстрочки стратити тих, що були засуджені раніше. І страта виявиться тоді не менш корисна державі й не менш справедлива, ніж якби вирок виконали негаппо. Небезпеки від відстрочки страти я не бачу ніякої. Мало того, мені здається, що такий спосіб можна успішно застосувати до волоцюг 43; досі ми нічого не домоглися, незважаючи на оголошення багатьох законів для винищення цієї пошесті".

Щойно кардинал сказав це, всі наввипередки взялися хвалити його докази, схожі на мої, хоч раніше, коли я говорив, мене слухали зневажливо; особливо ж їм припала до вподоби згадка про волоцюг, тому що це був власний додаток кардинала.

Не знаю, чи варто переказувати подальшу розмову, бо вона була смішна. Проте я розповім: узагалі було все доречно й мало деякий зв'язок з нинішньою темою.

Випадково стояв біля стола один нахлібник, який, очевидно, хотів удавати з себе дурника і робив це так, що скидався на справжнього блазня. Його дотепи, якими він намагався розсмішити товариство, були такі тривіальні, що частіше сміялися з нього самого, ніж з дотепів. Все ж інколи вдавалися йому вислови цілком доречні, немов на підтвердження приказки: "При частій грі трапиться й виграш". Тут хтось із гостей зауважив, що я у своїй промові досить уваги приділив заходам проти злодіїв, а кардинал потурбувався про волоцюг, залишається тільки, щоб суспільство взяло під свою опіку людей, яких хвороба або старість довели до злиднів і зробили непрацездатними, без засобів до життя. Тоді згаданий нахлібник так озвався:

"Дозволь мені висловитись у цьому питанні. Бо я маю чудову думку, аби навести тут порядок. Я гаряче хочу не бачити людей цього гатунку у себе перед очима. Вони мені добряче її частенько давалися взнаки, вимагаючи грошей жалісливим бідканням, але ніколи не могли мене розчулити настільки, щоб витягнути з мене хоч би шеляг.

Завжди-бо траплялось одне з двох: або в мене не було бажання що-небудь давати, або хоч би й хотів, то не міг дати, оскільки нічого не мав при собі. Тим-то тепер вони порозумнішали, бо коли бачать, що я йду повз них, пропускають мене мовчки, щоб не витрачати марно часу: вони не сподіваються одержати що-небудь від мене, немовби я священик 44. Так ось, я раджу усіх отих жебраків розподілити в законному порядку й розмістити по монастирях бенедиктинців 45 як ченців-мирян, а жінки повинні стати черницями".

Кардинал усміхнувся на це,— видно, жарт йому сподобався,— проте інші сприйняли його всерйоз. Втім, згадка про священиків і ченців настільки розсмішила одного чен-ця-богослова, що він сам почав жартувати, хоч взагалі-то був чоловіком серйозним, майже похмурим. Звертаючись до веселуна, він сказав: "Навіть у такому випадку ти не звільнишся від жебраків, якщо не потурбуєшся про нас — жебрущих ченців".— "Та й про вас подбали,— відповів нахлібник,— адже кардинал як слід потурбувався про вас, коли звелів затримувати і притягати до роботи волоцюг, а саме ви і є найгірші волоцюги".

При цих словах усі поглянули на кардинала і, помітивши, що він не заперечує, з задоволенням сприйняли це зауваження, за винятком, звичайно, ченця.