Утрачений світ - Сторінка 8

Тут же, мабуть, не буде нічого секретного? Мені здається, що звіту про нього не вмістить жодна газета, бо про Волдрона писали вже десятки разів, а що там виступатиме й Челенджер, ніхто не знає. Якщо вам пощастить, ви дістанете сенсаційний матеріал. В кожному разі йдіть туди й приготуйте для газети докладний звіт. Я чекатиму на вашу статтю до півночі.

Того дня у мене було багато роботи, тож пообідав я рано і за столиком у "Клубі Диких" коротенько розповів про свої пригоди Тарпові Генрі. Він вислухав мене зі скептичною усмішкою на своєму худому обличчі й вибухнув сміхом, коли почув, що професор переконав мене.

— Таких штук, любий мій, в реальному житті не буває. Люди не роблять великих відкриттів, щоб потім губити речові докази. Облиште цю небувальщину романістам. Ваш професор хитріший, ніж усі мавпи Лондонського зоологічного саду разом узяті. Це — цілковита нісенітниця.

— А той поет-американець?

— Він і не існував ніколи.

— Але ж я бачив альбом з його малюнками.

— Це альбом Челенджера.

— Ви гадаєте, він сам намалював і ту звірину?

— Авжеж! А хто ж інший?

— Ну, добре. А фотографії?

— На них нічого не було. Адже ви самі кажете, що розрізнили там лише якогось птаха.

— Птеродактиля.

— Це він запевняє, що то птеродактиль. Він утовкмачив так у вашу голову.

— Ну, а кістки?

— Перша — якогось тушкованого барана, а другу зроблено на спеціальне замовлення. Людина, що має дещо в голові й знається на своєму ділі, обдурить вас фальшивою кісткою так само легко, як і фотографією.

Я почував себе якось ні в сих, ні в тих. Може, і справді я поспішив повірити професорові? Раптом мені спала на думку щаслива ідея.

— А ви не підете на це засідання сьогодні?

Тарп Генрі задумано подивився на мене.

— Він не дуже авторитетна людина, цей ваш геніальний Челенджер. Багато хто упереджений проти нього. Я б сказав навіть, що в Лондоні навряд чи знайдеться другий такий, до якого б усі так неприязно ставились. Якщо туди збіжаться і виступлять студенти-медики, без скандалу не обійдеться. А мене не приваблює ця колотнеча.

— Але ж вам, мабуть, варто було б почути, як він сам обстоюватиме свої твердження.

— Оце хіба єдина підстава, щоб туди піти. Згода. Ввечері я буду разом з вами.

Під'їжджаючи до Зоологічного інституту, ми побачили народу куди більше, ніж сподівалися. Ціла, валка автомобілів підвозила до під'їзду сивобородих професорів, а багато скромних пішоходців, які юрмилися під дверима, свідчили про те, що аудиторія складатиметься не з самих тільки вчених. І справді, сівши на свої місця, ми зараз же помітили, що в тильній частині партеру та на галереї чимало молоді, серед якої панує доволі легковажний і жартівливий настрій. Я оглянувся й побачив ряди характерних облич студентів медичного факультету. Здавалося, чи не всі великі лондонські шпиталі відрядили сюди своїх представників. Поведінка слухачів була добродушна, але й задерикувата. Раз у раз лунали уривки ентузіастично виспівуваних модних пісеньок — трохи дивна увертюра перед науковою лекцією, — і взагалі спостерігався нахил до глузування з певних осіб, що обіцяло веселий вечір для більшості присутніх і віщувало неприємності тим, кого чекала сумнівна честь правити за об'єкт студентських дотепів.

Коли на естраду зійшов старий доктор Мелдрам у своєму звісному старомодному циліндрі, його зустріли оглушливими вигуками: "Де це ви роздобули таку каструлю?", аж бідолашний поквапився скинути циліндра з голови й заховати під стілець. У подагричного професора Водлі, який, шкутильгаючи, пробирався до свого місця, студенти співчутливо поцікавилися про стан здоров'я великого пальця на його нозі, чим украй присоромили старого. Але найгаласливішу демонстрацію викликала поява мого нового знайомого — професора Челенджера, що мусив пройти через усю залу, поки дістався до крайнього стільця у першому ряді на естраді. Тільки-но з-за дверей виткнулась його чорна борода, як у глибині партеру й на галереї знялася справжня буря привітань. Я згадав слова Тарна Генрі і подумав, що він таки мав рацію: до велелюдності зборів спричинився не так інтерес до лекції, як чутка про участь у ній славетного професора Челенджера.

Прихід його вшановано смішками і серед добре вдягнених слухачів у перших рядах партеру — мені здалося, що галасливий прийом, влаштований Челенджерові студентством, зустріли там із задоволенням. Щоправда, ці вітальні вигуки більше скидалися на несамовитий рев диких хижаків у зоопарку, коли ті чують наближення сторожа з цебром м'яса в руці. Чув я, правда, і деякі образливі нотки, але загалом у тому прийомі більше помітні були не ворожість і не зневага, а цікавість до не зовсім звичайної людини. Челенджер тільки втомлено й поблажливо посміхнувся, немов то було скавуління собачат, повагом собі сів на стілець, випнув груди, старанно розгладив бороду і, примруживши очі, зверхньо оглянув переповнену залу. Гамір, викликаний його появою, не зовсім ще ущух, коли на поміст зійшли професор Роналд Марей — голова зібрання — і містер Волдрон — доповідач.

Професор Марей, гадаю, дарує мені, коли я скажу, що він має хибу, властиву більшості англійців, — його промов не можна розчути. Це одна з найдивніших таємниць сучасного життя — чому люди, які мають що сказати, не дбають про те, щоб навчитись говорити розбірливо. Промовляти в такий спосіб — не менш безглуздо, як лити цінну рідину з джерела в резервуар крізь трубку із забитим краном, що його, проте, зовсім легко було б прочистити.

Професор Марей виклав кілька дуже глибокодумних зауважень, адресованих своїй білій краватці та карафці з водою на столі, й іронічно підморгнув у бік срібного свічника, що стояв праворуч біля нього. Потім він сів, і до кафедри під загальні оплески підійшов містер Волдрон — широковідомий лектор-популяризатор. То був худорлявий, суворий на вигляд чоловік, з різким голосом і енергійними рухами. Але він мав здібність легко засвоювати чужі ідеї і викладати їх так, що вони ставали зрозумілі та цікаві для малопідготовленої аудиторії. У нього був хист розповідати в жартівливому тоні про найсерйозніші речі, і в його викладі навіть прецесія або еволюція хребетних здавалися вельми гумористичними явищами.

Цього разу Волдрон, так би мовити, з пташиної високості, але ясною і барвистою мовою, розгорнув перед нами загальну картину постання світу. Він розповідав про земну кулю — велетенську масу розжареного газу, що блукав у небесних просторах. Потім змалював, як та куля твердішала, холонула й стискалася, внаслідок чого випинались складки земної кори, а пара перетворювалася на воду, і поволі виникала арена, де мала відбуватись незбагненна драма життя. Про походження всього живого він сказав дуже невиразно. Що зародки життя не могли, б витримати первісного жару планети, містер Волдрон не мав ніякого сумніву. Отже, з'явились вони пізніше. Чи це сталося через сполучення неорганічних елементів на нашій планеті в процесі її охолодження? Цілком імовірно. Чи, може, потрапили ті зародки сюди з якогось метеорита? Ні, це мало правдоподібно. Одне слово, хоч би який хто був мудрий, він не може тут нічого категорично твердити. Ми не вміємо, або, принаймні, не вміли до останнього часу створити в наших лабораторіях органічну речовину з неорганічних часток. Між мертвим і живим світом існує прірва, через яку паші хіміки не спромоглися досі перекинути місток. Але вищим і незмірно обдарованішим хіміком є сама природа, і могутні сили її, діючи надзвичайно довгий час, спромоглися досягти наслідків, для нас, людей, недосяжних. Отаким поясненням поки що й треба задовольнитися.

Після цього лектор перейшов до представників тваринного світу, починаючи від молюсків і безхребетних морських тварин. Далі він торкнувся плазунів та риб і докладніше спинився на кенгуру — істоті, що приводить живих дитинчат, безпосереднього предка всіх ссавців, а отже, і кожного з присутніх у залі. ("Ну-ну!" — це голос якогось студента-скептика із задніх рядів.) Якщо молодий джентльмен з червоною краваткою, який вигукнув "ну-ну!", має підстави гадати, що він вилупився з яйця, то нехай би він зволив залишитись по закінченні лекції, лекторові дуже приємно було б глянути зблизька на таке незвичайне явище. (Сміх.) Диво дивне, що багатовікова безперервна робота природи завершилася створенням цього джентльмена з червоною краваткою. Невже всі сили природи вже вичерпані? Невже зазначений джентльмен — останній і найдосконаліший витвір в еволюції тваринного світу? Лектор сподівається, що не образить джентльмена з червоною краваткою, якщо обстоюватиме свою попередню точку зору. Нехай цей молодик і бездоганний у приватному житті, але доповідач усе-таки вірить, що творчі процеси в природі не виправдали б себе, якби кінцевим їх результатом було створення такого ось створіння.

Еволюція не припинилася, вона й далі діє, готуючи нам ще більші несподіванки.

Покепкувавши під загальний регіт зі свого опонента, лектор узявся далі змальовувати картини минулого — висихання морів, утворення піщаних мілин і лагун з багатющою первісною фауною, драглистою і млявою, прагнення морських тварин оселитись на вогких грунтах надбережного суходолу, де була така сила-силенна їжі, що це сприяло величезним розмірам цих істот.

— Ось, леді й джентльмени, причина незвичайного зросту ящерів, викопні скелети яких досі ще лякають нас у вельдських і золенгофських сланцях. На щастя, вони зникли з поверхні нашої планети задовго перед появою перших людей.

— Це ще як сказати! — прогоготів чийсь голос на естраді.

Збити містера Волдрона з пантелику було нелегко, а перепиняти його, як засвідчив приклад юного джентльмена з червоною краваткою, навіть небезпечно. А проте останнє зауваження здалося лекторові такою нісенітницею, що на мить він розгубився, не знаючи, на яку ступити. Такий розгублений вигляд міг би бути у шекспірознавця, на якого запекло напався прихильник тієї теорії, згідно з якою насправді автором Шекспірових творів був Френсіс Бекон, або ж в астронома, якому котрийсь фанатик в очі заявив, що Земля пласка. Але по короткій паузі лектор опанував себе й голосно та повільно повторив:

— Вони зникли з поверхні нашої планети задовго перед появою людини.

— Це ще як сказати! — знову прогуготів той самий голос.

Волдрон здивовано перебіг очима по ряду професорів на естраді й зупинив свій погляд на Челенджері, що сидів, відхилившись на спинку свого стільця — він заплющив очі і усміхався, наче вві сні.

— А-а! — знизав плечима Волдрон.