В свою останню годину - Сторінка 15

Я не прошу, щоб ти ризикував своїм мулом. Це ж не твоя небіжчиця, я до тебе нічого не маю.

— Треба було вернутися й відкласти до завтра,— кажу я.

Вода була холодна. Вона була щільна, як шуга, тільки що рухлива. Частина її була звичайною водою, яка тече під цим самим мостом одвіку, але коли з неї вивергалися раз у раз колоди, то ти вже не дивувався, що це теж була складова частина води, і несподіванки, і погрози.

Тільки коли ми перейшли на протилежний бік, вибралися з води й відчули тверду землю під ногами — ось тоді мене взяв подив. То було так, наче ми й не сподівалися, що міст скінчиться на другому березі чимось певним, як от та твердь, по якій ми перше ступали й добре її знали. І наче це зовсім і не я тут опинився, бо ж у мене мало б бути трохи більше глузду, щоб не лізти у таку небезпеку. І коли я оглянувся назад і побачив той берег і свого мула там, де ще недавно й сам стояв, і подумав, що мені ж доведеться якось вернутися туди, то зрозумів, що цьому не бувати, ніяка сила не примусить мене перейти цим мостом удруге. А проте я був таки тут, хоч тепер ніщо не примусило б мене перейти ним ще раз, навіть сама Кора.

Поруч був той малий. Я сказав йому:

— Знаєш, краще тримайся за мою руку.

Він зачекав трошки й ухопився за мене. Хай йому грець, коли мені не здалося, що він зумисне підступив до мене, щоб підтримати, він так ніби казав: "Нічого з вами не станеться". То так, ніби він казав про відомі йому райські кущі, де двічі настає різдво разом з днем подяки і триває цілу зиму, весну й літо, і про те, що як я лишуся з ним, то й мені буде добре.

Оглянувшись на свого мула, я весь той берег, як у бінокль побачив — стояв там мул, а далі лежала розлога земля і на ній був мій будинок, просяклий потом, так, немов чим більше поту, тим розлогіша земля, і чим більше поту, тим ладніша домівка, бо Корі без ладної домівки не можна, Кора повинна почуватись, як дзбан з молоком у струмку: треба мати ладного дзбана, а ні, то прудкого струмка, отож як буде великий струмок, то можна обійтись і без ладних та міцних дзбанів, бо це твоє молоко, прокисле чи ні, бо ти волів би молоко, що скисає, аніж таке, що не скисає, бо ти ж мужчина.

А він тримався за мою руку, рука його була така гаряча й довірлива, що мені хотілося сказати: "Глянь-но. Бачиш — мул онде? Йому тут нема чого робити, то він і не пішов сюди, бо він просто мул. Отак і доросла людина не раз бачить, що в дітях більше тверезого глузду, ніж у неї. Тільки вона не хоче перед ними цього визнати, поки в них не виростуть бороди. А коли вони обростуть бородами, їм без кінця не дає спокою думка, чи ж повернеться до них той тверезий глузд, який вони мали безбородими, тим-то не завадить визнати перед тими, хто морочиться речами, зовсім не вартими мороки, що ти й сам від них не кращий".

Ось так ми стояли і дивились, як Кеш розвертає підводу. Ми бачили, як вона знову опинилась на дорозі, слід якої губився на дні. Трохи згодом підводи вже не стало видно.

— Нам краще спуститися до броду, щоб у разі чого пособити,— сказав я.

— Я дав їй слово,— каже Енс.— Воно для мене святе. Ти, я знаю, шкодуєш, що встряв у це, але вона благословить тебе на небі.

— Що ж, обійти землю їм не вдалося, довелось лізти у воду,—• сказав я.— Ходім.

— А все через те, що ми вернулися,— сказав він.— Не щастить, коли вертаєшся.

Він стояв згорбатілий і похнюплений і дивився на порожній шлях за хитким мостом, що ховався під водою. І ця дівчина теж, в рд% ній руці тримаючи кошик з їжею, у другій —^згбр^Ьк1. У-'іпЙґЬ'Чббх ЇДУТЬ. ..... и '

Так затялися. Не страшать їх ні пожежа, мі земля, ні вода — їм аби допастися до торбинки з бананами.

— Треба було на день відкласти,— сказав я.— До ранку вона, може, спаде трохи. Можливо, сьогодні вночі дощ ущухне. І воді вже не буде як більше підніматися.

—Я обіцяв їй,— каже він.— Вона на мене надіється.

ДАРЛ

Перед нами біжить щільний темний потік. Він озивається до нас, бурмоче невгомонно й тисячоусто,-його жовту поверхню мережать потворні рухливі вихорці, короткоплинні, нестійкі, мовчазні й такі значливі, немов то під самою поверхнею пробуджується щось величезне й живе, щоб за хвильку знов запасти у сплячку.

Потік клекоче й бурмоче поміж спицями коліс та ногами мулів, жовтий, засмічений усяким непотребом і покритий клаптями шумовиння, наче він зіпрів і весь у милі, як заїжджений кінь. Через підлісок він проходить, видаючи якісь жалібні й задумливі звуки; очерет і лози в потоці хиляться, мов під вітром, рівненько поколихуються, ніби їх підтримують невидимі дроти з навислого гілля дерев. Над нескінченним плесом вони — дерева, очерет, кущі — стоять, позбавлені коріння, відділені від землі, схожі на привидів у цій широчезній, хоч і не безмежній пустці, де панує голос спустошеної і журливої води.

Ми з Кешем сидимо на підводі, Джуел на коні біля правого заднього колеса. Кінь тремтить, голубі його очі на видовженій рожевій морді округлі зі страху, дихання хрипке, як стогін. Джуел сидить рівно й випростано, мовчки й хутко дивлячись туди-сюди, обличчя спокійне, ледь бліде, насторожене. У Кеша обличчя теж поважно стримане, ми кидаємо один на одного довгі допитливі погляди, які вільно крізь очі поринають у ту надпотайну глибінь, де ми, Кеш і Дарл, на мить за-нишкли, обурені й непоступливі серед цих одвічних жахів та передчуттів, насторожені, потайні й безжальні. Коли ми говоримо, голоси наші спокійні й відсторонені.

— Ще наче не збилися з дороги.

— Ці два великих білих дуби зрубав Талл. Я чув, що давніше, коли бувала висока вода, по цих дубах знаходили брід.

— Це він, здається, два роки тому, коли заготовляв тут ліс. Певне, йому й на гадку не спадало, що хтось іще користуватиметься цим бродом.

— Атож. Мабуть, тоді. Тоді він чимало дерев тут вирубав. Казали, він на ці гроші викупив заставу.

— Так. Напевне, так і було. Вернон міг це зробити.

— Звісно. Щоб завести тартак, більшість тих, що тут рубають ліс, мусять мати збіса прибуткову ферму. Чи то крамничку. Але Вернон, мабуть, міг таки вирубати.

— Атож. Він тямущий.

— Справді. Вернон тямущий. А проте все-таки брід мав би зберегтися. Вернон ніколи б і не вивіз дерево звідси, якби не розчистив давньої дороги. Гадаю, ми ще не збилися.

Він спокійно розглядається, як стоять дерева, похилені одне туди, друге сюди, дивиться назад на позбавлену основи дорогу, більш-менш вгадувану в повітрі з розміщення оголених від гілля і зрізаних дерев, так наче вона, затоплена водою, звільнилася від землі й знялася вгору, щоб своїм примарним виглядом ще дужче посилити навколишню пустку, через яку ми проїжджаємо, спокійно балакаючи про віковічну дбайливість і всякі такі звичні речі. Джуел дивиться на Кеша, тоді на мене, на обличчі його проступає спокійна й допитлива зосередженість, кінь тихо й розмірено тремтить під ним.

— Він міг би обережно проїхати наперед і промацати дорогу,— кажу я,

— Справді,— каже Кеш, не дивлячись на мене. Обличчя його обернене боком, коли він дивиться вперед, куди рушив Джуел.

— Не може він річище проґавити,— кажу я. Та й як не помітити, його ж за півста ярдів видко.

Кеш не дивиться на мене, я бачу тільки обрис його обличчя.

— Якби знати, я приїхав би сюди минулого тижня й усе роздивився.

— Тоді ще стояв міст,— кажу я. Він не дивиться на мене.— Уїтфілд перебрався тут верхи на коні.

Джуел оглядається на нас, обличчя його стримане, насторожене й задумане. Він тихо питає:

— Чого ви хочете, щоб я зробив?

— Треба було мені таки під'їхати сюди минулого тижня й роздивитися,— каже Кеш.

— Не могли ж ми загодя знати,— кажу я.— Ніяким побитом не могли.

— Я поїду попереду,— каже Джуел.— Можете триматися за мною.— Він спонукає коня рушити з місця. Той покірно щулиться, Джуел нахиляється до нього, щось говорить, мало не силою підносить його, кінь обережно переставляє копита, щоб менше бризкало, сам тремтить, дихає хрипко. Джуел умовляє його, шепоче щось.— Іди,— каже він.— Не бійсь, я не дозволю, щоб тобі що сталося. Рушай-но.

— Джуеле,— каже Кеш. Джуел не обертається. Він підострожує коня.

— Він же вміє плавати,— кажу я. Якби дати коневі трохи часу... Немовлям він тяжко хворів. Мама сиділа при світлі лампи, а він

лежав на подушці у неї на колінах. Ми прокидалися і бачили, як вона сидить з ним. І ані звука від них обох.

— Та подушка була більша за нього,— каже Кеш. Він хилиться трохи наперед.— Треба було мені приїхати сюди минулого тижня й оглянути. Треба було.

— Атож,— кажу я.— Він ні головою, ні ногами не діставав до країв подушки. Але ти ж не міг загодя знати.

— Таки треба було.— Він смикає віжки. Мули рушають у посторонках, колеса шлопотять по воді. Він оглядається на Едді.— Труна нерівно стоїть,— каже він.

Нарешті дерева розступаються, серед вкритої води Джуел сидить верхи впівоберта, кінь уже занурився по живіт. На тому березі ми бачимо Вернона, тата, Вардамана й Дьюї Делл. Вернон махає нам. радить узяти нижче за течією.

— Ми надто високо зайшли,— каже Кеш.

Вернон ще гукає щось, але слів сюди не чути через шум води. Вона суне тепер суцільною глибокою лавою, без сплесків, що й не помітно її руху, аж оце — пропливає колода, звільна перевертаючись у воді.

— Ось простеж за нею,— каже Кеш.

Ми стежимо за колодою і бачимо, як вона на мить зупиняється й наче зависає, позад неї течія утворює щільну хвилю, перехлюпується через колоду, підбиває її сторчма й пориває вперед.

— Отам брід,— кажу я.

— Атож,— каже Кеш.

Ми знов дивимось на Вернона. Він махає руками згори вниз. Ми переходимо нижче за течією, повільно і обережно, не зводячи погляду з Вернона. Він опускає руки.

— Ось тут,— каже Кеш.

— Ну то гайда вже на той бік, хай йому біс,— каже Джуел. Він підганяє коня.

— Стривай,— каже Кеш. Джуел знову зупиняється.

— Якого біса? — каже він. а

ДР5,

Кеш дивиться на воду, тоді обертається до Едді.

— Вона нерівно стоїть,— каже він.

— То вертайся на той бісів міст і там переходь пішки,— каже Джуел.— Ти й Дарл, обоє. А мене пусти на підводу.

Кеш не звертає на нього ніякої уваги.

— Вона нерівно стоїть,— повторює він.— Отож-бо. Треба дуже обережно з нею.

— То й оберігайся, якого біса! — каже Джуел.— Забирайтеся з підводи, дайте я сяду. Якщо ви боїтесь переправити її, то, їй-богу...

Очі його бліді, мов дві вибілені тріски.