В свою останню годину - Сторінка 19

— Не знаю. Більше нікого у мене нема.

Так я прийняла Енса. І коли дізналася, що чекаю Кеша, зрозуміла: життя — це страшна річ і нічого з цим не вдієш. Ось тоді мені стало ясно: слова ні до чого, вони непридатні навіть для того, щоб називати ними те, що вони мають означати. Коли він народився, я переконалась, що материнство винайшов той, хто мусив створити для цього слово, бо тим, які мають дітей, байдуже, є воно чи нема. І страх винайшов хтось такий, хто ніколи не знав страху, і гордощі — хто ніколи не мав гордощів. Я зрозуміла, що зовсім не в тому суть, чи у них сопливі носи, а в тому, що ми мусимо заманювати одне одного словами, схожі на павуків, які, повиснувши на випущеній з рота павутинці, крутяться й поколихуються, а ніколи не доторкаються, і що тільки через шмагання лозиною їхня кров і моя може злитись в один струмінь. Я зрозуміла, що не в тому суть, що день у день мали порушувати мою самотність, бо по-справжньому вона порушилась тільки тоді, коли з'явився Кеш. Адже навіть Енс у ті ночі не міг її порушити.

Він теж мав слово. Любов, він так це називав. Але я вже у словах зневірилася. Я ж знала, що це слово, як і всяке інше, лише заповнює порожнечу, що коли настає пора, для цього не треба ніякого слова, так само, як не треба його для гордощів або страху. Кеш не потребував казати мені це слово, ані я йому, і я собі вирішила: нехай Енс і заманює ним, коли хоче. Тож так і було: Енс чи любов, любов чи Енс, те чи те — однаково.

Я думала про це й тоді, коли лежала поруч з ним у темряві, а

6— 115

Кеш спав у колисці на відстані руки від мене. Я думала А про те, що

як він прокинеться й заплаче, дам йому грудь. Енс чи любов — однаково. Моя самотність була порушена, але опісля завдяки цьому ж таки й відновлена — час, Енс, любов, і все що завгодно поза цим обводом.

Потім я виявила, що чекаю Дарла. Спершу я не хотіла цьому повірити. Потім я була певна, що вб'ю Енса. Він же все одно що ошукав мене, сховавшись за словом, як за паперовою ширмою, і крізь неї затопив мені в спину. Ще потім, однак, я зрозуміла, що ошукали мене слова куди давніші за Енса і любов, і що це саме слово ошукало й Енса, і що моя помста полягатиме в тому, щоб він ніколи про неї не довідався. Отож після того, як народився Дарл, я попрохала Енса: присягнися, що відвезеш мене у Джефферсон, коли я помру, бо мені стало ясно, що батько правду казав, хоч він і знав про неї не більше, ніж я про свою неправду.

— Дурниці,— сказав Енс,— нічого нам сушити цим голови, маючи тільки двох їх.

Він не знав, що вже тоді був мертвий. Іноді я лежала обік нього у темряві, слухаючи землю, що тепер увійшла в мою плоть і кров, і думала: Енс. Чому Енс, чому ти Енс? Я думала про його ім'я, аж поки це слово ставало таке формою, як глечик, і стежила, як Енс перетворюється на рідину й заповнює його, як холодна патока переливається з темряви у глечик, і посудина стоїть уже повна й непорушна, така значлива, але зовсім нежива, як от дверна пройма без дверей; згодом дивлюся — а я вже й назву самого жбана забула. Я думала: обрис мого тіла, там, де я була незайманою, має вигляд і я не могла

подумати — Енс, не могла згадати Енса. Воно не те, що я могла подумати про себе, ніби я перестала бути займаною, бувши вже три роки в шлюбі. І коли я так думала: Кеш і Дарл, аж поки їхні імена завмирали й застигали голою формою і потім розпливалися, я казала сама собі: "Ну й нехай. Це байдуже. Байдуже, як їх називають".

Отож коли Кора казала мені, що з мене погана матір, я думала, як слова витягуються в тоненьку лінію, рухливу й марну, і як страшно проходять вчинки на землі, припадаючи до неї, аж за деякий час обидві лінії настільки розходяться, що від однієї до другої і не переступити, і про те, що гріх, любов і страх — це лише звуки, якими люди, що ніколи не грішили, не любили й не страхалися, висловлюють те, чого вони ніколи не зазнали й не можуть зазнати, поки не забудуть цих слів. Як от Кора, що не вміє й поїсти як слід приготувати.

Все вона мені товкмачила, як багато я завдячую своїм дітям, Ен-сові, богу. Я дала Енсові дітей. Я за них не прохала. Я навіть того не прохала, що бог міг би мені дати: не-Енса. У цьому був мій обов'язок перед Енсом — не прохати нічого такого, і я його виконала. Я хотіла бути сама собою, і погодилася, щоб він злився з обрисом і луною власного слова. Це було більше, ніж він сподівався, він і не міг цього сподіватись і залишатися Енсом, що заманював сам себе словом.

І тоді він помер. Він і не знав, що вже мертвий. Я лежала обік нього у темряві й слухала, як темна земля звістує про господню любов, про божу красу і божий гріх, і відчувала темне безголосся, де одні слова є вчинками, а інші слова не-вчинками, просто прогалинами в людському недоборі, подібними до крику гусей із дикої темряви у давні жаскі ночі,— вони підступають до вчинків, мов сироти, яким показали в юрбі два обличчя й сказали: онде твій батько, а онде матір.

Я вірила, що це було моє відкриття. Я вірила, що головне — обов'язок перед живими, перед цією жахливою кров'ю, червоною гіркою кров'ю, яка нуртує по всій землі. Про гріх я думала, як от про одяг, що його ми обоє з обачливості носимо перед лицем світу, оскільки він — це він, а я — це я; гріх ставав ще більшим і жахливішим від того, що він був знаряддям господа, котрий і створив гріх, щоб освя-

Ш

тити створений ним гріх. Коли я чекала його в лісі, ще перед тим, як він мене побачить, я думала про нього, як про вбраного в гріх. Я думала, що й він про мене думав, як про вбрану в гріх, сам ще принадніший, бо шати, якими він прикривав гріх, були освячені. Я думала про гріх саме як про шати, які ми скидаємо, аби уподібнити й прино-ровити цю жахливу кров до забутої луни мертвого слова в повітрі. Тоді я знову лягала з Енсом — я не брехала йому, я просто відмовляла, так само, як відмовляла дати грудь Кешеві чи Дарлові, коли минав їхній час,— і слухала безголосу мову темної землі.

Я нічого не приховувала. І не намагалась нікого обманювати. Це мені було ні до чого. Я тільки вживала застережних заходів, які він вважав потрібними, щоб зберегти свою честь, але не мою безпеку, так само як-от носила одяг перед лицем світу. І я бачила, що коли Кора розмовляла зі мною, високі мертві слова часом втрачали навіть своє мертве звучання.

А потім це минуло. Минуло у тому розумінні, що він відійшов, і я знала, що хоч і бачитиму його знову, вже ніколи більше не побачу, як він хутко й потай іде до мене лісом, вдягнений у гріх, як у вишукані шати, що поколихуються на ньому від швидкої потайної ходи.

Але для мене це не минуло. Не минуло в розумінні початку й кінця, бо для мене тоді взагалі ніщо не мало ні початку, ні кінця. Я навіть не підпускала до себе Енса — не те, що відсторонила його, а просто це було так, наче ніколи й не бувало інакше. Мої діти були тільки від мене, від дикої крові, що нуртує в усій землі, вони були від мене й від усього живого, вони були ні від кого й від усіх. І тоді я виявила, що чекаю Джуела. Коли я усвідомила це, йому було вже два місяці.

Мій батько приказував: сенс життя в тому, щоб готуватися до смерті. Я зрозуміла, нарешті, що він мав на увазі, хоч він і сам цього як слід не знав, бо чоловікові не дано знати, як треба прибрати домівку опісля. Однак я таки свою прибрала. Щойно народивши Джуела, я лежала при світлі лампи, підперши голову, дивилася, як-то закривають і зшивають, ще до того, як він почав дихати,— дика кров винурту-валася і голос її стих. Лишилося тільки молоко, тепле й заспокійливе, і я спокійно й мовчки чекала, ладнаючись прибрати свою домівку.

Як відшкодування за Джуела я народила Енсові Дьюї Делл. Потім народила йому Вардамана — щоб компенсувати ту дитину, якої я його позбавила. І тепер він має трьох дітей — своїх, але не моїх. Я вже могла готуватись до смерті.

Одного разу я розмовляла з Корою. Вона молилася за мене, бо вважала, що я грішна, вона хотіла, щоб я стала на коліна й теж молилася. Що ж — у людей, для кого гріх — це голе слово, спокута —" так само тільки слово.

УЇТФІЛД

Коли мені сказали, що вона помирає, я цілу ніч змагався із сатаною і таки переміг. Тяжкість мого гріха розкрила мені очі, і я побачив, нарешті, світло істини й упав навколішки й висповідався перед господом, спитав його поради й дістав її.

— Встань,— прорік він.— Іди в той дім, де ти приховав живу брехню; визнай прилюдно свій гріх перед тими, на очах у яких ти зневажив моє слово. Це вони, це обдурений чоловік повинні простити тебе, а не я.

Отож я пішов. Я почув, що Таллів міст знесло, і сказав:

— Дякую тобі, о господи, всемогутній владарю наш,— бо ті не" безпеки й труднощі, які я мав здолати, свідчили, що він мене не покинув, і що коли він знов дарує мені свій святий мир і любов, то це для моєї душі буде ще принадніш після всіх цих випроб.— Не дай тільки мені загинути, поки я не виблагав, прощення у того, кого зрадив,— моливсь я.— Не дай мені спізнитися, не дозволь, щоб слово про наш із нею гріх зійшло з її уст, а не з моїх. Вона тоді присяглася, що ніколи цього не розповість, але ж постати перед лицем вічності — це такий жах! Хіба ж я не змагався лице в лице із самим сатаною? Нехай не ляже тягарем на мою душу Ще й порушення нею шлюбної обітниці. Нехай хвилі гніву твого обминають мене, поки я не очищу душу свою у присутності тих, перед ким завинив.

Це його рука провела мене неушкодженим через потік, не дозволила, щоб мене поглинули розбурхані води. Кінь мій пройнявся страхом, серце моє впало, коли колоддя й вивернені з корінням дерева неслись на мене, мізерного; проте не здригнувся я душею: я знов і знов бачив, як в останню мить вони звертали з моєї путі, і голос мій перекрив гуркіт потоку:

— Хвала тобі, всемогутній господи божеі Нехай це. буде мені знак, що очиститься душа моя і знов я поверну собі твою любов!

І зрозумів я тоді, що маю прощення. Потік, небезпека були позаду, і знов їдучи верхи по тверді земній, коли мій Гефсиманський сад щораз ближчав і ближчав, я знайшов ті слова, яких потребував.

Я ввійду в дім, зупиню її, перше ніж вона почне говорити, і скажу її чоловікові:

— Енсе, я грішний. Вчини зі мною все, що твоя воля.

То було так, наче все це я вже сказав насправді.