Вбивство на 31-му поверсі - Сторінка 2

Блакитні очі аж засяяли.

— У кожній господі нашої країни кожна родина чекає на свій журнал. Вони однаково цікаві для всіх-для принцеси й для дружини лісоруба, для громадського діяча, якби в нас такі були, для найзлиденніших, найупослідже-ніших — геть для всіх.— Він хвилю помовчав, тоді додав: — І для малих дітей. Для всіх малих дітей.

— Для малих дітей?

— Так. Дев'яносто вісім наших часописів призначені для дітей, для малих дітей.

— Серійні видання,— пояснив директор.

Русявий несхвально скинув на нього оком, і обличчя його знову змінилося. Він роздратовано крутнувся на кріслі й пильно глянув на Єнсена.

— Ну то як, комісаре?

— Незважаючи на всю мою повагу до цих доказів, я [9] все-таки вважаю, що людей треба евакуювати,— відповів Єнсен.

— Більше ви нічого не можете порадити? Що ж тоді роблять ваші люди?

— Шукають.

— А якщо бомбу справді підкладено, вони її знайдуть?

— То досвідчені люди, але часу дуже мало. Вибухівку важко знайти. Практично вона може бути схована де завгодно. Як тільки мої люди щось помітять, то відразу мені повідомлять просто сюди.

— Вони ще мають три чверті години. Єнсен поглянув на годинника.

— Тридцять п'ять хвилин. Але навіть якщо вони знайдуть бомбу, їм потрібен буде певний час, щоб знешкодити її.

— А якщо взагалі немає ніякої бомби?

— То однаково я б радив вивести людей з будинку.

— Навіть за найменшого ризику?

— Так. Покладімо, що погроза може не здійснитися, що нічого не станеться. Та, на жаль, відомі й протилежні приклади.

— Звідки?

— З історії криміналістики.

Єнсен заклав руки за спину й гойднувся на передках.

— Така моя думка як фахівця,— сказав він. Видавець зміряв його довгим поглядом.

— За яку суму ви могли б змінити свою думку? — спитав він.

Єнсен здивовано глянув на нього. Видавець, мабуть, скорився долі.

— Звичайно, я пожартував,— понуро буркнув він.

Він спустив ноги з билець, повернув крісло назад, поклав руки перед собою на стіл і сперся чолом на стиснутий лівий кулак. Тоді враз випростався.

— Треба порадитися з моїм кузеном,— заявив він і натиснув кнопку внутрішнього телефону.

Єнсен помітив час: 13.27.

Чоловік у шовковій краватці нечутно рушив з місця, опинився поруч з Єнсеном і зашепотів:

— З шефом, з самим шефом, шефо'м цілого тресту, головою концерну.

Видавець щось промимрив у трубку і, почувши шепіт, холодно глянув на них. Тоді натис іншу кнопку, нахилився до мікрофона і сказав діловито й швидко:

— Директор будинку? Вирахуйте, скільки часу забере пожежна тривога. Разом із швидкісною евакуацією. Даю вам три хвилини. Доповісте просто мені. [10]

До кімнати зайшов шеф. Він був такий самий русявий, як і його кузен, але років на десять старший. Обличчя в нього було спокійне, вродливе й поважне, плечі широкі, постава рівна. Одягнений він був у брунатний костюм, простий, але вишуканий. Коли він озвався, голос у нього виявився низький і приглушений.

— Скільки років тій новенькій? — неуважно спитав він, ледь помітно, наче з великої ласки, кивнувши на двері.

— Шістнадцять,— відповів його кузен.

— Ага.

Директор видавництва відступив до шафи. Здавалося, він аж зіп'явся навшпиньки, хоч стояв цілою ступнею.

— Це чоловік з поліції,— сказав видавець.— Його люди шукають, але нічого не знайшли. Він каже, що треба евакуювати будинок.

Шеф підійшов до вікна, подивився, помовчав.

— Уже весна,— мовив він.— Ох, як гарно!

У кімнаті запала тиша. Єнсен поглянув на годинника: 13.29.

— Переженіть наші машини,— сказав шеф краєчком рота.

Директор кинувся до дверей.

— Вони стоять коло самої стіни,— лагідно додав шеф.— Ох, як гарно!

Ще тридцять секунд тиші.

Почулося деркотіння, і на апараті внутрішнього телефону блимнула лампочка.

— Слухаю,— сказав видавець.

— Вісімнадцять — двадцять хвилин, якщо використати сходи, безперервні й швидкісні ліфти.

— Усе враховано?

— Усе, крім тридцять першого.

— А з... Спеціальним відділом?

— Далеко довше.— Голос в апараті трохи прив'яв.— Кручені сходи дуже вузькі.

— Я знаю.

Клацнула кнопка. Мовчанка. 13.31.

Єнсен підійшов до одного з вікон. Далеко внизу він побачив майданчик, де стояли машини, й широку, на шість рядів, рівну вулицю, тепер зовсім порожню. Побачив також, що його люди перекрили рух, поставивши жовті стовпці десь за чотириста метрів від будинку, й що один поліцай завертав машини в бічну вулицю. Хоч відстань була чимала, Єнсен чітко бачив зелену форму поліцая і білу паличку, якою той орудував, спрямовуючи вбік машини.

З майданчика рушило дві дуже великі чорні машини.Вони від'їхали трохи далі в південному напрямку, а за ними назирці ще одна, біла, певне, директорова.

Сам він устиг вернутися до кімнати й стояв тепер коло стіни. Усмішка в нього була тривожна, а голова похилена під тягарем турбот.

— Скільки в будинку поверхів? — спитав Єнсен.

— Тридцять над поверхнею,— відповів видавець.— 1 чотири під землею. Ми звичайно рахуємо тридцять.

— Мені вчулося, ніби ви згадували про тридцять перший?

— То з неуважності.

— А скільки у вас службовців?

— Тут? У Домі?

— Так.

— Чотири тисячі сто в головному корпусі і близько двох тисяч у бічних.

— Отже, разом понад шість тисяч?

— Так.

— Я наполягаю на їхній евакуації.

Мовчанка. Видавець крутнувся на кріслі навколо його осі. Шеф стояв, заклавши руки в кишені, й дивився надвір. Нарешті він повільно повернувся до Єнсена. Його обличчя з правильними рисами було дуже поважне.

— Ви справді вважаєте, що в будинок закладено бомбу?

— У кожному разі треба враховувати таку можливість.

— Ви комісар поліції?

— Так.

— У вашій практиці були вже такі випадки? Єнсен хвилину подумав.

— Цей випадок особливий. Але досвід показує, що погрози, які містяться в анонімних листах, на вісімдесят відсотків справджуються чи принаймні спираються на факти.

— Це доведено статистикою?

— Так.

— Ви знаєте, скільки нам коштуватиме евакуація?

— Знаю.

— Наше підприємство вже тридцять років бореться з економічними труднощами. Збитки ростуть рік у рік. На жаль, це теж доведено статистикою. І тільки завдяки великій особистій жертовності нам щастить далі провадити свою справу.

Голос його прибрав нового відтінку — гіркого й жалісливого.

Єнсен нічого не сказав. Було вже 13.34.

— Наша діяльність — щирий ідеалізм. Ми не бізнесмени. Ми книгарі. [12]

— Книгарі?

— Авжеж, свої журнали ми трактуємо як книжки. Бої, задовольняють ті потреби, яких давнім книжкам ніколи не щастило вдовольнити.

Він виглянув у вікно й промурмотів:

— Чудово! Сьогодні я йшов парком і бачив, що вже з'явилися перші квіти. Проліски й ряст. Ви любите свіже повітря?

— Не надто.

— Всі люди повинні любити свіже повітря. Воно робить життя наше багатшим. Ще багатшим.

Він знов обернувся до Єнсена

— Ви розумієте, що ви від нас вимагаєте? Витрати величезні. В нас тяжке становище. Навіть в особистому житті. В мене дома після того, як востаннє підбито бухгалтерські підсумки, вживають тільки великі коробки сірників. Я кажу це для прикладу.

— Великі коробки?

— Так, з ощадливості. Ми мусимо ощадити на всьому. Великі коробки багато дешевші. Це здорова ощадливість.

Видавець тим часом уже вмостився на столі, поклавши ноги на бильця крісла. Він дивився на свого кузена.

— Якщо тут справді закладено бомбу, теж може вийти здорова ощадливість,— сказав він.— Дім стає затісний.

Шеф докірливо глянув на нього.

— Страхування покриє наші збитки,— сказав видавець.

— А хто покриє збитки страхової компанії?

— Банки.

— А банківські? Видавець не сказав нічого.

Шеф знов переніс свою увагу на Єнсена.

— Я вважаю, що з службового обов'язку ви повинні мовчати.

— Звичайно.

— Начальник поліції порекомендував нам саме вас. Сподіваюся, він знав, що робить.

Єнсен не знайшов, що на це відповісти.

— Думаю, ви не виставили перед Домом поліцаїв у формі?

— Ні.

Видавець підтяг ноги і склав навхрест, мов кравець. Єнсен скоса зиркнув на годинника: 13.36.

— А якщо справді підкладено бомбу? — озвався видавець.— Шість тисяч людей... Скажіть, пане Єнсен, який би відсоток склали втрати?

— Втрати? [13]

— Так, у людях.

— Цього не можна передбачити. Видавець промурмотів начебто сам до себе:

— Ще знайдуться такі, що скажуть, ніби ми навмисне дали їм висадитись у повітря. Це питання престижу,— І, звертаючись до кузена, спитав:— А ти подумав про втрату престижу?

Шеф спрямував притуманений погляд сивих очей на місто _ осяйне, чисте, кубістське. Літак виписував візерунки на весняному небі.

— Евакуювати,— сказав він краєчком рота. Єнсен зазначив час: 13.38.

Видавець поклав руку на внутрішній телефон, нахилився до мікрофона. Голос його був рівний і чіткий.

— Навчальна пожежна тривога Провести швидкісну евакуацію. За вісімнадцять хвилин у будинку не повинно бути нікого, крім спеціального відділу. Починайте рівно через дев'яносто секунд.

Червона лампочка згасла. Видавець підвівся й пояснив:

— Працівникам тридцять першого краще сидіти спокійно у своєму відділі, аніж гасати по сходах. Струм вимкнуть тієї самої миті, як останній ліфт спуститься вниз.

— Хто може нам бажати такого лиха? — скрушно мовив шеф.

Він вийшов з кімнати.

Видавець почав узувати сандалі.

Єнсен залишив кімнату разом з директором.

Не встигли за ними зачинитися двері, як у директора кутики уст опустилися, обличчя заклякло й прибрало бундючного виразу, а погляд став гострий і колючий. Коли вони переходили кімнату секретарок, ті миттю посхиляли голови над своїми столами.

Рівно о 13.40 комісар Єнсен вийшов з ліфта й перетнув вестибюль. Він дав знак своїм людям іти за ним і штовхнув обертові двері.

Поліція покинула Дім.

Позаду чути було гучні слова команди, що відлунювали від бетонових стін.

3

Машина чекала біля муру, на півдорозі між стоянкою і поліційним кордоном.

Комісар Єнсен сидів спереду поруч із шофером. У лівій руці він тримав секундомір, а в правій — мікрофон. Через невеликі проміжки часу він віддавав короткі, рішучі накази поліцаям у радіофікованих машинах і тим, що перегородили [14] вулицю. Він тримався ще рівно, і сивий, коротко підстрижений чуб на потилиці був ще густий, як щітка.

Ззаду сидів чоловік у шовковій краватці і з мінливою усмішкою. Чоло йому зросив піт, рухи були хапливі. Тепер, коли поблизу не було ані вищого начальства, ані підлеглих, він дозволив своєму обличчю спочити. Воно зм'якло, роз-пливлося, а між губами раз по раз з'являвся кінчик обкладеного язика.