Вбивство на 31-му поверсі - Сторінка 8

Крім того, як фахівцеві мені не подобається незграбніш стиль репортажу. Зайве було вміщувати кореспонденцію у восьмому номері. Твердження, що крива самогубств у нашій країні пішла вниз, може привести до тривожних висновків, що раніше їх було багато. Чи треба після всього цього нагадувати, що наклад журналу не збільшується відповідно до приписів видавництва?"

Із примітки збоку можна було зробити висновок, що той циркуляр розіслано кільком керівним особам.

Коли Єнсен знову вийшов у коридор, за одними із зачинених дверей йому вчулося неголосне хропіння.

Він вийняв ключа, відчинив двері й зайшов до кімнати. Там не світилося, але в тьмяному відблиску, що падав знадвору, він побачив на стільці коло столу згорбленого чоловіка. Єнсен зачинив за собою двері і ввімкнув світло. Кімната виявилася такою самою, як і всі: бетонові стіни й металева рама вікна. В ній стояла задуха, було накурено і прикро тхнуло горілкою та блювотинням.

Чоловікові коло столу було років п'ятдесят. Він був високий, але вже трохи почав огрядніти. На ньому були тільки піджак, біла сорочка, краватка, черевички й шкарпетки. Штани його лежали на столі — він, мабуть, хотів зняти з них якісь плями,— а підштанки сохли на радіаторі. Він сидів, упершись підборіддям у груди, і обличчя в нього було червоне, аж пашіло. На столі стояв пластмасовий кухлик і недопита пляшка з-під горілки, а на підлозі, між ногами,— алюмінієва скринька на сміття. [40]

Чоловік здригнувся від різкого світла й витріщив на прибульця блакитні очі, з червоними жилками.

— Журналістика померла,— сказав вік.— Я мертвий. Усе мертве.

Він наосліп пошукав пляшку на столі.

— Ось я сиджу тут... у цій диявольській кухні. Неграмотні невігласи верховодять і збиткуються наді мною. Мною! Рік у рік...

Він намацав пляшку й вилив решту з неї в кухлик.

— Найбільша кухня в світі,— повів далі він.— Триста п'ятдесят тисяч пайок на тиждень. Юшки "Брехня", гарантованого несмаку. Рік у рік.

Він весь тіпався і мусив тримати кухлика обіруч, щоб донести його до вуст.

— Але тепер уже годі.— Він узяв зі столу листа й помахав ним.— Прочитайте самі. Подивіться на фінал.

Комісар Єнсен узяв листа. Він був від головного редактора:

"Твій репортаж про весілля в королівському палаці некомпетентний, погано написаний і повний помилок. А кореспонденція про самогубства у восьмому номері — скандальний ляп. Я змушений подати на тебе рапорт".

— Звісно, він сам усе те читав, підписуючи до складання. І кореспонденцію також. Але я нікому не скажу про це. Сердега боїться за свою шкуру.— Раптом чоловік зацікавлено глянув на Єнсена.— А ви хто? Новий директор, еге ж? Нічого, впораєтесь, голубе. Тут наймити просто від плуга сидять за головних редакторів. І, певна річ, підтоптані повії, яких хтось захотів спекатися й прилаштував сюди.

Єнсен показав свою перепустку на синьому бланку; але чоловік навіть не глянув на неї, а повів своєї:

— Я тридцять років був журналістом. Я власними очима стежив за цим духовним розкладом. За цим душінням інтелігенції. Найдовшим убивством, яке тільки знає світ. Раніше я чогось прагнув. То була помилка. Я й тепер прагну, тільки дуже мало. І це теж помилка. Я вмію писати. Це помилка. Тому вони й ненавидять мене. Але поки що їм треба таких, як я. Поки не винайдуть машини, щоб писала їм оту погань. Вони ненавидять мене, бо я недосконала машина з важелями й кнопками, що писала б їхню гидотну брехню по шість сторінок на годину, без помилок, викреслень і власних думок. А тепер я п'яний! Ура! Ура! — Очі в нього витріщилися, а зіниці стали зовсім маленькі. Він промимрив: — Як тільки висохнуть підштанки, я спробую піти додому. [41]

Він хвилю помовчав, уривчасто, хапливо дихаючи. Потім простяг праву руку й сказав:

— Шановні глядачі! Виставі край, Повішено героя наостанці. Таке життя одвіку — не чекай Пощади в людськім божевільнім танці.

Ви знаєте, хто це написав?

— Ні,— відповів Єнсен.

Він вимкнув світло і вийшов з кімнати.

На десятому поверсі він пересів у безперервний ліфт і спустився вниз до паперового складу.

Там уже ввімкнули нічне освітлення — нечисленні сині плафони, що сіяли тьмяне непевне світло.

Єнсен трохи постояв, відчуваючи, як велетенська будівля давить його своїм тягарем. Ротатори й інші машини вже не працювали, і від тиші ніби ще збільшилася товща й вага Дому. Навіть ходи чоловіка, що йшов за ним назирці, він уже не чув.

Єнсен піднявся у вестибюль. Там нікого не було, і він трохи почекав. Аж за три хвилини з бокових дверей вийшов чоловік у сірому костюмі й попростував до будки охоронця.

— Там у кімнаті дві тисячі сто сорок третій сидить п'яний,— мовив Єнсен.

— Про нього вже подбали,— безбарвним голосом відповів чоловік у сірому костюмі.

Єнсен відімкнув своїм ключем вхідні двері, і в обличчя йому війнуло холодне нічне повітря.

11

Коли Єнсен вернувся до шістнадцятої дільниці, було вже п'ять хвилин до десятої. У вартівні він не побачив нічого цікавого і спустився вниз, куди саме привезли двох молодих жінок. Він зачекав, поки жінки здавали на контрольний стіл свої посвідки, взуття, верхній одяг і торбинки. Одна з них завзято лаялась і навіть плюнула реєстраторові в обличчя. Поліцай, що привіз її, позіхнув, заломив їй руку за спину і водночас стомлено глянув на годинника. Друга арештована стояла спокійно, похнюпивши голову й опустивши руки. Вона весь час плакала й мурмотіла крізь сльози давно відомі слова: "Ні, ні!" і "Я не хочу!".

Затриманих повели двоє поліцаїв у гумових чоботях і світло-зелених непромокальних плащах. Відразу по тому з [42] кімнати медичного огляду почувся плач і стогін. Жіночий персонал був надійніший і витриваліший за чоловічий.

Єнсен повернувся до контрольного столу й прочитав список п'яних, привезених останніми годинами. У видавництві нікого не затримано, і звідти не надходило ніяких заяв.

Дорогою додому комісар Єнсен не захотів нічого їсти. Він не почував себе дуже голодним, та й під грудьми вже не пекло. Але, хоч у машині було тепло й затишно, він тремтів з холоду і насилу тримав кермо.

Він зразу роздягся й ліг у постіль. Пролежавши в темряві з годину, він підвівся й приніс пляшку. Тремтіти він перестав, але мерз навіть уві сні.

Минув третій день. Лишилося чотири.

12

Ранок був холодний і ясний. Моріжки між будинками притрусив уночі сніг, а на бетоновій автостраді полискувала ожеледь.

Єнсен прокинувся рано і, незважаючи на великий рух та слизьку дорогу, вчасно дістався до дільниці. В горлі у нього пересохло, а в роті, хоч він, їдучи з дому, почистив зуби й добре сполоскав їх, залишився несвіжий, неприємний присмак. Він звелів принести з буфету пляшку мінеральної води й заходився вивчати папери на столі. Рапорту з лабораторії ще не було, а решта виявилися нецікаві. Поліцай, відряджений на пошту, зайшов у глухий кут. Єнсен уважно прочитав його коротеньке повідомлення, потер пучками скроні й набрав номер головпоштамту. Трубку взяли не відразу.

— Це Єнсен.

— Слухаю, комісаре.

— Що ви тепер робите?

— Допитую сортувальників. Але на це потрібен час.

— А якщо докладніше?

— Ще два дні. Може, й три.

— Ви вважаєте, що це до чогось приведе?

— Навряд. Трапляється багато листів, де адреси наліплено з газетних літер. Через мої руки їх уже перейшла з сотня. І більшість навіть не анонімні. Просто люди так роблять.

— Навіщо?

— Мабуть, жартома Єдиний, хто пам'ятає того листа, Це посланець, який відносив його. [43]

— Ви маєте копію листа?

— Ні, комісаре. Зате маю копію конверта й адресу.

— Я знаю. Не вдавайтесь до зайвих подробиць.

— Слухаю, комісаре.

— Облиште допити. їдьте до лабораторії, замовте собі фотокопію листа й дізнайтеся, з якої газети чи газет вирізано літери. Ясно?

— Ясно.

Єнсен поклав трубку. За вікном санітари грюкали відрами й лопатами.

Єнсен хряснув суглобами пальців. Треба чекати.

Коли минуло три години й двадцять хвилин, задзвонив телефон.

— Ми визначили гатунок паперу,— сказав лаборант.

— Ну й що?

— Це папір на документи, марка "ЦВ-3". Його виробляє фабрика, що належить концернові.— Хвилину тривала мовчанка, тоді лаборант додав: — Та воно й не дивина. Бо практично в їхніх руках уся паперова промисловість.

— Ближче до справи,— сказав Єнсен.

— Фабрика міститься на півночі від міста, кілометрів за сорок. Ми туди відрядили свого працівника. Я хвилин п'ять як розмовляв з ним.

— І що?

— Той гатунок виробляли десь із рік. Переважно на експорт, але невеличкі партії надходили просто до так званої внутрішньої друкарні, що теж належить концернові. Виготовляли той гатунок у двох форматах. Наскільки я розумію, тут ми маємо справу з більшим форматом. До цього я нічого не можу додати. Решта вже ваша справа. Я послав вам кур'єром усі адреси й назви. Вони будуть у вас хвилин за десять.

Єнсен мовчав.

__ Оце й усе,— сказав лаборант. Він хвилю повагався,

наче мав іще щось на гадці, а тоді нерішуче спитав: — Скажіть, будь ласка, комісаре...

— Що?

— За вчорашнє... Рапорт за мою помилку. Ви його не скасували?

— Звичайно ні,— сказав комісар.

Через десять хвилин кур'єр приніс письмове повідомлення.

Дочитавши його до кінця, Єнсен підвівся, підійшов до стіни й поглянув на велику карту. Тоді одягнув плаща й спустився до машини. [44]

13

У конторі стіни були скляні, і комісар Єнсен, чекаючи, поки зайде завідувач друкарні, міг бачити, що робиться за ними, де робітники в білих і сірих халатах сновигали коло довгих столів. Десь далі чути було грюкіт друкарських машин.

На крицевих гачках уздовж однієї стіни висіли вологі ще гранки. На них великим, жирним шрифтом була надрукована реклама журналів, які випускало видавництво. Одна реклама повідомляла про те, що якийсь журнал цього тижня вийде з панорамним додатком, де буде зображена шістнадцятирічна артистка телебачення в натуральну величину. Додаток мав бути "яскравий, барвистий і незвичайно гарний". Реклама закликала негайно купити всім той журнал, поки він є ще в продажу.

-• Ми друкуємо для видавництва частину реклами,— мовив завідувач.— Ось анонси до газет. Гарні, але дорогі. Одна така реклама коштує вп'ятеро дорожче, аніж ми з вами заробляємо за рік.

Комісар Єнсен нічого не сказав.

— Хоч для них це небагато важить, оскільки їм належить усе — і журнали, й газети, й друкарні, й папір, на якому друкують,— вів далі завідувач.— Зате гарні, що вже є, те є.— Він відвернувся й засунув до рота м'ятну цукерку.— Ви майже вгадали.