Вбивство у Східному Експресі - Сторінка 3

Сівши, Пуаро підмітив, що стіл, сервірований дрібними закусками, знаходився поблизу нього. Їжа також навдивовижу була смачна.

Хоча вони їли з особливою наполегливістю, мсьє Бук також бажав трішки поживи для розуму. Він був у такому настрої, коли хочеться пофілософствувати.

– Ех, – розпочав він, – мав би я перо, як у Бальзака. Як би я описав цю сцену!

– Таки правда, – зауважив Пуаро.

– Ви теж так думаєте? Такого ще не було. Це надає якогось певного романтизму, друже. Погляньте – скільки людей, усі різних класів, національностей, віку. Три дні ці люди, незнайомці, перебувають разом. Вони сплять та харчуються під одним дахом, нікуди не можуть піти від інших. А коли три дні минуть, вони вирушать своїми дорогами, напевне, забувши про існування решти пасажирів.

– А якщо трапиться нещасний випадок? – запитав Пуаро.

– Ні, друже, не кажіть такого.

– Так, з вашого боку це було би дуже неприємно. Але, можливо, якийсь випадок їх і об'єднає. Наприклад, чиясь смерть.

– Бажаєте ще вина? – запитав мсьє Бук, швидко наповнюючи келих. Ви занадто підозрілий, друже. Це погано для травлення.

– Це так, – погодився Пуаро, – сирійська кухня погано впливає на мій шлунок.

Він відпив трішки вина. Відкинувшись на спинку, Пуаро пробігся очима по вагона. Тринадцять осіб, як слушно підмітив мсьє Бук, різних класів і національностей. Він почав їх вивчати.

За столом навпроти сиділо троє чоловіків. Вони, напевне, подорожують наодинці та точно сіли поряд для бесіди. Великий смаглявий італієць длубався в зубах. Навпроти нього сидів худий англієць із поставою та манерами дуже досвідченого слуги. За ними – американець у костюмі, мабуть, їде в службових справах.

– Вам потрібно покласти це зверху, – промимрив він.

Італієць поклав зубочистку і продовжив майстерно жестикулювати.

– Справді, це ж я казав увесь час.

Англієць поглянув у вікно і кашлянув.

Пуаро проглядав далі. На маленькому столі сиділа одна з найпотворніших старих леді, яких він тільки бачив. Але ця потворність не відштовхувала, а, навпаки, зачаровувала. Вона сиділа дуже рівно. На шиї у неї висіло кольє з дуже великими перлинами, більш за все, справжніми, а руки – у перснях. На плечах висіла соболина накидка. Дуже маленький і дорогий капелюшок дуже жахливо виглядав на її жовтому жабоподібному обличчі. Вона якраз зверталася до офіціанта спокійним, люб'язним, аристократичним тоном.

– Будьте люб'язні, принесіть у моє купе пляшечку мінеральної води та великий стакан апельсинового соку. І домовтеся, щоб на вечерю подали курча без соусу та варену рибу.

Офіціант запевнив, що все буде виконано. Вона граціозно кивнула головою та вкрила рум'янцем. Вона поглянула на Пуаро лише на мить із виглядом безтурботної аристократки.

– Це княгиня Драгомирова, – стишено сказав мсьє Бук. – Вона росіянка. Її чоловік вивіз усі статки перед Революцією за кордон. Неймовірно багата. Космополіт.

Пуаро кивнув. Він чув про княгиню Драгомирову.

– Видатна особа, – продовжив Бук. – Красою не виділяється, але почувається прекрасно. Як вважаєте?

Пуаро погодився з ним.

За іншим, доволі довгим столом сиділа Мері Дебенхем з двома іншими жінками. Одна з них, висока, середніх років, була у клітчастій блузці та твідовій спідниці. Її світле волосся було непристойно зібране у великий жмут, тим самим її миле обличчя дуже нагадувало вівцю. Вона слухала третю жіночку, пухкеньку, милу, немолоду особу, що розповідала повільно, монотонно, не роблячи ніяких пауз.

– І моя дочка каже: "Чому ви не застосовуєте американських методів у цій країні? Це ж так очевидно щодо цих ледачих людей. Вони ж нікуди не зможуть вибитися". У них прекрасні вчителі. Немає нічого важливішого, ніж освіта. Ми повинні використовувати Західні ідеї та нав'язувати їх східним народам. Моя донька каже…

У цей час поїзд в'їхав у тунель і заглушив монотонну бесіду.

За наступним столом самотньо сидів полковник Арбетнот. Його пильний погляд був спрямований на потилицю Мері Дебенхем. Вони сиділи окремо, хоча могли і разом. Чому? Можливо, Мері Дебенхем у ньому сумнівається. Гувернантки навчені бути надто обережними. Дівчина з її способом життя повинна бути стриманою.

Пуаро поглянув в іншу частину вагона. Наприкінці, поблизу стінки, сиділа жінка середнього віку, з широким, невиразним обличчям, одягнена в чорне. Напевно, німкеня чи скандинавка. Більше за все, німкеня-покоївка.

За нею сиділа пара молодих осіб, які про щось жваво спілкувалися. Чоловік був одягнений в англійське вбрання, проте він не був англійцем. Хоча Пуаро бачив його зі спини, але його потилиця та плечі одразу виявили це. Міцний хлопчина. Він повернув голову і Пуаро розгледів його профіль. Приємний чоловік близько тридцяти років з великими та пишними вусами.

Жіночка навпроти нього мала вік близько двадцяти. Вона була одягнена у щільні чорну кофтину та спідницю, білу шовкову блузку, елегантний маленький чорний капелюшок, що звисав під дивним кутом. Прекрасне обличчя іноземки, бліда шкіра, виразні карі очі, прекрасне чорне волосся. Вона курила цигарку на довгому мундштуці. В очі відразу впадали її довгі червоні нігті. Шию прикрашало гарне смарагдове кольє. Розмовляла вона з кокетством у голосі.

– Прекрасна та вишукана дама, – пробурмотів Пуаро. – Чоловік і дружина, напевно.

Мсьє Бук ствердно кивнув. "Угорський посол", – зауважив він, – "прекрасна пара".

Залишилося лише двоє попутників – молодик-сусід Пуаро МакКвінн і його бос містер Ретчетт. Останній сидів обличчям до Пуаро і вдруге він помітив це непоказне обличчя, цю фальшиву доброзичливість у його чолі та дрібних, суворих очах.

Безсумнівно, мсьє Бук помітив зміну настрою свого товариша.

– Знову зиркаєте на свою "дику тварину"? – запитав він.

Пуаро кивнув у відповідь.

Після того, як мсьє Буку принесли каву, пройшло багато часу. Розпочавши трапезу раніше від Пуаро, завершив він її також раніше.

– Я повернуся до себе в купе, – сказав він, – будете мати бажання – заходьте, побалакаємо.

– Із задоволенням.

Пуаро ковтнув свою каву з лікером. Офіціант ходив поміж столиками із тацею з грошима, в яку він складав рахунки клієнтів. У повітрі лунав пронизливий голос старшої американки:

– Моя донька каже: "Візьми меню і не матимеш жодних проблем, абсолютно". Думаю, що це не так. Думаю, якщо дати їм відсотків десять чайових, отримаєш справжню мінеральну воду, а не дешеву підробку. У них немає "Евіану" чи "Віші", що є дуже підозрілим.

– Тобто, за вашими словами, вони зобов'язані подавати воду тієї країни, повз яку ми їдемо, так? – запитала жіночка з вівцеподібним лицем.

– Так було би найкраще. – Вона з відразою поглянула на купу дрібних монет перед собою. – Погляньте на ці чудернацькі монети. Динари чи як там вони називаються. Якась купка сміття! Моя дочка каже…

Мері Дебенхем відкинула свій стілець і, уклонившись своїм двом супутницям, покинула вагон. Полковник Арбетнот піднявся та попрямував за нею. Піднявши монети, які вона жбурнула, американка покинула вагон. Інша жіночка позадкувала за нею. Угорська пара пішла ще раніше. У вагоні-ресторані залишилися лише Пуаро, Ретчетт та МакКвінн.

Ретчетт щось сказав своєму супутнику, який після цього піднявся та вийшов. Сам він піднявся згодом і сів навпроти Пуаро.

– Будьте люб'язні, ви маєте сірники? – промовив він сухим голосом. – Моє ім'я Ретчетт.

Пуаро вклонився. Ковзнувши рукою до кишені, він дістав коробку сірників і простягнув американцеві, який нею не скористався.

– Я гадаю, – продовжив він, – що маю честь розмовляти з самим Еркюлем Пуаро, так?

– Ви дійсно правильно поінформовані, містере.

Детектив був занепокоєний його проникним поглядом, допоки він не продовжив розмову.

– У моїй країні, – мовив він, – ми звикли розмовляти коротко. Я хочу, щоб ви працювали на мене.

Брови Пуаро здійнялися.

– Містере, у мене дуже багато клієнтів. Я маю велику кількість справ.

– Прекрасно розумію. Але, пане Пуаро, мова йдеться про великі гроші. – Він повторив ці слова твердим, переконливим голосом. – Великі гроші.

Пуаро на хвилину-дві замислився. Потім сказав: "Що ви бажаєте, щоб я зробив для вас, містере Ретчетт?"

– Пане Пуаро, я багата людина, надзвичайно багата. Такі люди, як я, безумовно мають ворогів. У мене є ворог.

– Лише один?

– Що ви маєте на увазі? – різко запитав Ретчетт.

– Містере, з власного досвіду я знаю, коли людина, за вашими словами, має ворогів, то, звісно, у неї не один ворог.

Ретчетт трішки заспокоївся. Він швидко продовжив:

– Звісно, я дещо не так висловився. Ворог чи вороги – немає різниці. Головне – це моя безпека.

– Безпека?

– Моє життя в небезпеці, містер Пуаро. Звісно, я з тих чоловіків, хто може за себе постояти, – з цими словами він витягнув з кишені піджака пістолет. Він продовжив: – Але я розумію, що повинен вдвічі сильніше остерігатися. Тому я хочу найняти вас. За великі гроші, не забудьте.

Пуаро оцінливо споглядав на нього декілька хвилин. Лице його було повне усіляких емоцій. Але вони аж ніяк не могли виказати його думок.

– Я змушений відмовитися, – нарешті промовив Пуаро. – Я відхиляю вашу пропозицію.

Ретчетт дещо різко на нього поглянув. Він сказав: "Назвіть свою ціну".

– Містере, ви не зрозуміли. Я дуже успішний у власній професії. У мене достатньо грошей, щоб задовольнити не лише власні потреби, а й забаганки. Я беруся лише за ті справи, які я вважаю цікавими.

– А ви маєте прекрасні нерви, – відповів Ретчетт. – Можливо, вас привабить двадцять тисяч доларів?

– Ні.

– Якщо ви бажаєте отримати більше, нічого не вийде. Я знаю всьому ціну.

– Я теж, містер Ретчетт.

– Що вам не сподобалося в моїй пропозиції?

Пуаро піднявся. "Якщо ви не образитеся на мене, я вам відповім – мені не сподобалися ви, містер Ретчетт". І з цими словами він покинув вагон-ресторан.

4. Крик посеред ночі

Східний Експрес прибув до Белграда того ж вечора за п'ятнадцять дев'ята. Вирушити він мав о 9:15, тому Пуаро вирішив прогулятися платформою. Але довго він там не був. Було страшенно холодно і, хоч, платформа була під накриттям, сніг падав звідусіль. Він повернувся в купе. Провідник, який стояв на платформі, потирав руки та тупцяв ногами, звернувся до нього:

– Мсьє, ваш багаж перенесено до купе номер 1, купе мсьє Бука.

– А де ж він?

– Він перейшов у щойно причеплений вагон, який прибув з Афін.

Пуаро пішов шукати свого товариша.