Вдовиний пароплав - Сторінка 12

Ні-ні та й стукне в двері:

— Ольго Іванівно, ви зайняті?

— Ні, що ви. Заходьте, Федоре Савелійовичу.

Він заходив, сідав на стілець скраєчку, щоб менше займати місця (сама я сиділа на ліжку, може, все таки варто було б мати другого стільця?), починав розмову:

— Ольго Іванівно, а правду кажуть, що в Америці таку машину придумали, яка сама, без людини, задачі розв'язує?

— Не знаю, Федоре Савелійовичу, можливо, й придумали.

— А як по-вашому, добре це чи погано? У газетах пишуть — погано, ідеалізм.

— А по-моєму, нічого поганого. Я ось у школі задачі не вміла розв'язувати, так і не навчилася. Дали б мені машину, нехай би розв'язувала. Хіба погано?

Федір сміється. Дивний у нього сміх, ніби кашель. А очі хороші, голубі.

Багато чого він у мене питав. Думав, що я освічена. А я — неук. Дуже мені інколи було шкода, що я неук. На його питання найчастіше одна відповідь: не знаю.

— Як ви думаєте, Ольго Іванівно, а Гітлер справді самовбивця? Кажуть, брехні: то лялька була замість Гітлера.

— Не знаю, Федоре Савелійовичу.

— А якби вам привели Гітлера й сказали: "Убивай, якщо хочеш?",— ви б убили?

— Не знаю... Думаю, що не вбила б.

— І я не вбив би. Я ніякої людини не вбив би.

— Ви ж воювали. Доводилося ж вам убивати?

— А я їх в лице не бачив, кого вбивав. Якби бачив — не вбив би. Я думаю, всі люди так. Покажи йому в лице, кого вбити треба,— злякається, не вб'є... Важка це справа...

Інколи розпитував про мене саму:

— Ось у вас вища освіта. Що ви вивчали?

— Музику.

— Я думав, що музика не вчення. Ми в самодіяльності також музику проходили. Я думав, це так — для задоволення.

— Федоре Савелійовичу, в будь-якій справі є любителі і професіонали. Ось я, приміром, консервну банку відкриваю як любитель, а ви — як професіонал.

Сміється. Потім:

— А яка у вас професія?

— Грати на роялі.

— Чому ж у вас рояля немає?

— Був. Це діло складне. Його разом з моїм будинком розбило, коли бомба попала...

Спохмурнів, помовчав. Потім надсилу:

— Я вибачаюсь, Ольго Іванівно, що про таке питаю. Якщо не треба — не буду.

— Ні, чого ж, будь ласка.

— Я хотів запитати... Ось ви все втратили, а живете. Звідки сили у вас беруться? Якщо важко вам, не відповідайте.

— Спробую відповісти. Життя — це взагалі велика сила. Бачили, як трава асфальт пробиває?

— Бачив...

— Слабенька травиночка, а сила в неї величезна...

— Зрозумів.

Або й зовсім уже дивні запитання:

— Як ви думаєте, корова має почуття?

— По правді, не знаю. Думаю, деякі має.

— Приміром, візьмуть у неї і заріжуть телятко. Вона горює?

— Мабуть, горює. Тільки не по-нашому, по-своєму.

— А я думаю: по-нашому. Тільки нам її горя не видно. Воно глибоко в корові заховане.

Дивна людина, а добра. Посидить і йде.

— Ви мені, звичайно, вибачте, Ольго Іванівно. Час у вас відібрав розмовами.

— Що ви, Федоре Савелійовичу. Я дуже рада. Звикли ми одне до одного, і я навіть сама стала

у нього дещо запитувати. Приміром:

— Чому ви п'єте, Федоре Савелійовичу?

— Сам не знаю чому. Хорошого тут немає, а п'ю. Враз заридає всередині туга, і нічого не треба, тільки б випити. Вип'єш — і нічого, нібито краще.

— Пожаліли б Анфісу Максимівну.

— А я не жалію? Дуже навіть жалію. Від того й п'ю.

Розмов про Анфісу він узагалі уникав, а ніби, все ж прагнув до них. Уникав, прагнучи. Одного разу сказав неохоче, кривлячи губи:

— Вона що? Вона думає, що винна, ну й cfapa-ється, догоджає. А мені це більш за все нестерпне, її догоджання.— Помовчав і додав: — Душить вона мене.

Про хлопчика він говорив охочіше, незмінно називаючи його "мій спадкоємець Вадим Федорович". Видно було по очах, по усмішці, що дорогий йому Вадим, що пишається він його красою, кмітливістю. Одного разу він сказав:

— Ви, звичайно, можете наді мною сміятися, що я чужого сина як свого люблю. А я й забув, що він не мій, можете вірити, можете не вірити.

— Дуже навіть вірю.

— Ви б не >іогли так полюбити чужу дитину?

— Дуже навіть могла б.

Звичайно, Федорові візити до мене не пройшли непоміченими. Жінки нашої квартири — всі, крім Анфіси,— дружно ревнували до мене Федора. Дивна ревність — без любові, без приводу, без основи. Бідний сурогат почуття, який з'являється там, де життя недожите, любов недолюблена. Всі ці жінки недожили свого, недолюбили, недорев-нували.

Варто було мені вийти на кухню, як я занурювалася в ревнощі. Косий погляд Паньки Зикової, яка мчить мимо з праскою в руці, Капина єхидна посмішечка, погляд круглих очей спідлоба, навіть Адине посилене пурхання — все це означало одне: ревність.

Цікаво... Я зі своєю паличкою предмет для ревнощів? Кумедно.

Тільки Анфіса не ревнувала, навпаки, раділа: слава богу, Федору є куди піти, відвести душу.

— Ольго Іванівно, добре, що у вас на нього вплив. Може, ви його пити відучите? Ото б добре було! Він вас страх як поважає...

— Я стараюсь, Анфісо Максимівно. Тільки навряд.

— Старайтесь, будь ласка! А я для вас постараюсь. І підлогу помию, і поперу. Все, що захочете!

А в самої надія в очах: а раптом?..

Капа по-сусідськи хотіла було напоумити Анфісу, щоб краще дивилася за своїм чоловіком. Але та її так шугонула, що любо-мило. Сама мені розповідала:

— А я кричу: "Не смій! У них з Федором чиста дружба! Не чіпай її брудним своїм язиком!" Так і сказала, а сама трясусь, як падуча. Дала собі волю. Капка перелякалася — і шмиг із кухні! Кішка така — нашкодила і геть, поки носом не ткнули. Я їй услід виделку кинула. Цілий вечір голосу її не було чути.

14

До мене прийшла Ада Юхимівна. Сіла на ліжко, ставно схрестила підйомисті ніжки (кожен підйом вигнутий, як лучок), сказала рішуче:

— Знаєте що? Нам треба поговорити. Мені набридли ці афінські ночі.

— Які ночі?

— Афінські. Ну, загадки, ревнощі та інше. Ви мене розумієте? Я кажу про Федора Савелійови-ча. Я остаточно вирішила поступитися ним. Для вас.

— Як поступитися? — Я навіть рота роззявила.

— Тільки не перебивайте. Дайте закінчити думку. У мене все дуже до ладу виходить. Ситуація така: ясно, що він дружину свою не любить. І було б дивно, якби любив. Вона значно нижче від нього за розвитком, хоча й він не має блиску. До того ж народила від іншого. Отож її він не любить. Лишається вибір: ви або я. Спочатку я розраховувала на нього для себе. Звичайно, в нього є недоліки, але коли чоловіків бракує, вибирати не доводиться. Обдумала й вирішила: ні. Тут я не знайду щастя. По-перше, я терпіти не можу запаху горілки. Звичайно, можна було б його перевиховати, але в мене слабий, жіночний характер, я не придатна для цього. Тоді хто ж? Ясно, ви. І я зібрала всю свою великодушність і прийшла до вас. Беріть, перевиховуйте. Він одружиться з вами, ви його перевиховаєте, і він буде чудовим чоловіком. Анфіса, вдячна вам за врятування чоловіка, також буде щаслива. І все владнається, все буде чудово.

Я слухала її як очманіла, не знаходячи слів. Усе це було ідіотично, за межами розуміння.

— Ну як, згода? — запитала Ада і засміялася своїм сміхом легковажної жінки. Слухаючи цей сміх, завжди хотілося оглянутися: де мужчина?

— Це якась маячня,— сказала я.— Це безглуздя.-Запевняю вас, нічого подібного мені і в голову не приходило. Ні мені, ні йому.

— А його любов? — лукаво запитала Ада.

— Яка любов? Немає тут ніякої любові і бути не може!

Ада посварилася пальчиком:

— Кого ви думаєте обманути? Тільки не мене! Закоханий без пам'яті, як трубадур. Або Трістан, не пам'ятаю хто.

Я стенула плечима, встала.

— Адо Юхимівно, ви фантазерка. І, будь ласка, більше не будемо говорити про це. Добре?

Вона була розчарована, але змирилася, пішла.

От безглуздя! Забути, і все.

Та коли наступного разу Федір до мене зайшов, між нами щось стояло. Я приглядалася до нього уважніше, ніж звичайно. Трістан. Трубадур. Невже Ада права? Не може бути! Дурниці, плід Ади-ної нездорової уяви. І все ж таки...

Чимдалі ставало ясніше: це безглуздя, але Ада права. Федір у мене закоханий. Особливий голос, сум'яття на порозі, розплавлений погляд голубих очей з кров'яними прожилками!.. Якось він приніс мені букет квітів у молочній пляшці, пристукнув ним, ставлячи на стіл гордо і скромно, і сумнівів у мене не лишилося: закоханий. Чи, може, гірше: любить? Так, любить.

Думка ця була мені жахлива через Анфісу. Але справа була не лише в Анфісі. Ну добре, Федір любить мене, а я? Звичайно, ні, нікого я не могла любити, Федора менше за всіх. Чому ж тоді думка про його любов була мені відрадна? Невже і я, як усі ті, які недожили, недолюбили, невже в мені ще живе жінка і просить на бідність? Я, каліка, істота без статі і віку, з моєю кульгавістю, сивиною, паличкою,— я ще жінка і мені треба, щоб мене любили?

Я йшла на роботу, і птахи співали, і ключка моя здавалася легкою. Я посміхалася, відчуваючи, що мене люблять. Я усміхнулася завідуючій, в якої сьогодні було нещасне лице. Я зраділа дітям і сміливо проспівала їм заборонену пісеньку. Я була щаслива кілька днів...

А потім почалося погане. З обличчя Анфіси я зрозуміла, що вона знає. Анфіса взагалі була на диво чутлива і здогадлива: ти ще подумати не встигла, а вона знає. Якось вранці я побачила її вороже обличчя... Мені стало ясно, що робити: припинить. Смішно, нічого не було, але й те, чого не було, слід було припинити.

Коли Федір зайшов до мене знову з букетом, я сказала йому:

— Федоре Савелійовичу, не треба вам більше сюди ходити.

Він зблід, усе зрозумів.

— Це вона вам сказала?

— Ні, я сама.

Федір помовчав, потім сказав "ех!", ударив себе букетом по стегну і вийшов, накульгуючи. Я дивилася йому в спину, і, пам'ятаю, мене вразила думка, що ми обоє кульгаві — і я, і він. Раніше я якось не помічала, що він кульгавий.

Після цього Федір більше до мене не заходив. Зустрічаючи мене в коридорі, він кланявся самою головою, але мовчав. Від Капи я знала, що пити він став ще більше. Одного разу я підійшла до телефону. "Громов ваш? — запитали мене.— Дзвонять із витверезника, можете його забрати". Гинучи з сорому, я покликала Анфісу. Яка ж непримиренність до мене була на її обличчі, коли вона говорила по телефону "так, так" і повторювала адресу...

А потім за пияцтво і прогули Федора звільнили з роботи. Спасибі, що не судили: директор урятував, пожалів фронтовика.

Втративши роботу, Федір жив дома, продав костюм, гітару. Вимагав у Анфіси грошей, вона не давала, він лаявся, йшов із приятелями, повертався страшний, обірваний.