Вечірні розмови на острові - Сторінка 7

- Роберт Луїс Стівенсон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

То було справжнісіньке відлучення, як ото описують у книжках про середньовіччя, і причину чи сенс цього годі було розгадати. Напевне, якась тало пепело, казала Ама, — якась брехня, якийсь наклеп, і все, що вона про це знала, внесли їй у вуха дівчата, які були заздрили її щастю з Айоані, а тепер дражнили її тим, що він її покинув, і коли зустрічали її наодинці в лісі, то гукали їй навздогін, що вона ніколи не одружиться.

— Вони кажуть, що мене жоден чоловік не візьме, — казала вона мені. — Побоїться, мовляв.

Єдиний, хто ще заходив до них після цього, був дядечко Кейс. Навіть він остерігався робити це відверто, а приходив здебільшого вночі. І дуже скоро висвітив свої карти й почав упадати коло Ами. Мені ще допікав Айоані, і коли я почув, що й Кейс там підбивав клинці, мене за печінки взяло.

— Ну, і як же ти? — спитав я в'їдливо. — Мабуть, тобі й Кейс видався "дуже гарний", і ти дуже люби він"?

— Тепер твій кажи дурне, — мовила вона. — Білий чоловік, він іди сюди, я одружуся з ним однаково що з канаком. Гаразд, а він тоді одружиться однаково що з білою жінкою. А якщо не одружиться, іди геть, а жінка лишайся. Однаково що злодій, порожня рука, серце з Тонга* — ніхто не може люби! Тепер ти прийди, одружися зі мною. Твій велике серце — ти не соромишся дівчина з острів. Тому я люби тебе дуже-дуже. Я пишайся.

Не знаю, чи млоїло мені так серце ще коли в житті. Я поклав виделку, я зсадив з колін "дівчину з острів", бо відчув, що ні те, ні те в цю мить мені ні до чого, і почав ходити по кімнаті сюди й туди, а Ама водила за мною очима, бо стривожилась, та й не диво! Та для мене слово "тривога" було б надто слабеньке. Я так прагнув і так боявся вихаркати з себе весь бруд, усю свою підлоту!

І саме тоді з моря долинув спів. Він раптом забринів дзвінко й близько, бо човен виплив із-за мису, і Ама, підбігши до вікна, гукнула, що це "місі" знову приплив до нас.

Мені самому видалося дивним, що я зрадів прибуттю місіонера. Та дивним чи не дивним, а я таки зрадів.

— Амо, — сказав я, — ти зоставайся тут у кімнаті й не вистромляй носа, поки я не вернусь. [86]

МІСІОНЕР

Коли я вийшов на веранду, місіонерський човен уже прямував до гирла річки. То був довгий вельбот, пофарбований на біле; на кормі невеликий тент, коло стерна навпочіпки сидів і стернував пастор-тубілець, а двадцять четверо весел зблискували й поринали в такт веслярській пісні. Під накриттям сидів місіонер у білому й читав книжку. Ох, як же любо мені було бачити й чути це: не буває на островах кращого видовища, ніж місіонерський човен із доброю командою та добрим боцманом, і я з півхвилини дивився, трошечки, може, й заздрячи, а потім неквапом спустився до річки.

З другого боку ще один чоловік простував до того самого місця, але він біг і дістався туди раніше. То був Кейс, і на меті в нього, безперечно, було не допустити мене до місіонера, що міг стати мені за перекладача; але я думав зовсім про інше. Я думав про те, як він купив мене з тим одруженням, і про те, що він сам раніше простягав свої лапи до Ами, тож, побачивши його, я оскаженів.

— Геть звідси, шахраю паскудний! — загорлав я.

— Що це ви кажете? — гукнув він.

Я ще раз загорлав те саме, ще й припечатав крутим прокльоном.

— А коли побачу тебе ближче, як за двадцять кроків від мого будинку, — крикнув я, — то всаджу кулю в твої смердючі кишки!

— Коло свого дому можеш робити що хочеш, — відказав він, — я тобі вже сказав, що й не збираюсь туди заходити. Але тут місце громадське, для всіх.

— Тут місце, де я маю свою приватну справу, — відрубав я. — І не збираюсь терпіти, щоб усякі нишпорки підслухували мене, а тому попереджую: гайда звідси!

— І не подумаю, — сказав Кейс.

— Ну, то я тобі зараз покажу! — визвірився я.

— А це ми ще побачимо, — огризнувся він.

Руки він мав спритні, але ж ні ваги моєї, ні зросту мойого не мав і взагалі був супроти мене шибздик, а крім того, я вже так розпікся злістю, що й залізо вгриз би. Я йому приварив раз, потім ще раз, і він покотився долі, аж голова по камінню заторохтіла.

— Ну, вистачить із тебе? — гукаю. Але він тільки глипнув на мене, збілілий і безтямний, а кров розтікалась у нього по обличчю, наче вино по серветці. — Вистачить із тебе? — гукнув я Ще раз. — Кажи, не валяйся й не прикидайся, а то я ще й ногами піддам. [87] Тоді він звівся, сів і підняв голову — з погляду видно було, що йому паморочно, — а кров потекла на піжаму.

— На цей раз вистачить, — сказав він, зіп'явся на ноги й заточуючись пішов назад.

Човен був уже зовсім близько; я побачив, що місіонер відклав книжку, і всміхнувся сам до себе. "Нехай хоч знає, Ідо я чоловік, а не макуха", — подумав.

Це вперше за всі роки на Тихому океані я перемовився двома словами з місіонером. Ба навіть попросив у нього послуги. Я не люблю цього кодла, жоден торгівець не любить; вони дивляться на нас звисока і не приховують цього. А крім того, вони таки добре поканачились і тягнуть руку за тубільцями, а не за білими людьми, такими, як вони самі. На мені була чиста смугаста піжама — бо я, звичайно, вбрався пристойно, коли йшов до ватагів. Та коли я побачив, як місіонер сходить зі свого човна у справжній тропічній формі — білий парусиновий костюм, корковий шолом, біла сорочка й краватка, а на ногах жовті черевики — то ладен був закидати його камінням. Коли він підійшов ближче, зацікавлено дивлячись на мене (мабуть, через бійку), я побачив, що він блідий як смерть, бо в нього пропасниця і саме в човні його почало морозити.

— Ви, певне, містер Тарлтон? — спитав я, бо мені назвали його прізвище.

— А ви, гадаю, новий агент? — питає він.

— Насамперед я хочу вам сказати, що не дружу з місіями, — провадив я, — і гадаю, що ви й ваша братія робите чимало шкоди, натоптуючи тубільцям голови бабусиними казочками та пихою.

— Ви маєте повне право на свою думку, — каже він, трохи скривившись, — але я не маю охоти вислухувати її.

— Ну, склалось так, що ви мусите її вислухати, — сказав я. — Я не місіонер і не люблю місіонерів; я не канак і не пропадаю за канаками — я торгівець, і годі, я простий, маленький білий чоловік і британський підданий, із тих, об кого ви любите витирати ноги. Вам, сподіваюсь, ясно?

— Так, голубе, — сказав він. — Ясно, хоча й не дуже приємно. Коли ви протверезієте, то самі пошкодуєте за своїми словами.

І спробував пройти повз мене, але я зупинив його рукою. Канаки вже почали бурчати. Мабуть, їм не сподобався мій тон, бо я говорив з цим чоловіком так вільно, як оце з вами.

— Тепер ви не можете сказати, що я вас обдурив, — підсумував я, — і я можу вести далі. Я хочу від вас послуги — навіть двох послуг, і коли ви погодитесь мені їх зробити, тоді я, може, більше повірю в оте ваше християнство. [88]

Якусь хвильку він мовчав. Тоді усміхнувся й сказав:

— Дивна ж ви людина!

— Я така людина, якою створив мене Бог, — відказав я. — На джентльмена не вдався.

— А я не певен цього, — відказав місіонер. —1 що ж я можу зробити для вас, містере...

— Вілтшир, — підказав я, — хоча здебільшого мене тут називають Велшером. Але правильно буде Вілтшир, от тільки тутешні люди ніяк на це язика не наламають. Чого я хочу? Зараз я вам скажу перше. Я з тих, кого ви називаєте грішниками, а я — шахраями, і я хочу, щоб ви допомогли мені розплатитися з людиною, яку я обдурив.

Він повернувся до своїх веслярів і щось сказав їм по-тубільному.

— А тепер я до послуг вам, — мовив він до мене, — але тільки на той час, поки моя команда обідатиме. Бо мені до вечора треба допливти далеченько. Я загаявся до сьогоднішнього ранку в Папа-Малулу, а завтра ввечері мене чекатимуть у Фале-Алії.

Я мовчки пішов поперед нього до свого дому, досить-таки задоволений, що поговорив саме так, бо я люблю, щоб людина зберігала свою самоповагу.

— Мені дуже шкода, що я ненароком підгледів вашу бійку, — сказав він.

— О, про це я теж хочу розповісти вам, — відказав я. — Це буде послуга номер два. Коли вислухаєте, отоді й скажете, шкода вам чи ні.

Ми зайшли в дім через крамницю, і я в подиві побачив, пдо Ама прибрала зі столу посуд. Це було таке несхоже на її звички, що я зрозумів: вона зробила це з вдячності. І вона стала ще любіша мені. Вони з містером Тарлтоном назвали одне одного на ім'я, і він був наче вельми чемний з нею. Але я не надав тому ваги: ці місіонери завжди чемні з канаками, то на нас, білих людей, вони гримають. Крім того, я не дуже прагнув його товариства. У мене була своя мета.

— Амо, — сказав я, — дай нам твоє шлюбне свідоцтво. Вона глянула на мене сторопіло.

— Давай, давай, не бійся, — сказав я. — Давай сюди.

Свідоцтво вона, як завжди, тримала при собі: здається мені, вона гадала, що то перепустка до раю, і як вона помре, не маючи його напохваті, то потрапить до пекла. Я не розгледів, куди вона його сховала першого разу, не добачив і того, як вона його видобула тепер: воно неначе само стрибнуло у руки, немов у штуках отієї Блаватської*, що в газетах [89] писали. Але так уміють усі острівні жінки, їх цього, мабуть, змалечку навчають.

— Так ось, — сказав я, взявши посвідчення, — мене одружив із цією дівчиною отой негр, Чорний Джек. Свідоцтво написав Кейс, і це шиковний літературний твір, запевняю вас. Відтоді я дізнався, що на оцю мою дружину за щось уїлися в селищі, і, поки вона зі мною, я не можу торгувати. Ну, і що ж зробив би на моєму місці будь-який чоловік, якщо він справді чоловік? — спитав я. — Насамперед він, мабуть, зробив би оце. —Я подер свідоцтво на клаптики й пожбурив їх під ноги.

— Айе! — скрикнула Ама й сплеснула долонями, але я спіймав її за руку й міцно стиснув.

— А друге, що він зробив би, — провадив я, — якби був тим, що я називаю чоловіком і що назвете чоловіком ви, містере Тарлтон, так це ось що: він привів би ту дівчину до вас чи якого іншого місіонера й сказав би: "Мене одружили з оцією жінкою обманом, але я її дуже вподобав і тепер хочу, щоб мене з нею одружили по правді". Ну-бо, містере Тарлтон. Та, мабуть, краще зробіть це тубільною мовою, це потішить мою стару, — сказав я, назвавши її так, як годиться законну дружину називати.

Тоді він покликав двох своїх веслярів за свідків, і нас обкрутили в нашому власному домі. І священик помолився довгенько, хоча й не так довго, як декотрі, а потім потиснув руки нам обом.

— Містере Вілтшир, — сказав він, коли вже відмолився й вирядив за двері свідків, — дякую вам, ви потішили мене надзвичайно.