Вечори на хуторі біля Диканьки (збірка) - Сторінка 16

Справді, пора й честь знати. Я вам скажу, що на хуторі вже починають сміятися з мене: от, кажуть, здурів старий дід: на старості літ тішиться дитячими іграшками! І справді, давно пора на спочинок. Ви, люб'язні читачі, певно, гадаєте, що я прикидаюся тільки старим. Де там прикидатися, коли в роті зовсім зубів нема! Тепер, коли що м'яке трапиться, то ще як-небудь жуватиму, а тверде — то нізащо не одкушу. Так от вам знову книжка! Не лайтеся тільки! Не годиться лаятись на прощання, особливо з тим, з ким, бог знає, чи скоро побачитесь. У цій книжці почуєте розповідачів — усіх майже вам незнайомих, виключаючи хіба тільки Хому Григоровича. А того горохового панича, який розповідав такою вигадливою мовою, що його багато дотепників і з московського народу не могло зрозуміти, вже давно немає. Після того, як пересварився з усіма, він і не зазирав до нас. Еге, я вам не розказував цього випадку? Послухайте, тут прекомедія була. Минулого року, так десь улітку, та, мабуть, чи не на самий день мого патрона, приїхали до мене в гості (треба вам сказати, люб'язні читачі, що земляки мої, дай боже їм здоров'я, не забувають старого. Вже п'ятдесятий рік є, як я почав пам'ятати свої іменини. Котрий же саме мені рік, цього ні я, ні стара моя вам не скажемо. Мабуть, близько сімдесяти. Диканський піп, отець Харлампій, знав, коли я народився; та шкода, що вже п'ятдесят років, як його нема на світі). От приїхали до мене гості: Захар Кирилович Чухопупенко, Степан Іванович Курочка, Тарас Іванович Смачненький, засідатель Харлампій Кирилович Хлоста; приїхав ще… от забув, далебі, ім'я й прізвище… Йосип… Йосип… Боже мій, та його ж знає увесь Миргород! він ще, коли говорить, то завжди клацне перше пальцем і візьметься в боки… Ну, бог з ним! іншим разом пригадаю. Приїхав і знайомий вам панич з Полтави. Хоми Григоровича я не лічу; то вже своя людина. Розбалакалися всі (знову треба вам зазначити, що у нас ніколи про пусте не буває розмови. Я завжди люблю пристойні розмови; щоб, як кажуть, разом і втіха і повчальність була), розговорилися про те, як треба солити яблука. Стара моя почала було говорити, що треба перше гарненько вимити яблука, потім намочити у квасі, а потім уже… "Нічого з цього не буде!" підхопив полтавець, заклавши руку в гороховий каптан свій і пройшовши поважною ходою по кімнаті: "нічого не буде! Перш за все треба пересипати канупером[24], а потім уже…" Ну, я на вас посилаюся, люб'язні читачі, скажіть по совісті, чи ви чули коли-небудь, щоб яблука пересипали канупером? Правда, кладуть смородиновий лист, нечуй-вітер, трилисник; а щоб клали канупер… ні, я не чув про таке. Вже, здається, краще, ніж моя стара, ніхто не знає про ці справи. Ну, скажіть же ви! Навмисне, як доброго чоловіка, одвів я його потихеньку вбік: "Слухай, Макаре Назаровичу, ей, не сміши людей! Ти чоловік немаловажний: сам, як кажеш, обідав раз з губернатором за одним столом. Ну, скажеш що-небудь подібне там, адже тебе засміють усі!" Що ж ви б гадали, він сказав на це? — Нічого! плюнув на долівку, взяв шапку і вийшов. Хоч би попрощався з ким, хоч би кивнув кому головою; тільки чули ми, як під'їхав до воріт візок із дзвоником; сів і поїхав. Та й краще! Не треба нам таких гостей! Я вам скажу, люб'язні читачі, що нема нічого гіршого на світі, як оця знать. Що його дядько був колись комісаром, так і носа несе вгору. Та хіба комісар такий уже чин, що вищого над нього нема й на світі. Слава богу, є й більші за комісара. Ні, не люблю я цієї знаті. От вам приміром Хома Григорович; здається, і не знатний чоловік, а подивитись на нього: в лиці якась сановитість сяє, навіть коли почне нюхати звичайну табаку, і тоді почуваєш мимовільну пошану. А в церкві як заспіває на криласі — щось надзвичайне! розтав би, здається, увесь!.. А той… ну, бог з ним! він думає, що без його казок і обійтися не можна. А отже ж таки набралася книжка.

Я, пригадується, обіцяв вам, що в цій книжці буде й моя казка. І справді, хотів було це зробити, та побачив, що для казки моєї треба принаймні три таких книжки. Гадав було окремо надрукувати її, та передумав. Адже я знаю вас: почнете сміятися зі старого. Ні, не хочу! Прощавайте! Довго, а може й зовсім не побачимося. Та що? адже вам однаково, хоч би й не було зовсім мене на світі! Мине рік, другий — і з вас ніхто потім не згадає й не пожалкує за старим пасічником Рудим Паньком.

У цій книзі є багато слів, не всякому зрозумілих. Тут вони майже всі означені[25].

Ніч перед Різдвом

Останній день перед Різдвом минув. Зимова, ясна ніч настала. Глянули зірки. Місяць велично виплив на небо посвітити добрим людям та всьому світові, щоб усім було весело колядувати й славити Христа[26]. Морозило дужче, як зранку: але зате так було тихо, що рипіння морозу під чоботом чути було за півверсти. Ще ні одна юрба парубків не з'являлась під вікнами хат; тільки місяць зазирав до них крадькома, ніби викликаючи дівчат, що прибиралися та чепурилися, хутчій вибігати на рипучий сніг. Аж ось з димаря одної хати клубами посунув дим і пішов хмарою по небу, і разом з димом вилетіла відьма верхи на мітлі.

Якби в той час проїздив сорочинський засідатель тройкою обивательських коней, у шапці зі смушковою околичкою, зробленій на зразок уланський[27], в синьому кожусі, підбитому чорним смушком, з диявольськи заплетеним натаєм, що ним має він звичку підганяти свого фурмана, то він, певно, примітив би її, бо ж від сорочинського засідателя жодна відьма на світі не сховається. Він знає точно, скільки в якої баби свиня приводить поросят і скільки в скрині лежить полотна і що саме зі своєї одежини й добра заставить добрий чоловік у неділю в шинку. Але сорочинський засідатель не проїздив, та й яке йому діло до чужих, у нього своя волость. А відьма тимчасом знялася так високо, що тільки чорною цяткою миготіла вгорі. Та де тільки з'являлася цятка, там зорі одна по одній зникали на небі. Незабаром відьма назбирала їх повний рукав. Три чи чотири ще блищали. Раптом, з іншого боку, з'явилася друга цяточка, побільшала, почала розтягатись і вже то була не цяточка. Короткозорий, хоч би він наклав на ніс, замість окулярів, колеса з комісарової брички, і тоді не розпізнав би, що воно таке. Спереду достоту німець[28]: вузенька мордочка, яка безнастанно вертілася на всі боки та нюхала все, що тільки траплялося, закінчувалась, як і в наших свиней, кругленьким п'ятачком; ніжки були такі тоненькі, що коли б такі мав яреськівський голова, то він поламав би їх за першим козачком. А зате ззаду був він точнісінько губернський стряпчий[29] в мундирі, бо в нього теліпався хвіст, такий гострий та довгий, як теперішні мундирні фалди; хіба тільки по цапиній бороді під мордою, по невеличких ріжках, які стирчали на голові, та що увесь був не біліший од сажотруса, можна було догадатися, що то не німець і не губернський стряпчии, а просто чорт, якому останню ніч залишилося вештатись по білому світу та під'юджувати на гріхи добрих людей. Завтра ж, тільки-но вдарять перші дзвони до утрені[30], побіжить він, не оглядаючись, підібгавши хвоста, до свого барлога.

Тимчасом чорт підкрадався потихеньку до місяця і вже простягнув був руку, щоб схопити його; та враз смикнув її назад, ніби обпікшись, посмоктав пальці, подригав ногою й забіг з другого боку, і знову відскочив та відсмикнув руку. Але ж, незважаючи на невдачі, хитрий чорт не покинув своїх витівок. Підбігши, раптом схопив він обома руками місяць, кривляючись та дмухаючи, перекидав його з руки в руку як мужик, що дістав голими руками жарину для своєї люльки; нарешті поквапно сховав до кишені, і, начебто нічого й не було, побіг далі.

У Диканьці ніхто не чув, як чорт украв місяця. Щоправда, волосний писар, виходячи рачки з шинку, бачив, як місяць, не знати чого, танцював на небі, і запевняв, божачись, у тому все село: та миряни хитали головами й навіть підіймали його на сміх. Та яка ж була причина зважитися чортові на таке беззаконне діло? А ось яка: він знав, що багатого козака Чуба запросив дяк до себе на кутю, де будуть: голова; приїжджий з архієрейської півчої[31] дяків родич, у синьому сюртуці, що брав якнайнижчого баса: козак Свербигуз і ще дехто. Де, крім куті, буде варенуха, перегнана на шафран горілка та багато всякої страви. А тимчасом його дочка, красуня на все село, зостанеться дома, а до дочки напевне прийде коваль, силач і хлопець хоч куди, що був чортові осоружніший, ніж проповіді отця Кіндрата. На дозвіллі коваль малював і вславився як найкращий живописець на всю околицю. Сам сотник Л…ко, що був ще тоді живий-здоровий, закликав його навмисно до Полтави пофарбувати дерев'яний паркан коло свого дому.

Всі миски, з яких диканські козаки сьорбали борщ, були розмальовані ковалем. Коваль був богобоязлива людина й малював часто образи святих, і тепер ще можна знайти в Т… церкві його євангеліста Луку. Але тріумфом його майстерності була одна картина, намальована на церковній стіні у правому притворі, на якій зобразив він святого Петра в день страшного суду з ключами в руках, як той виганяв з пекла нечисту силу; переляканий чорт кидався на всі боки, передчуваючи свою погибель, а замкнені колись грішники били й ганяли його батогами, поліняками і всім, що під руку трапилось. У той час, як майстер працював над цією картиною й малював її на великій дерев'яній дошці, чорт з усієї сили намагався перешкоджати йому; штовхав невидимо під руку, хапав із горна в кузні попіл і обсипав ним картину; та, незважаючи на все, роботу було закінчено, дошку внесено до церкви і вправлено у стіну в притворі, і з того часу чорт заприсятся мститися ковалеві.

Одну тільки ніч залишалося йому блукати по білому світу; але й цієї ночі він шукав способу зігнати на ковалеві свою злість. І для цього наважився вкрасти місяць, сподіваючись, що старий Чуб ледачий та вайлуватий, а до дяка від хати не так вже й близько: дорога йшла поза селом, повз вітряки, повз кладовище, обминаючи яр. Ще місячної ночі варенуха та горілка, настояна на шафрані, могли б заманити Чуба. Але в таку темряву навряд чи вдалося б кому стягти його з печі та викликати з хати. А коваль, що здавна не ладнав з ним, при ньому нізащо не наважиться прийти до дочки, дарма, що дужий.

Отаким чином, як тільки чорт сховав у кишеню свою місяць, враз по всьому світі зробилося так темно, що не кожен би знайшов дорогу до шинку, не тільки до дяка.