Великі сподівання - Сторінка 4

Або й ревматизм.

— Але поки вони мене звалять, я ще встигну перекусити,— сказав він.— Та хоч би навіть мене мали на он тій шибениці почепити, я все 'дно мушу перше підкріпитись. І ніякі дрижаки мені не завадять, повір мені.

Він поглинав начинку, обгризав кістку, їв хліб, сир і пиріг, усе заразом, і водночас недовірливо косив очима в навколишній туман, і щохвилини на мить переставав їсти, і навіть не жував, наслухаючи. Щось дзвякне на річці чи форкне яке звіря на болоті, чи то причується йому що — він уже й здригнеться. Раптом він озвався:

— А ти не обдурюєш мене, бісеня? Нікого з собою не привів?

— Ні, пане! Ні!

— І нікому не сказав, щоб ішов за тобою?

— Ні!

— Що ж, я тобі вірю,— сказав він.— Паршивим був би ти щеням, коли б уже з такого малечку й собі став цькувати нещасного каторжника, і так зацькованого трохи не до смерті.

Щось булькнуло у нього в горлі, немов там усередині він мав годинника, який от-от почне вибивати. Але він тільки протер очі драним брудним рукавом.

Пройнявшись співчуттям до нього і дивлячись, як він нарешті допався до паштету, я насмілився зауважити:

— Я радий, що вам подобається.

— Ти щось сказав?

— Я сказав: я радий, що вам сподобалося.

— Дякую, хлопче. Таки правда.

Я не раз спостерігав, як наш собацюра їсть, і ось тепер згадав його, коли цей чоловік так пожадливо накинувся на їжу. Він відгризав її великими куснями, чисто мов собака. Не встигши пережувати, хапливо ковтав, вірніш, поглинав шматок за шматком і раз у раз оглядався на всі боки, боячись, щоб хтось не підскочив і не відібрав поживи. Мені здавалося, що в такій тривозі він і не розсмакує паштету як слід, а якби поруч об'явився ще котрийсь їдець, він неодмінно заклацав би на нього зубами. В усьому цьому він страшенно нагадував собаку.

— Боюся, що йому не залишиться ні крихти,— сказав я з непевністю, остерігаючись, чи не образиться він на це моє зауваження.— Бо мені більше нічого не вдасться дістати.— Я тільки тим і наважився заговорити, що був цілком цього певний.

— Не залишиться? Кому б то? — спитав мій знайомець, переставши хрумтіти шкоринкою паштету.

— Молодикові. Тому, що ото ви говорили. Що ховається разом з вами.

— A-a! — відказав зін, грубувато засміявшись.— Йому! А й справді. Але йому їдло ні до чого.

— А мені здалося, що якраз до чого,— зауважив я. Він облишив їсти і неабияк здивовано втупився в мене.

— Тобі здалося? Коли?

— Оце зараз.

— Де?

— Он там,— показав я рукою.— Він там сидів і дрімав, я ще подумав, що то ви.

Він схопив мене за комір і так бликнув очима, аж я злякався, чи не схоче він знову перерізати мені горло.

— І одягнений так, як ви, тільки в капелюсі,— пояснив я, весь тремтячи.— І… і…— я не знав, як це висловити по змозі делікатніше.— І напилок йому для тієї самої мети потрібен. Хіба ви не чули, як учора ввечері стріляли з гармати?

— Отже, таки справді стріляли! — промовив він ніби сам до себе.

— Дивно, як ви ще сумніваєтесь,— зауважив я,— бо ми навіть удома чули постріл, а це ж набагато далі, та ще й за дверима.

— Е, тут, розумієш, таке діло,— озвався він.— Коли ти сам-один серед цієї драговини і в голові у тебе порожньо і в шлунку, коли холод і голод тебе доймають, то ти всю ніч одно й чуєш — постріли та крики. І не тільки чуєш. Ти й бачиш, як солдати у червоних уніформах обступають тебе при світлі смолоскипів. Чуєш, як твій номер називають, як тебе гукають, чуєш, як їхні рушниці брязкотять, чуєш накази: "Приготуйсь! Цілься! Глядіть не випустіть!" І вже вони хапають тебе… Тільки ж усе це мана! Та я за ніч не одного, а цілу сотню цих ловецьких загонів перебачив — так і тупотять чоботиськами, чорти б їх побрали! А постріли! Та коли розвидніло, аж туман колихався від пострілів! Але цей чоловік,— досі він говорив, наче зовсім забувши про мою присутність,— ти що-небудь таке особливе помітив у його вигляді?

— У нього все лице в синцях,— сказав я, сам собі здивувавшись, що встиг звернути на це увагу.

— Може, отут? — вигукнув мій знайомець, безжально ляснувши себе долонею по лівій щоці.

— Атож, саме тут!

— А де він? — Рештки харчів мій знайомець заховав за пазуху в сіру куртку.— Покажи, куди він пішов. Я вистежу його не згірш від нишпорки. Це ще кляте залізяччя, натерло всю ногу! Дай-но сюди напилка, хлопче.

Я показав у той бік, де в тумані розтанув другий чоловік, і він на мить обернув туди погляд, але враз таки сів у густу мокру траву і, як шалений, став пиляти кайдани, байдужий і до мене, і до власної ноги, покритої саднами й свіжою кров'ю,— він такий був нещадний до ноги, немов вона теж була залізна. В мені знов прокинувся страх перед ним, коли він орудував напилком у такому лютому поспіху, та й ще ж я боявся, щоб удома не помітили, чого мене так довго нема. Я сказав йому, що мушу йти, але він не почув, тож я вирішив, що найкраще буде тихенько забратися. Побачив я його востаннє, коли оглянувся: схилившись над коліном, він запекло пиляв залізного обода й раз у раз кляв і його, і свою ногу. А почув я його востаннє, коли за хвильку зупинився в тумані і до мене долинуло, як він безугавно ширкає напилком.

Розділ 4

Я був певен, що в кухні мене перестріне поліцейський і зразу ж заарештує. Але там не тільки не було ніякого поліцейського, а й взагалі ще не розкрилося, що я вчинив крадіжку. Місіс Джо була заклопотана прибиранням домівки перед святом і Джо спровадила за двері якомога далі від совка для сміття, бо він мав звичку неодмінно перечепитись через це знаряддя, коли моя сестра ревно заходжувалась підмітати підлогу у своїх володіннях.

— А тебе куди чортяка носив? — привітала мене місіс Джо, коли ми вдвох із моїм сумлінням стали на порозі.

Я сказав, що ходив до церкви слухати колядки.

— А, ну це ще нічого,— змилостивилась моя сестра.— Бо від тебе й гіршого можна сподіватись.

Я подумки з нею погодився.

— Коли б я не ковалева жінка, не невільниця вічна (що одне й те саме), яка ніколи не може й фартуха скинути, я б теж пішла послухати колядок,— сказала місіс Джо.— Я дуже їх люблю, колядки, через те, мабуть, ніколи й не маю змоги послухати.

Побачивши, що совок відсторонився, Джо слідом за мною прошмигнув на кухню, а коли дружина зміряла його нищівним поглядом, примирливо потер рукою носа. Тільки-но вона відвернулась, він нишком схрестив обидва вказівні пальці і показав їх мені — так ми інформували один одного про те, що місіс Джо сердита. А що таким був звичайний її стан, ми з Джо іноді на цілі тижні уподібнювались до надгробних статуй рицарів-хрестоносців — тільки, на відміну від нас, вони лежали й мали схрещені ноги, а не вказівні пальці рук.

У цей день мав бути розкішний обід — солона свинина з городиною та дві фаршировані курки. Смачнющий пиріг був спечений ще вчора вранці (через це й не виявили досі, що зникла начинка), а пудинг саме пікся. З огляду на ці широкопланові готування до обіду сніданок було рішуче скасовано, "бо,— як заявила місіс Джо,— я не збираюсь ще й зранку вас годувати, та поїти, та прибирати за вами,— мені й без того роботи по зав'язку".

Отож обом нам уділили по шматку хліба, немов ми були загін вояків на марші, а не дорослий і хлопчак у себе вдома, і ми сором'язливо запили його розбавленим молоком з глечика на поличці. Місіс Джо тим часом повісила на вікна чистенькі фіранки, замінила над широким коминком квітчасту шлярку і відкрила доступ до святкової віталеньки по той бік сіней, куди в інші дні ніхто не заходив і де цілий рік усе непорушно лежало під холодним полиском сріблястого паперу, який сягав навіть чотирьох фаянсових собачок на полиці, як дві краплі води схожих одна на одну, кожна з чорним носиком та кошичком квітів у зубах. Місіс Джо була дуже охайна господиня, але мала рідкісний хист робити охайність ще обтяжливішою й неприємнішою, ніж сам бруд. Чистота — це, кажуть, майже святобливість, і деякі люди досягають тієї самої мети своєю побожністю.

Моя сестра, маючи повсякчас багато роботи, відвідувала церкву, так би мовити, посереднім чином, тобто за посередництвом Джо й мене. Джо у своїй робочій одежі виглядав статечним чоловіком, як і личить справжньому ковалеві. У святковому ж вбранні він скидався радше на виряджене опудало. Хоч би що він одягав на свято, воно здавалось не на нього шитим і взятим із чужого плеча, все йому тисло й муляло. Ось і цього дня, коли задзвонили до церкви й він вийшов з кімнати в усьому своєму святковому обладунку, вигляд у нього був такий нещасний, що й не сказати. Що ж до мене, то моя сестра, здається, була тієї думки, що я малолітній злочинець, і що таким я й на світ прийшов, і що поліційна акушерка передала їй мою особу з приписом прикладати до мене всю суворість закону. Вона завжди поводилася зі мною так, ніби я й народився всупереч здоровому глуздові, релігії та моральності і знехтувавши поради своїх найкращих друзів. Навіть коли мені замовляли новий костюм, кравцеві наказували шити його неодмінно в обтяжку, щоб він муляв мені з усіх боків.

Співчутливим ближнім, мабуть, аж серце стискалося, коли вони дивились, як ми з Джо простуємо до церкви. Але мої фізичні муки були нічим проти того, що я переживав у душі. Жах, який проймав мене щоразу, коли місіс Джо наближалась до комірчини чи виходила з кімнати, був такий взликий, що з ним могли зрівнятися лише докори мого власного сумління, коли я думав про те, що накоїв. Пригнічений цією потайною провиною, я запитував сам себе, чи спроможеться церква захистити мене від помсти отого лиховісного молодика, якщо я тут-таки привселюдно покаюся. Я гадав, що найслушніше буде мені підвестись і попросити у священика окремої розмови у ризнидці ту хвилину, коли він зачитає імена майбутніх шлюбних пар, заявивши перед цим: "Як хто має що-небудь проти, заявіть про це!" Якби тоді була просто неділя, а не різдво, я б, можливо, таки й вдався до цього крайнього заходу, чим немало здивував би наших нечисленних парафіян.

Того дня на обід до нас було запрошено гостей: містера Вопсла, псаломника, містера Габла, колісника з дружиною і дядька Памблечука (дядьком він доводився Джо, але місіс Джо привласнила його собі) — заможного торгівця зерном із сусіднього містечка, що роз'їжджав у власному візку. Обід мав розпочатись о пів на другу. Коли ми з Джо повернулись додому, стіл був уже накритий, місіс Джо по-святковому вбрана, парадні двері відімкнені (хоч під усяку іншу пору вони стояли замкнені) для входу гостей, одне слово, все було чудово.