Великий Гетсбі - Сторінка 18

Так... Зараз дізнаюсь.

Він поклав трубку і, поблискуючи потом, підійшов до нас, щоб узяти наші круглі солом'яні капелюхи.

— Пані чекає на вас у вітальні! — вигукнув він і без будь-якої потреби показав, куди йти. За такої спеки кожен зайвий рух був марнотратством суспільного запасу життєвих сил.

У вітальні, завдяки полотняним тентам над вікнами, було темно й прохолодно. Дейзі й Джордан лежали на величезній тахті, мов два срібних ідоли, притримуючи свої білі сукні, що тріпотіли під співучим повівом вентиляторів.

— Неможливо ворухнутись! — вигукнули вони разом.

Пальці Джордан, засмагу яких прикривала біла пудра, на мить затрималися в моїй руці.

— А де ж наш уславлений спортсмен, містер Томас Б'юкенен? — спитав я.

I тут-таки почув його грубий, хрипкий, приглушений голос — він розмовляв у холі по телефону.

Стоячи на темно-червоному килимі посеред вітальні, Гетсбі зачудовано роззирався довкола. Дейзі, дивлячись на нього, засміялася своїм милозвучним, хвилюючим сміхом; малесенька хмарка пудри здійнялася з її грудей.

— Є чутка,— прошепотіла Джордан,— що Том зараз розмовляє із своєю пасією.

Ми примовкли. Голос у холі роздратовано вибухнув:

— Коли так, то я взагалі не продам вам цю машину... I взагалі, ніяких обов'язків перед вами я на себе не брав... I я взагалі попрошу вас не морочити мені голову й не дзвонити, коли люди сідають до столу.

— Певно, давно вже натис на важілець,— глузливо сказала Дейзі.

— Та ні,— запевнив її я,— він справді збирався продати машину. Я випадково знаю про цю справу.

Том рвучко відчинив двері, на мить заповнив весь отвір своїм кремезним тілом, а тоді квапливо ввійшов до кімнати.

— А, містер Гетсбі! — з добре прихованою неприязню він простяг широку, плоску долоню.— Радий вас бачити, сер... Привіт, Ніку...

— Приготуй нам випити чого-небудь холодного! — вигукнула Дейзі.

Коли Том вийшов з кімнати, вона підвелася, підійшла до Гетсбі і, притягши до себе його обличя, поцілувала в уста.

— Я кохаю тебе, ти ж знаєш,— прошепотіла вона.

— Не забувай, що ти тут не сама,— сказала Джордан.

Дейзі озирнулася невидющими очима.

— А ти поцілуй Ніка.

— Ні сорому, ні совісті!

— I нехай! — вигукнула Дейзі й вибила чечітку перед каміном. Але зразу згадала про спеку й з винуватою міною повернулася на своє місце на тахті. В цю мить до вітальні ввійшла накрохмалена няня, ведучи за руку малу дівчинку.

— Мо-є зо-лот-ко,— заворкотала Дейзі, розкриваючи обійми.— Ходи до мамусі, мамуся так любить тебе.

Няня відпустила дівчинку, і та, перебігши кімнату, сором'язливо сховалась у складках материної сукні.

— Мо-є зо-лот-ко! Мамуся не забруднила пудрою твої жовтенькі кучерики? Стань-но рівно, привітайся з гістьми!

Ми з Гетсбі по черзі нахилились і потисли неохоче простягнуте рученя. Гетсбі не зводив з дитини здивованих очей. Певно, доти він просто не вірив у її існування.

— Няня причепурила мене перед сніданком,— сказала дівчинка, знову горнучись до Дейзі.

— Це тому, що мамуся хотіла похвалитися тобою.— Вона притулилася щокою до єдиної борозенки на білій шийці.— Ти моє чудо! Ти моє справжнісіньке маленьке чудо!

— Так,— спокійно погодилася дитина.— А в тітусі Джордан теж біла сукня.

— Тобі подобаються мамусині приятелі? Подивися, вони гарні?

— А де тато?

— Вона зовсім не схожа на батька,— сказала Дейзі.— Пішла в мене. I волосся в неї моє, і овал обличчя.

Вона відкинулася на подушку тахти. Няня підійшла і простягла руку.

— Ходімо, Пеммі.

— До побачення, серденько моє!

Сумно озирнувшись назад, слухняна дитина взялася за руку няні й була виведена з кімнати саме в ту мить, коли знову з'явився Том, а слідом за ним — лакей з чотирма склянками джину з лимонним соком, у яких торохтів лід.

Гетсбі взяв склянку.

— Таки начебто холодне,— силувано мовив він.

Ми почали пити довгими, жадібними ковтками.

— Я десь читав, ніби сонце з кожним роком дедалі більше розігрівається,— весело сказав Том.— I нібито незабаром земля впаде на сонце,— а втім, ні, стривайтє, зовсім навпаки! — сонце з кожним роком остигає.

— Давайте вийдемо,— запропонував він Гетсбі.— Я хочу показати вам свої володіння.

Я вийшов на веранду разом з ними. По зеленій воді протоки, змертвілій від спеки, повільно повзло самотнє вітрильце, прямуючи до свіжості відкритого моря. Гетсбі постежив за ним очима, а тоді показав рукою на той бік затоки.

— Онде мій будинок, якраз навпроти.

— Так-так.

Ми знову задивилися в далечінь, понад трояндовими кущами, розпеченим травником і висушеними спекою водоростями, що позначали край води. Біле крило вітрильника торкнулося прохолодної блакиті небокраю. Десь далі лежав хвилястий океан, усіяний благословенними островами.

— Оце спорт,— сказав Том, кивнувши головою.— Я хотів би хоч на годинку опинитися на тому суденці.

Снідали ми в їдальні, теж затемненій від сонця, запиваючи холодним пивом удавану веселість.

— А куди нам подіти себе ввечері? — вигукнула Дейзі.— I завтра, і післязавтра, і в найближчі тридцять років?

— Не розводь меланхолію,— сказала Джордан.— Хіба ти не знаєш: життя починається знову восени, з першим похолоданням.

— Але зараз так жарко,— не вгавала Дейзі, мало не плачучи.— I все так плутається й переплутується. Давайте поїдемо до міста!

Її голос насилу пробивався крізь вар, долаючи його опір, намагаючись видобути з нього бодай щось певне.

— Буває, стайню переобладнують під гараж,— казав Том, звертаючись до Гетсбі.— А от я — перша людина, що переобладнала гараж під стайню.

— Хто хоче їхати до міста? — правила своєї Дейзі. Гетсбі повільно звів погляд на неї.— Ох! — вигукнула вона.— Для вас спека наче й не існує.

Їхні очі зустрілись, і вони задивились одне на одного, й довколишній світ перестав для них існувати. Потім Дейзі примусила себе опустити очі.

— Для вас спека наче й не існує.

Вона освідчувалася Гетсбі в коханні, і Том Б'юкенен раптом усе зрозумів. Він завмер, приголомшений. Рот його розтулився, він подивився на Гетсбі, потім знову на Дейзі так, наче оце тільки тепер упізнав у ній якусь дуже давню знайому.

— Ви схожі на джентльмена з рекламного оголошення,— вела далі Дейзі невинним голосом.— Знаєте, з отієї реклами, що...

— Гаразд,— квапливо урвав її Том.— Їдьмо до міста, я згоден. Атож, їдьмо до міста!

Він підвівся, позираючи то на Гетсбі, то на свою дружину. Ніхто не ворухнувся.

— Ну, чого ж ви! — Він уже насилу стримувався.— Чого ви сидите? Як їхати, то їхати.

Рукою, що аж тремтіла від напруження, він вилив у рот рештки пива із склянки. Голос Дейзі підняв нас усіх з-за столу й вивів на розпечену жорству під'їзної алеї.

— Невже ми отак зразу й поїдемо? — затялася вона.— Куди ми поспішаємо? Комусь, може, ще хочеться викурити сигарету...

— За сніданком усі накурилися донесхочу.

— Ой, ну давай по-доброму,— благально сказала вона.— Не треба дратуватися в таку спеку.

Він не відповів.

— Що ж, гаразд,— сказала вона.— Ходімо, Джордан.

Вони вдвох пішли нагору, щоб причепуритися перед поїздкою, а ми втрьох стояли, переступаючи з ноги на ногу на гарячій жорстві. Срібний серп місяця вже мрів на заході. Гетсбі кашлянув був, бажаючи щось сказати, потім передумав, але Том уже встиг крутнутися на підборах і очікувально втупився очима йому в обличчя.

— Ваша стайня десь тут близько? — через силу здобувся на голос Гетсбі.

— За чверть милі звідси.

— Он як.

Пауза.

— Ну за яким бісом нам їхати зараз до міста? — вибухнув Том.— Цим жінкам часом таке спадає на думку, що аж...

— Прихопимо з собою чогось випити? — гукнула Дейзі згори, з вікна.

— Я візьму віскі,— відповів Том і ввійшов до будинку.

Гетсбі судорожно обернувся до мене:

— Мені просто мову одбирає в його домі, друже.

— У Дейзі нескромний голос,— зауважив я.— У ньому вчувається...— Я завагався.

— У ньому вчувається дзенькіт грошей,— несподівано сказав він.

I так воно й було. Тільки тепер я зрозумів це. В її голосі дзенькали гроші — ось що безнастанно вабило в його чарівних переливах, дзенькіт металу, переможна пісня кимвалів... У високім білокам'янім палаці королівна юна, злотосяйна...

Том вийшов з дому, по дорозі загортаючи в рушник велику пляшку віскі. За ним ішли Дейзі й Джордан у маленьких тісних капелюшках, що кокетливо поблискували на сонці, з легкими накидками на руці.

— Може, поїдемо моєю машиною? — запропонував Гетсбі. Він помацав гарячу зелену шкіру сидіння.— Як же я не здогадався поставити її в затінку.

— У вас звичайне перемикання швидкостей? — спитав Том.

— Так.

— Тоді ви беріть мою машину, а я поведу вашу.

Гетсбі ця пропозиція не сподобалась.

— Боюся, до міста в моїй не вистачить бензину.

— Вистачить, вистачить,— категорично відказав Том.— А як весь вийде, підзаправимося в якій-небудь аптеці. Тепер в аптеках чим тільки не торгують.

Після цього начебто безневинного зауваження запала мовчанка. Дейзі спідлоба подивилася на Тома, а на обличчі Гетсбі на мить з'явився якийсь чудний вираз — незвичний і водночас невловимо знайомий, немовби вже описаний мені кимось у розмові.

— Ходім, Дейзі,— сказав Том, підштовхуючи її до машини Гетсбі.— Я прокатаю тебе в цьому цирковому фургоні.

Він відчинив дверцята, але Дейзі вислизнула з-під його руки.

— Ти бери Ніка й Джордан. А ми поїдемо за вами в цій машині.

Вона підійшла до Гетсбі й торкнулася рукою його плеча. Том і ми з Джордан умостилися на передньому сидінні машини Гетсбі, Том обережно пересунув незвичний важіль, натис на педаль — і ми помчали, розтинаючи в'язке марево спеки, залишивши Гетсбі з Дейзі далеко позаду.

— Бачили? — спитав Том.

— Що саме?

Він гостро глянув на мене, лише тепер, очевидно, збагнувши, що ми з Джордан давно вже про все знаємо.

— Ви, певно, маєте мене за безнадійного дурня,— мовив він.— Нехай так, але знайте: я наділений... ну, шостим чуттям, чи що, й воно мені часом підказує, що робити. Ви можете не вірити в таке, але наука...

Він затнувся. Безпосередня дійсність нагадала йому про себе, не давши зірватися в безодню абстрактних розумувань.

— Я вже зібрав деякі відомості про цього ферта,— озвався він знову.— Можна було б і глибше копнути, якби я знав...

— Ти що ж — до ворожки ходив? — глузливо спитала Джордан.

— Що? — Ми засміялись, а він спантеличено подивився на нас.— До ворожки?

— Атож. З приводу Гетсбі.

— З приводу Гетсбі? Та ні, навіщо.