Верблюже око - Сторінка 7

А він? Та що вже там казати... Кінь теж працює, а тільки людина — вона й е людина, душа в ній перш за все... Тоді їй праця на щастя, тоді й діло щось важить... А він, він не зрозумів нічого. Який був, такий і пішов. Прикро мені, якби хто знав, ох, як прикро!

Я мовчав, пригнічений і засмучений. Мені було жаль Каліпу, боляче за неї. Не розумів я, як вона могла покохати таку людину... Та якби Абакір знав, коли б розумів, яке справжнє щастя втратив він сьогодні, пішовши від Каліпи, то не вона, а він завив би, як вовк у зимову холоднечу.

Каліпа сіла на повозку і мовчки поїхала.

Спокійно спав Анархайський степ. Звідкись віддалеки, коливаючись і перекочуючись по волотях полину, долинув низом ледь чутний паровозний гудок. Можливо, Абакір їхав уже, підчепившись до товарняка?.. Ну й котися геть, сволото, туди тобі й дорога! Не загине Анархай, і ми без тебе обійдемося..

Більше я ні про що не хотів згадувати. Треба було братися

до діла. Я довго бився, поки трактор не заторохкотів, лякаючи нічну пітьму. Я сів у кабіну і ввімкнув фари.

Тепер я відповідав за все. І мені раптом дуже захотілося, щоб поруч зі мною опинилася зараз моя мила дівчина з чубчиком і щоб вона повірила мені, що буде, буде в цьому дикому полиновому степу прекрасна країна Анархай.