Вершник без голови - Сторінка 101

Треба бути дурнем, щоб, зізнавшись у вбивстві, сподіватися на помилування. Отож я й не сподіваюся. Я був поганою людиною і, без сумніву, заслужив на свою долю. Та хай там як, а не такий я ниций лиходій, щоб лишити по собі ганебну славу братовбивці. Атож, це я вкоротив йому-віку, я вже казав. Ви всі дивуєтесь чому, з якої причини. А причини не було ніякої.

Це нове одкровення вражає глядачів ще дужче. Вони здивовані, вражені, приголомшені. Проте ніхто не перебиває засудженого ні словом, ні порухом.

— Ви не розумієте, як це може бути? Тим часом усе дуже просто. Я вбив його помилково.

Цього разу подив натовпу виливається в крик, але він одразу вщухає, бо Колхаун уже провадить далі:

— Атож, помилково, і Бог свідок того, як я карався, коли виявив свою помилку. Та це сталося далеко згодом.

Засуджений зводить очі, немов сподіваючись на милосердя. Але не бачить на обличчях людей довкола й тіні співчуття — вони, як і раніш, незворушно суворі.

— Не буду критися,— провадить Колхаун,— я мав намір убити декого. Справді мав. Можу вам навіть сказати, кого саме. Ось він перед вами, цей клятий виродок!

Він з лютою ненавистю дивиться на Моріса Джераль-да. Той відповідав йому спокійним, майже байдужим поглядом.

— Так, я хотів убити його. І мав на те свої причини. Та про них я не казатиму, тепер це ні до чого... Власне, я був певен, що його і вбив. Хіба ж міг я подумати, що цей ірландський собака поміняється плащем і капелюхом з моїм двоюрідним братом?.. Ну, а про все інше ви вже знаєте. Куля, призначена ворогові, поцілила в друга. Постріл був влучний, і бідолашний Генрі як стій упав з коня. Та для певності я ще витяг ніж і, все ще одурений тим бісовим серапе, відтяв нещасному голову. [526]

Натовп здригається з жаху і вибухає криком. Далі чути вигуки, що закликають до відплати, глухий гомін багатьох голосів.

Загадку вбивства та його причину розкрито, і ніхто вже не хоче чути дальшої розповіді засудженого про його страшне лиходійство.

— Слухайте! — вигукує він, коли гомін трохи вщухає.

Усі знов звертають очі на нього.

— Ви знаєте все, що сталося досі, але не знаєте/що буде далі! Вистава ще не скінчилася. Ви бачите, я стою над домовиною, але я не зійду в неї, поки не зажену туди ж таки і його, Богом присягаюся!

Не треба довго гадати, що означають ці останні в Колхауновому житті слова. їх промовисто пояснює те, що він робить далі.

Звертаючись до натовпу, відставний капітан весь час тримав праву руку за лівим бортом сюртука і наприкінці, вже присягаючись, вихоплює із спідньої кишені револьвер.

Глядачі встигають помітити лише зблиск металу проти сонця, як один по одному лунають два постріли. І так само один по одному падають долілиць двоє чоловіків і лишаються лежати, майже торкаючись головами.

Один з них — Моріс Джеральд, мустангер; другий — Кассій Колхаун, відставний каштан кавалеристів-во-лонтерів.

їх миттю оточує натовп. Усі вважають, що обидва мертві. Серед тиші, яка запала навколо, лунає зойк жінки, такий розпачливий і тужливий, що здається, то розірвалось її серце.

Розділ С РАДІСТЬ

Радість!

Атож, радість запанувала під кроною великого дуба, коли з'ясували, що сталося тільки самогубство, а замах був невдалий. Радість сповнила й серце Луїзи Пойндекстер" коли вона дізналася, що її коханий ли-' шився живий.

Хоч якого жалю завдали їй трагічні події останнього [527] часу, проте вона була жива людина, жінка, і хто дорікне їй за те, що вона зрештою дала волю своїй радості?

Тільки не я. І, гадаю, не ви, якщо признаєтеся щиро.

Ще дужче зраділа молода креолка, коли довідалася, що саме врятувало життя її коханому, хоч яким неймовірним це може здатися.

Убивця не схибив. Він був певен цього, коли приставив револьвер до своєї скроні й натис на гачок. Перший постріл був націлений просто в серце мустангерові, і куля таки влучила б йому в серце, коли б не подарунок Луїзи — невеличкий медальйон, знак кохання, що його молодик носив на грудях. Куля вдарилася в той медальйон і відскочила вбік.

А втім, вона таки завдала шкоди — зачепила одного з глядачів, що стояв поблизу.

Не минув цей постріл без шкоди й для того, кому призначався. Потужний удар кулі зробив своє: знесилений хворобою і нервовим напруженням, Моріс Джеральд знов знепритомнів.

Але тепер хворий був у безпеці — не серед хащі, в оточенні койотів і хижих стерв'ятників; не в убогій лісовій хатині, сяк-так доглянутий; і не у в'язниці, майже без будь-якого догляду. І коли до нього повернулася свідомість, він зрозумів, що прекрасний образ, який бачився йому в забутті, був не привиддям, а справжньою жінкою — найпершою красунею на Леоні чи, може, й у цілому Техасі, на ім'я Луїза Пойн-декстер.

Тепер уже ніхто не перешкоджав молодій креолці доглядати коханого, навіть батько. Тяжке горе зігнуло старого плантатора, збило з нього фальшиву аристократичну пиху. Та, власне, й не це змусило його дати прихильну згоду на шлюб дочки: адже його зятем став не якийсь там бозна-хто, а ірландський баронет, сер Моріс Джеральд, відомий досі як Моріс-мустангер.

У Техасі титули не в пошані, та й сам новоспечений дворянин не надавав йому ваги. Але, на щастя,— а тане щастя випадає далеко не кожному ірландському баронетові,— разом з титулом він дістав і чималий спадок, цілком достатній, щоб викупити з-під застави плантацію і гасіенду Каса-дель-Корво, які по смерті Кассія Колхауна мали перейти до його найближчого родича. [528]

Тим родичем був не Вудлі Пойндекстер. Як виявилося, відставний капітан колись уже був одружений і в Новому Орлеані жив його син, що мав законне право на все його майно.

Та Моріс Джеральд на те не зважав. Він залагодив усі справи й одружився з Луїзою Пойндекстер. Молоде подружжя поїхало на його батьківщину, потім по Європі — то була їхня весільна подорож,— але зрештою, на бажання сера Моріса, повернулося до Техасу, щоб назавжди оселитись у Каса-дель-Корво.

"Голубоока краля", що нібито тужила за мустангером у замку Баллах, існувала, мабуть, тільки у Фелімовій уяві. Чи, може, то було просто юнацьке захоплення, один з тих пуп'янків кохання, що в'януть, не встигнувши розцвісти, і здебільшого їх убиває розлука.

Так чи ні, але, поки вони були на Смарагдовому острові, Луїза Пойндекстер,— або ж, як її належить тепер називати, леді Джеральд,— не мала жодного приводу до ревнощів.

Та й у подальшому житті це прикре почуття прокинулося в ній тільки раз, але й тоді лише промайнуло темною тінню — і зникло.

Це сталося того дня, коли її чоловік приніс додому на руках вродливу молоду жінку. Вона була ще жива, але з рани на її грудях струменіла кров, і жити їй лишалося не довго.

На запитання: "Хто це зробив?" — жінка тільки й спромоглася відповісти: "Діас... Діас!.."

То були останні слова Ісідори Коварубіо де Лос-Льянос.

Зі смертю нещасної сеньйорити згасла й неприязнь до неї у серці її щасливої суперниці. До мертвих не ревнують. І леді Джеральд більш ніколи не зазнала ревнощів. Навпаки, їх заступило співчуття до безталанної Ісідори,. чию сумну історію вона тепер краще зрозуміла. Луїза сама допомогла чоловікові засідлати гнідого мустанга, сама вирядила його на пошуки вбивці. І не приховувала радості, коли Моріс повернувся, ведучи мексиканця на кінці ласо. Вона не спробувала заступитися за Діаса навіть тоді, коли поспіхом зібрана ватага "регуляторів" звершила відплату — повісила його там-таки на дереві.

То не була жорстокість, а всього лише первісна форма правосуддя: "око за око і зуб за зуб". [529]

* * *

Час руйнує, час і будує. Мабуть, ніде не сподіяв він таких великих перемін, як за останні десять років у Техасі, а надто в поселеннях по берегах Нуесес і Леони.

Там, де колись були непрохідні хащі, з'явилися нові плантації. Там, де серед широкої прерії паслися табуни диких коней, звелися міста. Скрізь нові імена, нові назви, нові будівлі.

А проте, знайдуться люди, що покажуть вам дорогу до старої гасієнди, яка й досі зветься Каса-дель-Корво. І коли ви потрапите туди, вас зустрінуть з такою гостинністю, якої ви ніколи не знали в Європі.

Господар гасієнди — один з найвродливіших чоловіків Техасу, його дружина — загальновизнана тамтешня красуня. Обоє вони ще досить молоді.

Під їхньою гостинною покрівлею ви зустрінетесь і з поважним старим чоловіком аристократичного вигляду, напрочуд привітним і говірким. Він поведе вас до коралів, показуватиме худобу й залюбки розповідатиме про сотні — та де, тисячі.' — коней і корів, яких ви зможете побачити віддалік на пасовищах.

Ви пересвідчитесь, Що тому старому джентльменові таки є чим пишатися. Та найдужче він пишається красунею-дочкою — господинею дому — і шістьма чарівними малюками, що липнуть до нього зусібіч і називають його дідусем.

Коли ви заглянете до стайні, то матимете нагоду побачити ще двох мешканців гасієнди. Один з них, на ім'я Фелім О'Нійл,— головний стайничий, що опікується тільки кіньми. Другий — чорношкірий кучер, наречений Плутоном Пойндекстером,— дивиться тепер на коней хіба лиш тоді, як сідав на передок і бере в руки віжки. Відколи ми бачили його востаннє, веселун Плутон став розважливим і статечним чоловіком. Цією переміною він завдячує Флорінді — вона тепер подруга його життя.

У Каса-дель-Корво ви неодмінно почуєте ще одне ім'я. Його там згадують майже щоразу, як сідають до столу. Під час обіду вам скажуть, що оцей індик чи ота оленина — мисливська здобич Зеба Стампа, чия рушниця б'є несхибно. Там-таки за столом, особливо коли подадуть вино, ви дізнаєтеся ще чимало цікавого про старого мисливця. [530]

Щоправда, самого Зеба ви навряд чи й побачите. Він вирушатиме на полювання, коли ви ще будете в ліжку, і повертатиметься, коли ви вже спатимете. Але великий індик чи оленячий окіст у коптильні скажуть вам, що він там буває.

Гостюючи в Каса-дель-Корво, ви, певно, почуєте й згадки про якусь дивовижну історію, що сталася колись у тих місцях і тепер перетворилася майже на легенду.

Слуги охоче перекажуть її вам, але тільки пошепки, бо це в домі заборонена тема — вона викликає сумні спогади в господаря й господині.

Це — історія про вершника без голови.