Вершник без голови - Сторінка 17

В ньому виразно вчувалось обурення цією спробою поневолити її.

Керована своїм конячим інстинктом, тварина стала дибки і стояла так якусь хвилю. Вершник, сподіваючись підступу, обхопив руками її шию і, щосили стискаючи їй горлянку, неначе прикипів до неї всім тілом. Коли б він цього не зробив, лошиця могла б перекинутись на спину й роздушити його під собою.

Потім вона вдалася до іншого підступу, звичайного для мустангів: почала хвицати задом,— і то було ще одне серйозне випробування для вершника, бо втриматись на коні при цьому даже важко. З чистого зухвальства мустангер відмовився від сідла та стремен, які стали б йому тепер у великій пригоді, але тоді він не міг би похвалитися тим, що приборкав несідлано-г о мустанга,— а тільки це вважають у преріях геройством.

Та врешті він обійшовся й без сідла. Коли лошиця почала хвицати, мустангер спритно повернувся в неї на спині, вхопився руками за її боки і, впершись носаками їй у лопатки, не дав себе скинути.

Ще двічі або тричі пробувала тварина .скинути вершника, але щоразу його вправність переважала; і тоді, неначе зрозумівши, що всі її спроби марні, розлючена [87] лошиця перестала хвицати, зірвалася з місця й помчала таким шаленим чвалом, ніби хотіла забігти на край світу.

Та десь ця гонитва мала скінчитися, тільки, певна річ, не на очах у глядачів, що нікуди не йшли і чекали повернення мустангера. Дехто гадав — і казав уголос,— що він уже загинув чи принаймні тяжко покалічений, і один з присутніх дуже бажав, щоб так і було. А в іншої людини на саму думку про це болісно стискалося серце, так ніби від щасливого повернення мустангера залежало її власне життя. Чому Луїза Пойндекстер, дочка гордовитого луїзіанського плантатора, красуня не лише за провінційною міркою, якій досить було сказати одне слово, щоб стати дружиною котрогось із найродовитіших і найбагатших людей у країні,— чому вона дала місце в своєму серці чи бодай у думках бідному ловцеві коней з Техасу? То була загадка, незбагненна й для неї самої, попри весь її розум.

Можливо, Луїза ще й не зайшла так далеко, щоб закохатися в нього. Сама вона про це не замислювалась, бо якби замислилась і все розважила, то, може, й відступила б зі страху перед певними наслідками, що неодмінно спали б їй на думку.

Молода креолка знала тільки те, що в неї виник якийсь дивний інтерес до цього незвичайного молодика, який із самого початку збудив у ній романтичні поривання і дуже різнився від тих пересічних безликих чоловіків, що з ними вона знайомилась у так званому "світі".

Знала вона й те, що цей інтерес, викликаний словом, поглядом, жестом, почутим чи поміченим тоді серед чорної, випаленої прерії, не тільки не пригасає в її душі, а навпаки, дедалі зростав.

Луїза відчула це й тоді, коли Моріс-мустангер знову з'явився верхи на дикій лошиці — ба ні, вже не дикій, не зловорожій до нього, а впокореній, з похиленою головою і слухняним виглядом, з якого всім було видно, що вона визнала свого господаря.

І, не давши нічого взнаки й навіть сама того не усвідомлюючи, молода креолка пройнялася таким самим відчуттям.

— Міс Пойндекстер,— звернувся до неї мустангер, зіскочивши на землю й анітрохи не зважаючи на гучні оплески, якими його зустріли,— чи не зводили б ви [88] підійти до лошиці, накинути їй на шию ласо й відвести її до стайні? Якщо ви це зробите, вона вважатиме вас за свою господиню і завжди коритиметься вашій волі — вам досить буде тільки показати їй оце ласо, яким її полонено.

Манірна цнотливиця обурилася б на цю пропозицію, кокетка відхилила б її, а боязка дівчина злякано сахнулася б. Та не така була Луїза Пойндекстер, у чиїх жилах текл^ кров заповзятливої французької іммігрантки. Ані миті не вагаючись, без тіні манірності чи страху, вона виступила зі свого аристократичного оточення і зробила як їй сказано: взяла волосяну мотузку, вправним рухом накинула на шию приборканій лошиці й повела полонянку до стайні Каса-дель-Корво.

А тим часом у неї бриніли у вухах і відлунювали в серці сповнені якогось таємничого, віщого змісту мустангерові слова: "Вона вважатиме вас за свою господиню і завжди коритиметься вашій волі — вам досить буде тільки показати їй оце ласо, яким її полонено".

Розділ XIII СНІДАНОК У ПРЕРІЇ

Перші рожеві промені вранішнього сонця торкнулись прапора над фортом Індж, і їх відсвіт упав на плац перед офіцерськими квартирами, де вже снували якісь темні постаті.

У тому тьмяному світлі стало видно невеликий фургон, запряжений парою зграбних мексиканських мулів. Тварини сердито били копитами, махали хвостами й щулили вуха, немовби хотіли сказати, що їм уже набридло стояти в запрязі й не терпиться вирушати, а водночас і застерігали тих; хто стовбичив там без діла, щоб не наверталися їм під копита.

Власне кажучи, без діла там ніхто не стояв, окрім хіба височенного чоловіка в куртці, пошитій із ковдри, та в повстяному капелюсі з обвислими крисами. В тому чоловікові навіть у сутіні неважко було впізнати Зеба Стампа, старого мисливця. Та й він не стояв, а сидів на своїй "старій худобині", яка зовсім не поривалася в дорогу так, як мексиканські мули чи її господар.

Решта постатей навколо була весь час у русі — люди [90] метушилися, квапливо снували сюди й туди, від фургона до дверей будинку й знов назад до фургона. Було їх із десятеро, по-різному вдягнених, з різним кольором шкіри, та здебільшого солдати — хоча й різних родів військ, проте всі в однаковій робочій одежі. Двоє з них скидалися на кухарів, а ще двоє чи троє— на офіцерських денщиків із тимчасово звільнених від гарнізонної служби солдатів.

На більш законних підставах належав д% цієї верстви чепуристий негр, що ходив по плацу з дуже поважним виглядом, бо прислужував самому майорові, комендантові форту. А очолював увесь той різномастий гурт і керував його діями сержант з трьома нашивками на рукаві, якому доручено було навантажити фургон усілякими наїдками та напоями,— одне слово, всім потрібним для сніданку на лоні природи.

Сніданок улаштовували з розмахом — про це свідчили кількість і розмаїття припасів, що їх накладали у фургон: там були пакунки й кошики різних форм і розмірів; довгастий ящик, з якого стирчали шийки дванадцяти пляшок, обгорнуті срібним папером, а яскраво розфарбовані бляшанки та пласкі коробки з сардинами обіцяли чимало ласощів, яких не знайдеш у Техасі.

Та хоч який багатий і вишуканий був увесь той добір припасів, знайшовся серед людей на плаці один, хто не вважав, що всього там досить. Тим невдоволеним гурманом виявився Зеб Стамп.

— Слухайте, сержанте,— довірчо мовив він до поважного наглядача.— Я оце дивлюсь і не бачу, щоб У фургон поклали хоч трохи чогось кукурудзяного. Як на мене, то в прерії ще не перевелися люди, яким воно смакує краще, ніж оті французькі витребеньки — шампанеї чи як їх там.

— Кукурудза смакує краще за шампанське? Це ж кому — коням, чи що?

— Під три чорти коней! Я кажу не йро кукурудзяне зерно, а про мононгахільСьке віскі.

— А-а, тепер зрозумів. Ваша правда, містере Стампе, без віскі ніяк не обійтися... Гей, Помпею, здається, десь там стояв наготований бутель?

— Еге ж, сержанте! — озвався чорношкірий майорів слуга, що саме вийшов з дверей будинку з великим бутлем у руках.— Осьде він, той віскі! — додав він, ставлячи бутель у фургон. [91]

Тепер, на думку старого мисливця, все було повантажено, і він почав нетерпеливитись.

— Ну що, сержанте, чи все готове? — запитав він, неспокійно соваючись у сідлі.

— Та не зовсім, містере Ставше. Кухар каже, треба ще досмажити курчат.

— Хай вони западуться, ті курчата, разом із кухарем! Де їм братися до дикого індика прерії! А як же я його вполюю, коли .сонце викотиться миль на десять над землею? Майор загадав мені хоч би там що добути добрячого індика. Нехай би сам спробував добути його після сходу сонця, та ще як оця тарадайка гуркотітиме за спиною. Ви, сержанте, не вважайте диких птахів такими дурнями, як ваші солдати з форту. З усіх хитрих тварин у цій прерії індик чи не найхитріпшй, і, щоб уполювати його, треба встати з сонцем чи й раніше,

— Атож, містере Стампе. Я знаю, майор хоче почастувати гостей індичатиною, він сам мені казавг і сподівається, що ви таки вполюєте дорогою індика.

— Певно, що вів сподівається! А то ще, гляди, захоче, щоб я добув йому язик і карк бізона, дарма що тих бізонів на півдні Техасу вже років двадцять і духу нема. І хоч би що там писали в своїх книжках оті європейці, а надто французи,— нема тут більше бізонів, та й годі. 6 ведмеді, олені, дикі кози, є багато диких індиків, але щоб добути якусь дичину на обід, треба дуже рано поснідати. Як я не матиму доволі часу, то не обіцяю вести ваш обоз та ще й полювати дорогою. Отож, сержанте, коли хочете, щоб ваші високі гості поласували сьогодні індичатиною, нумо вже їхати.

Переконаний міркуваннями старого мисливця, сержант зробив усе можливе, щоб скоріше рушити в дорогу разом зі своїми білими й чорними підлеглими. І невдовзі обоз із провізією, очолюваний Зебом Стам-пом, уже посувався широкою рівниною, що розкинулась між Леоною і Ріо-де-Нуесес.

Не минуло й двадцяти хвилин після від'їзду фургона та його обслуги, як на тому ж таки плащ почало збиратися зовсім інше на вигляд товариство.

З'явилися дами верхи на конях, але їх супроводили не груми, як це заведено в Англії, а люди їхнього ж таки кола — друзі чи знайомі, батьки, брати, чоловіки, [92] наречені. Незабаром усі або майже всі, хто був на новосіллі в Пойндекстерів, зібралися на плаці.

Був там і сам плантатор, і його син Генрі, племінник Кассій Колхаун і дочка Луїза — дівчина приїхала верхи на плямистій лошиці, що так вразила всіх на святі в Каса-дель-Корво.

Ця прогулянка із сніданком була замислена як віддяка за гостинність: майор та офіцери форту виступали в ролі господарів і запросили плантатора та його друзів. На гостей чекала і розвага, може, й не така вже вишукана, проте цілком відповідна до часу та місця. їм вирішили показати дивовижне й рідкісне видовище — лови диких коней.

Таку виставу можна було влаштувати тільки ген у прерії, де водилися мустанги,— миль за двадцять на південь від форту. Тим-то й належало вирушити якомога раніш і послати поперед себе фургон з провізією до сніданку.

На той час, як перші сонячні блищики затанцювали на прозорій воді Леони, товариство вже наготувалося вирушити з плацу в супроводі загону драгунів, якому було наказано їхати позаду.