Вершник без голови - Сторінка 21

Покинувши лошицю тут, ми напевне врятуємося від переслідування. Адже дикі жеребці...

— Покинути мою Луну! Щоб її забили на смерть чи роздерли на шматки! Ні, ні, містере Джеральде. Моя плямиста надто дорога мені. Ми з нею разом перескочимо це провалля, як зможемо. А як ні, то разом скрутимо собі в'язи... Вперед, моя люба! Бачиш, це той, хто наздогнав тебе, полонив і приборкав. Доведи йому, що твій дух ще не зламано, що ти здатна скинути з себе і дружні, і ворожі пута. Стрибни так, як ми з тобою не раз стрибали останнім часом. Ну, летімо!

І, не чекаючи, поки мустангер подасть приклад, [108] відважна креолка стрімголов помчала до краю провалля і перелетіла його так, як, очевидно, робила "не раз останнім часом".

В ту хвилю, коли мустангер стежив за її стрибком, його заполоняли три думки, чи, точніше, троє почуттів. По-перше, він нетямився з подиву; по-друге — відчував невимовний захват; а от третє почуття визначити не так просто. Воно виникло в ньому тієї миті, коли він почув слова: "Моя плямиста надто дорога мені".

"Чому?" — думав він — і коли вдарив гнідого острогами, і тоді, коли летів на ньому понад зяючим проваллям.

Та хоч як щасливо втікачі подолали перешкоду, це ще не давало їм певності в порятунку. Диких жеребців те провалля зупинити не могло. Моріс знав про це й озирався назад з такою самою тривогою, як і раніш. А може, навіть з більшою. Хоч яка була коротка затримка перед проваллям, а проте дала переслідувачам відчутну перевагу. Від самого початку гонитви мустанги ще не були так близько, як тепер. Моріс не мав сумніву, що, досягши краю провалля, вони навіть не сповільнять чвалу й перескочать яр, не зупинившись, одним махом.

"А тоді? Що буде тоді?" — подумки запитав себе мустангер і аж зблід, не знаходячи відповіді.

Перескочивши через провалля, він не забарився ні на мить і скакав далі рівним чвалом, а його супутниця, як і перед тим, їхала близько позад нього. Та тепер мустангер, здавалося, не поривався вперед так, як досі. Він ніби вагався, не міг дійти певного рішення.

Проскакавши так ще трохи, мустангер натяг поводи і круто повернув коня, так наче раптом вирішив податися назад.

— Міс Пойндекстер! — мовив він до дівчини, яка саме порівнялася з ним.— Далі ви поїдете без мене.

— Чому, сер? — спитала Луїза, сильно потягши на себе поводи і миттю спинивши свою лошицю.

— Якщо ми поїдемо разом, вони наздоженуть нас. Треба якось зупинити цих знавіснілих тварюк. І зробити це можна тільки тут, іншої нагоди не трапиться... Бога ради, ні про що не питайте! Ще десять секунд — і буде запізно. Бачите, онде блищить вода? То ставок. Скачіть просто туди. Там буде дві високі огорожі, перед ставком вони сходяться. Ви побачите прохід, а збоку лежать жердини. Якщо я на той час не над'їду, скачіть [109] у ту загороду, злазьте з коня й перекрийте жердинами прохід.

— А ви, сер? Ви ж ризикуєте життям!

— За мене не бійтеся. Сам я майже нічим не ризикую. Якби не ваша лошиця... Ну ж бо, благаю вас, скачіть! Не спускайте з очей ставка, він буде вам за маяк. І не забудьте перекрити прохід. Ну ж бо, вперед!

Секунду чи дві дівчина ще вагалася, наче їй не вистачило рішучості залишити того, хто стільки зробив задля її порятунку, а зараз, можливо, сам наражався на смертельну небезпеку.

На щастя, вона була не з тих полохливих дівчат, які в скрутну хвилину втрачають глузд і тягнуть на дно свого рятівника. Вона вірила своєму супутникові, була певна, що він знає, як краще вчинити,— отож знову пустила свою лошицю чвалом і чимдуж помчала вперед до ставка.

Тієї ж миті Моріс ударив острогами гнідого й помчав назад, туди, де вони щойно перескочили через яр. Відіславши свою супутницю, він видобув із кобури на сідлі найдосконалішу зброю, якою будь-коли послуговувались у прерії — чи то для нападу, чи для захисту — проти індіанців, бізонів або ведмедів. То був шестизарядний револьвер системи полковника Кольта, і не якийсь там дешевий "удосконалений зразок" фірми Діна, Адамса чи котрогось із безлічі подібних до них фальшувальників, а справжній виріб "краю мускатних горіхів" з маркою "Гартфорд" на казеннику (39).

— Вони стрибатимуть там, де вужче, як і ми,— пробурмотів мустангер, стежачи за дикими жеребцями, що були ще по той бік провалля.— Якби мені пощастило покласти хоч одного, то, може, це спинило б інших чи принаймні затримало на деякий час, щоб плямиста втекла на безпечну віддаль. їх веде отой великий, рудий. Він і стрибатиме перший. Мій револьвер б'є напевне на сто метрів. Можна стріляти!

Водночас з останніми словами пролунав постріл. Найбільший із жеребців, рудої масті, полетів сторч головою, покотився по траві і впав якраз на тому місці, звідки мали стрибати інші.

(39) "Краєм мускатних горіхів" називають в Америці штат Коннек-тикут, де в місті Гартфорді є збройовий завод.

[110]

Кілька мустангів, що скакали одразу позад нього, вмить спинилися, а за ними й весь табун.

Моріс не став дивитися, що мустанги робитимуть далі. Скориставшись із замішання в табуні, який утратив ватажка, він вирішив зберегти решту набоїв і повернув назад, за плямистою лошицею, яка вже проскакала більшу частину дороги до ставка.

Чи то мустангів налякала загибель їхнього ватажка, чи просто їм став на заваді його труп, що лежав саме там, звідки тільки й можна було перескочити яр,— але далі вони не погнались, і Моріс, сам-один серед прерії, спокійно скакав навздогін за своєю супутницею.

Він знайшов Луїзу в загороді, на березі ставка. Вона слухняно виконала всі його настанови, крім однієї: прохід був відкритий, а жердини так і лежали на землі. Дівчина ще сиділа в сідлі, і тепер, побачивши мустанге-ра живого й здорового, лише тремтіла, розгублена, сповнена вдячності, яку годі було передати словами.

Небезпека минула.

Розділ XVII ПАСТКА НА МУСТАНГІВ

Усі страхіття лишилися позаду, і молода креолка з цікавістю роздивлялася навколо.

Вона побачила невелике озеро — по-техаському "ставок",— на берегах якого лишилося безліч слідів кінських копит: певно, тут був улюблений водопій диких коней. Висока огорожа з жердин охоплювала озеро та прилеглу до нього ділянку і двома широкими крилами заходила далеко в прерію, утворюючи щось ніби лійку, у вужчому кінці якої був прохід; коли його перекривали жердинами, загорода запиралась, і коні не могли ні зайти, ні вийти.

— Що це таке? — спитала дівчина, показуючи на огорожу.

— Пастка на мустангів,— відповів Моріс.

— Пастка на мустангів?

— Загорода, щоб ловити диких коней. Вони заходять між ці крила, що, як ви бачите, простягнуті далеко в прерію. Тварин приваблює вода, або їх заганяє сюди гурт мустангерів. А коли вони опиняться в цьому кора— [111] лі, спіймати їх уже не важко. Тут їх беруть на ласо заіграшку.

— Бідолашні тварини! Це ваша загорода? Ви ж му-стангер, так ви нам казали?

— Атож, я мустангер, але не ловлю коней в такий 'спосіб. Я волію робити все самотужки й рідко спілкуюся з іншими мустангерами. Тим-то мені ця загорода не підходить — тут потрібно щонайменше два десятки загоничів. А моя зброя, коли можна так сказати, це моє ласо.

— І ви орудуєте ним вельми вправно! Я чула про це, та й сама сьогодні бачила.

— Ваші слова дуже втішні для мене, але ви помиляєтесь. У преріях є люди, мов народжені для ласо,— це мексиканці. І те, що ви так люб'язно назвали вправністю, видалося б їм просто незграбністю.

— А може, містере Джеральде, ви з скромності переоцінюєте своїх суперників? Мені казали про вас зовсім інше.

— Хто?

— Ваш друг, містер Зебулон Стамп.

— Ха-ха! Старий Зеб — кепський знавець, коли йдеться про ласо.

— Мені теж хотілося б навчитись кидати ласо,— промовила молода креолка.— Кажуть, ніби це не ли-чить жінці. А чому, коли в цьому немає нічого поганого, а людині подобається?

— Не личить жінці? Та не менше, ніж стрільба з лука чи катання на ковзанах! Я сам знаю одну дівчину, яка чудово кидає ласо.

— Вона американка?

— Ні, мексиканка, живе на Ріо-Гранде, але часом приїздить сюди, на Леону: в неї тут родичі.

— Молода?

— Так, приблизно вашого віку, міс Пойндекстер.

— А яка на зріст?

— Трохи нижча за вас.

— Але, напевне, куди гарніша? Я чула, що мексиканки набагато переважають нас, американок, вродою.

— Як на мене, то креолки до цього поділу не входять,— галантно зауважив мустангер.

— Цікаво, чи я змогла б навчитися кидати ласо? — знов повернула на своє молода креолка, ніби й не почула його компліменту.— Чи мені вже пізно починти?а— [112] Кажуть, мексиканців навчають цього змалку, тим-то вони такі мастаки в цьому ділі.

— Зовсім не пізно,— запевнив її Моріс.— Рік чи два практики — і ви кидатимете ласо цілком вправно. Я й сам усього три роки як почав, а...— Мустангер замовк, щоб не вийшло, ніби він вихваляється.

— А тепер ви кидаєте його, як ніхто в Техасі,— докінчила за нього дівчина.

— Ні-ні! — зі сміхом заперечив він.— То все вигадки Зеба Стампа. Він оцінює мою вправність, порівнюючи її зі своєю.

"Що це — скромність? — думала молода креолка.— Чи він просто насміхається з мене? Якби це було справді так, я б просто збожеволіла!"

— Певно, ви хотіли б повернутися до свого товариства? — спитав Моріс, помітивши її неуважливий погляд.— Ваш батько, мабуть, уже турбується, що вас так довго немає. І ваш брат, і кузен...

— Так, справді,— квапливо мовила Луїза чи то з жалем, чи то з досадою в голосі.— Я зовсім забула. Дякую вам, сер, що нагадали про мій обов'язок. Вертаймося.

Знову сівши в сідло, вона поволі, якось знехотя, взяла поводи й торкнула коня острогами, так неначе їй шкода було покидати ту "пастку на мустангів".

Коли вони знов виїхали на відкриту рівнину, Моріс подався зі своєю супутницею до місця їхнього сніданку в прерії найкоротшою дорогою, навпростець.

Дорога йшла дуже примітною місцевістю, у Техасі такі називають "бур'яновими преріями" — ще від часів перших поселенців, що не завдавали собі клопоту шукати милозвучних назв.

Уродженка Луїзіани побачила навколо себе величезний розкішний квітник, що простелився, здавалось, аж до небокраю,— квітник, насаджений і виплеканий самою природою.

Це прекрасне видовище здатне зворушити й пом'якшити навіть найзашкарублішу душу. Я знаю одного неписьменного звіролова, звичайно сліпого до краси, який, проходячи такою-от "бур'яновою прерією", щоразу спиняється серед квітів, які буяють ген довкола на рівні його грудей, з хвилину милується їхніми ніжними віночками, а тоді мовчки простує далі, з теплішим [113] почуттям до людей і твердішою вірою у всемогутність небес.

— Ох, яка краса! — в захваті вигукнула молода креолка, мимохіть спиняючи коня.

— Вам подобається цей дикий краєвид, міс Пойн-декстер?

— Подобається? Мало сказати, сер! Я бачу тут усе найяскравіше і найпрекрасніше, що є в природі: зелену траву, дерева, барвисті квіти,— все, що ми вирощуємо великою працею, а зробити таким досконалим ніколи не можемо.