Вершник без голови - Сторінка 27

Ніч стояла досить темна, проте можна було розгледіти юрбу людей коло готелю, переважно військових, бо до офіцерів, що вийшли з бару, приєднались інші, а також і вільні від варти солдати: довідавшись, що на площі сталася якась пригода, вони поспішили з форту туди. Прибігли й сяк-так одягнені жінки — дружини солдатів, пралі, "сеньйорити" сумнівної репутації — і розпитували тих, що випередили їх, чого зчинилася вся та буча.

Всі розмовляли пошепки. Було відомо, що на площі присутні командир форту та інші офіцери, і це стримувало тих, хто, може, й хотів би погаласувати.

Юрба, що отак самопливом зібралася на площі, стояла не перед самим готелем, а на відкритій місцині, ярдів за десять від будинку. Проте всі очі дивилися туди з такою напруженою увагою, з якою дивляться лише на захопливе, надзвичайне видовище. Усі стежили за двома чоловіками, що стояли біля протилежних [140] кінців масивної дерев'яної будівлі, де містився готельний бар, що, як уже сказано, мав двоє дверей.

Хоч тих двох розділяли важкі, збиті з колод стіни і вони не бачили один одного, проте рухи їхні були однакові, неначе обидва діяли за спільною нечутною командою. Кожен стояв біля вхідних дверей бару, з яких лилося яскраве світло, падаючи широкими скісними смугами на грубу рінь біля будинку,— але не проти дверей, а ледь збоку, осторонь від світла. Обидва трохи нахилилися вперед — наче бігуни перед змаганням, готові в першу-ліпшу мить зірватися з місця. Обидва невідривно дивились у двері, всередину бару, звідки чулося лише цокання годинника. Весь їхній вигляд виразно промовляв: вони чекають тільки умовного сигналу, щоб ускочити туди.

Про те, що їхні наміри дуже серйозні, неважко було здогадатися й ще з деяких ознак. Обидва стояли в сорочках, без капелюхів і не мали на собі нічого такого, що могло б якось зв'язати їхні рухи, а на обличчях у них була написана непохитна рішучість; така ж рішучість проглядала і в їхніх позах.

Та щоб зрозуміти їхні наміри, не треба було довго міркувати. Навіть чужинець, випадково опинившись на площі, враз збагнув би, що тут ідеться про життя і смерть. Міцно затиснуті в руках супротивників зведені револьвери, напружені пози, сторожке мовчання юрби глядачів і зосереджена увага, з якою всі дивилися на двох чоловіків перед дверима, краще від будь-яких слів говорили про страшну небезпеку, яка була в тому, що робили ці двоє, а коротше кажучи — про те, що їхній поєдинок міг закінчитися тільки смертю!

Так тривало аж до вирішальної хвилини. Супротивники стояли, не спускаючи з ока дверей, у які кожен з них мав зайти,— можливо, то були двері в небуття. Обидва чекали сигналу, щоб переступити поріг і кинутись у бій, що неминуче мав урвати життя одному з них, а може, й обом.

Вони чекали не загальновідомої фатальної команди ♦Готуйсь! Стріляй!" Ні, сигнал було вибрано інший, і нарешті він пролунав.

Чийсь гримкий голос коротко гукнув:

— Дзвони!

Коло обпиляного стовбура дерева, на якому висів готельний дзвін, можна було розгледіти три-чотири [141] темні постаті. Почувши наказ, вони враз заворушились* і водночас із тим, як звелися й сіпнулися їхні ледь помітні в темряві руки, розлігся лункий удар дзвона. Той дзвін, що його досі чули тільки з радісної нагоди, коли він скликав людей на весілля, які символізують продовження життя, теперь лунав для всіх провісником смерті.

Довго дзвонити не довелося. Ще не відбринів перший удар дзвона, а люди, приставлені до нього, вже побачили, що їхні послуги більше не потрібні. Супротивники стрімголов кинулись у двері, наступної ж миті почувся різкий тріск пострілів та брязкіт розбитого скла, і люди коло дзвона, розваживши, що гомону й так задосить, покинули мотузку й разом з усіма почали дослухатися до того, що діялося в барі.

Ніхто, крім самих супротивників, не бачив, як відбувалася ця дивна дуель. З першим же звуком дзвона вони зникли за дверима. Жоден не затримався й на мить — це означало б показати себе боягузом. Адже на них дивилося близько ста очей, і всі глядачі знали умову дуелі: стріляти лише тоді, як перейдено поріг.

Тільки-но суперники опинилися всередині, поєдинок розпочався. Пролунали перші постріли, і приміщення оповив дим. І той, і той лишилися на ногах, хоч обидва були поранені. Притрушену білим піском підлогу забарвила кров.

Удруге вони вистрілили також майже воднораз, але вже навмання, бо не бачили один одного за димом.

Потім ляснув ще один постріл, одразу ж за ним — ще один, і запала тиша. Перед тим було чути, як супротивники тупають по підлозі. Теперь замовк і цей звук.

Тиша тривала. Може, вони застрелили один одного і обидва були вже мертві? Ні. Ще два майже одночасні постріли сповістили, що супротивники живі. А та пауза виникла через те, що вони якийсь час не могли розгледіти один одного крізь дим і стояли, вичікуючи. Жоден не озивався й не ворушився, щоб не зрадити себе звуком.

Потім знов запала така сама тиша, але цього разу ще триваліша. І знов її розітнули один по одному два постріли, а тоді стало чути, як важко впали на підлогу двоє тіл.

З бару долинуло-лкесь вовтузіння, грюкіт перекину— [142] тих стільців,— і, нарешті, ще один постріл, одинадцятий. І то був останній постріл.

Люди на площі бачили тільки хмари порохового диму, що пливли з обох дверей, затьмарюючи світло ламп, та час від часу короткі спалахи, за якими лунав тріск пострілів,— ото й усе.

Зате чули вони куди більше. Спершу, тільки-но бамкнув дзвін, пролунали постріли, а тоді почулися й інші звуки — раптовий брязкіт розбитого скла, гуркіт меблів, що їх перекидали суперники в запеклій боротьбі, тупотіння ніг по дощаній підлозі, час від часу знов виляски револьверних пострілів,— не чули вони тільки голосів двох людей, чиї розбурхані почуття спричинилися до всього того шарварку.

Дослухаючись до тих звуків та до проміжків тиші, якими вони переривались, юрба не могла до ладу збагнути, що за ними ховається. Тільки з пострілів можна було здогадатись, що діється в барі. Глядачі налічили їх одинадцять і, затамувавши віддих, чекали дванадцятого.

Та замість пострілу почули голос мустангера:

— Мій револьвер біля вашої скроні! Я маю ще один заряд. Перепросіть або готуйтесь умерти!

З цих слів усі зрозуміли, що поєдинок доходить кінця. Найсміливіші підступили до дверей і побачили разючу картину. Супротивники лежали крижем на підлозі, обидва в закривавленому одязі, обидва поранені й геть знесилені; пісок навколо них потемнів від крові, й на ньому видніли звивисті сліди там, де вони повзли один до одного, щоб вистрілити востаннє; один з них, у роздертих вельветових штанях, оперезаний червоним шарфом, трохи підвівшись над другим, тримав біля його скроні дуло револьвера й погрожував йому смертю.

Отака картина постала перед очима глядачів, коли легеньким протягом між двома дверима винесло з бару пороховий дим і вони змогли розгледіти, що діється всередині.

Одразу ж озвався й другий голос. То був голос Кол-хауна — але вже не гучний і зухвалий, а тихий, жалісний, мало не шепіт:

— Годі, чуєте... Заберіть зброю. Я... я перепрошую. [143]

Розділ XXII невідомий благодійник

У Техасі дуель не дивина. Здебільшого надвечір третього дня про неї вже не говорять, а за тиждень і зовсім забувають,— певна річ, за винятком самих учасників та їхніх родичів і близьких друзів. Так буває навіть тоді, коли в поєдинку зійдуться особи відомі, шановані в суспільстві. А коли учасники дуелі — люди нижчого стану або ж, як це часто трапляється, чужі в тих краях, то про їхні звитяги часом забувають того ж таки дня, і вони лишаються тільки в пам'яті самих звитяжців — частіше одного, вцілілого,— та ще хіба котрогось нещасливця з публіки, що навернувся під сліпу кулю чи удар ножем, призначені не йому.

Мені не раз траплялося бути свідком сутичок, які виникали просто серед вулиці, й бачити, як безневинні перехожі, що безтурботно йшли собі збоку, ставали жертвами тих "диких" дуелей — були поранені чи навіть і вбиті. Та я ніколи не чув, щоб винуватці діставали якусь покару чи відшкодовували заподіяні збитки. Такі випадки звичайно відносять до розряду "нещасливих пригод".

Хоч Кассій Колхаун и Моріс Джеральд з'явились у селищі порівняно недавно,— щодо мустангера, то його там узагалі бачили, тільки коли він час від часу приїздив до форту,— поєдинок між ними збудив просто-таки небувалу цікавість: про нього говорили цілих дев'ять днів! Лиха й зухвала вдача відставного капітана і дивний спосіб життя мустангера зробили їхню дуель неабиякою подією, і переваги та вади кожного з них жваво обговорювали в селищі, а надто там, де вони пролили кров один одного,— в готельному барі.

Переможець здобув повагу й придбав нових друзів; його супротивника підтримував мало хто. Більшість сприйняла наслідок поєдинку із задоволенням, бо хоч як недовго жив Колхаун у тій окрузі, але встиг уже дозолити своїм бундючним нахабством не одному завсідникові бару. Майже всі вважали, що молодий ірландець провчив задираку по заслузі, і раділи з його перемоги.

Як переживав відставний капітан свою поразку, ніхто не знав. У готелі "Напоготові" його більше не бачили, і причина, була всім відома. Він не показувався на [144] люди не з сорому, а через тяжкі рани, що надовго поклали його в ліжко і, якби не добре лікування, могли б звести й у домовину.

Моріс-мустангер також мусив сидіти між чотирьох стін. Хоч його рани були й не такі небезпечні, проте йому довелося залишитись у готелі Обердоффера й не виходити із своєї невеличкої, скупо вмебльованої кімнати: незважаючи навіть на лаври переможця, власник готелю ставився до нього зверхньо й недбало.

У хвилину свого тріумфу, одразу ж після поєдинку, Моріс знепритомнів від втрати крові. Везти його кудись було не можна, і тепер, лежачи в поганенькій готельній кімнатці, яку йому надали, він, можливо, чадом думав про те, якою дбайливою увагою і розкішшю оточено його пораненого суперника. На щастя, при ньому був Фелім, без якого йому довелося б зовсім скрутно.

— Святий Патріку! Це ж просто ганьба! — обурювався вірний слуга.— Та й яка ганьба — запхати джентльмена в таку діру, не більшу за стійло. Такого джентльмена, як ви, паничу Морісе!.. А їжа й питво! Ой! Та перше-ліпше годоване ірландське порося відвернуло б носа від такого! А знаєте, що патякав там унизу той старий Доффер?

— Мій любий Феліме, я не знаю і знати не хочу, що там каже внизу містер Обердоффер, та коли ти не хочеш, щоб він почув, що кажеш тут нагорі т и, то притиш трохи свій голос.