Вершник без голови - Сторінка 5

Але небо, яке ще так недавно сяяло блакиттю, тепер було свинцево-сіре, і хоч як вони напружували зір, проте не могли побачити на обрії нічого схожого на верхівку дерева.

— Нічого там немає,— заявив Колхаун, до якого повернулася звична самовпевненість, і знову вдався до звинувачень: — Це просто ще один із хитрих підступів, якими той негідник заманює нас у свої тенета.

— Ти помиляєшся, кузене Кассію,— озвався той самий голос, який так часто суперечив йому.— Подивися в мій бінокль. Якщо твої хвалені очі тебе не зраджують, ти побачиш у долині щось дуже схоже на дерево — високе дерево, що цілком може бути кипарисом, коли кипариси тут такі самі, як на мочарах Луїзіани.

Колхаун не захотів узяти в кузини її театральний [26] бінокль. Він знав, що її слова підтвердяться, бо Луїза ніколи не говорила неправди.

Замість нього бінокля взяв Пойндекстер і, наладнавши його на свої короткозорі очі, виразно побачив червонястий кипарис, що стримів над краєм прерії.

— Таки правда,— мовив він,— його вже видно. Молодик виявився чесним, а ти був несправедливий до нього, Касе. Та я не дуже вірив, що він замишляє проти нас щось лихе... Гей, містере Сенсоме! Звеліть візникам поганяти!

Колхаун, не маючи охоти ні розмовляти далі, ні залишатися в товаристві своїх супутників, з люттю вдарив коня острогами й поскакав прерією.

— Дай-но мені глянути, Генрі,— попрохала Луїза брата, притишивши голос.— Я хочу побачити ту руку, що так добре нам прислужилася. Зніми картку, братику, вона там уже не потрібна — адже ми вгледіли дерево.

Зовсім не здогадуючись про справжню причину сестриного прохання, Генрі охоче виконав його. Він зняв картку з кактуса й кинув її Луїзі на коліна.

— Моріс Джеральд! — прошепотіла юна креолка, прочитавши ім'я на картці.— Моріс Джеральд! — схвильовано повторила вона й сховала картку на грудях.— Хто б ти не був, звідки б не прийшов і куди б не лежала тобі дорога, відтепер нас пов'язала одна доля! Я відчуваю це, знаю це так само напевне, як і те, що в мене над головою небо! О, яке похмуре, лиховісне небо! Чи не віщує воно мені таке саме лихе майбутнє?

Розділ IV ЧОРНИЙ НОРД

Поринувши в свої думи, дівчина якусь хвилю сиділа мовчазна й зажурена, стиснувши скроні тендітними білими руками. Здавалось, уся душа її силкується чи то осмислити минуле, чи сягнути внутрішнім зором у майбутнє.

Та її задума — хоч би чим вона була викликана — тривала недовго. Луїзу повернули до дійсності занепокоєні вигуки, що долинули крізь віконце карети. [27]

Вона впізнала братів голос, в якому вчувалася тривога :

— Поглянь, батьку! Невже ти їх не бачиш?

— Де, Генрі? Де?

— Онде, позад фургонів. Ну, тепер бачиш?

— Так, бачу, але не можу збагнути, що це таке. Вони скидаються на... на...— Пойндекстер не знаходив порівняння.— Ні, навіть не можу сказати, на що.

— На водяні смерчі? — спробував підказати відставний капітал; помітивши незвичайне видиво, він зволив знову приєднатися до супутників.— Але ж такого не може бути — ми надто далеко від моря. Я ніколи не чув, щоб хтось бачив їх у прерії.

— Хоч би що це було, але вони не стоять на місці,— сказав Генрі.— Дивіться! Вони то зближуються, то віддаляються. Якби не це, вони схожі були б на величезні колони з чорного мармуру.

— Або на велетнів, або на упирів! — жартівливо докинув Колхаун.— Вони мов чудиська з іншого світу, яким заманулось прогулятися цією зловісною прерією.

Колишній офіцер тільки зусиллям волі примушував себе жартувати. Насправді йому, як і іншим, було не до сміху.

Та й не дивно. Над північним краєм прерії раптом виникло щось із десяток чорних стовпів. Жоден з подорожніх ніколи ще не бачив нічого подібного. Ті стовпи не мали певної форми й раз у раз змінювали свої обриси, розмір і місце: то якусь хвилю стояли нерухомо, то ковзали над згарищем, наче велетні на ковзанах, та ще й вихилялись і вклонялися один до одного, немов у якомусь химерному танці. Не треба було й напружувати уяву, щоб добачити в них стародавніх титанів, які відродилися тут, у техаській прерії, і оце витанцьовували після добрячої пиятики з самим Бахусом ''.

Спостерігаючи це небачене й нікому з подорожніх не відоме явище, яке здавалося їм надприродним, кожен проймався дедалі більшою тривогою. Душі їхні заполонило передчуття близької небезпеки. Всі з жахом зрозуміли, що насувається якесь грізне стихійне лихо.

Ще тільки-но забачивши на обрії ті дивовижні стовпи, весь обоз зупинився. У негрів — і в тих, що йшли

" Б а х у с, або В а к х — в античній міфології одне з імен бога виноградарства Діоніса.

[28]

пішки, і у візників — із грудей вихопився переляканий крик. Тварини враз стали, як укопані; коні, тремтячи зі страху, сполохано заіржали, мули голосно заревли.

Та це були не єдині звуки серед прерії. Від загадкових чорних стовпів теж долинав глухий, із присвистом, гук, що нагадував шум водоспаду. Час від часу його розтинали громохкі вибухи, схожі на рушничні залпи чи на далекі удари грому.

Той гук дедалі дужчав, ставав виразнішим. Небезпека — хоч би яка вона була — неухильно наближалася!

На обличчях подорожніх застиг жах. Не становив винятку і Колхаун: він уже й не пробував жартувати. Всі очі прикипіли до низького, затягнутого хмарами неба та до величезних чорних стовпів, що насувалися на обоз, неначе намислили розтрощити його.

В цю моторошну мить подорожні раптом почули крик з протилежного боку, і, хоч у ньому теж звучала неприхована тривога, всім трохи полегшало на душі.

Обернувшись туди, вони побачили вершника, що скакав учвал просто_до них.

Кінь був чорний, як сажа; так само чорний був і вершник, навіть на обличчі. Та його однаково впізнали: це був той самий незнайомець, слід ласо якого вів їх через прерію.

Жінки бистріші на розум, ніж чоловіки, і дівчина в кареті перша впізнала вершника.

— Вперед! — гукнув він, тільки-но опинився на відстані, з якої подорожні могли його почути.— Вперед, мерщій уперед!

— Що це діється? — спитав плантатор, охоплений панічною тривогою.— Нам щось загрожує?

— Так. Я не сподівався цього, коли залишив вас. Тільки діставшись до річки, побачив, що насувається небезпека.

— Яка?

— Норд.

— Ви маєте на увазі бурю?

— Так.

— Ніколи не чув, щоб норд був небезпечний,— обізвався Колхаун,— хіба що кораблям у морі. Я знаю, він несе холод, але...

— І багато чого гіршого, ніж холод, сер,— перебив його вершник.— Ви пересвідчитеся на собі, якщо не поквапитесь уникнути його... Містере Пойндекстере,— [29] знову обернувся він до плантатора, і голос його звучав нетерпляче й наполегливо,— повірте мені, що вам і всім вашим супутникам загрожує велика небезпека. Норд не завжди такий страшний, але цей... Погляньте отуди. Ви бачите ті чорні стовпи?

— Ми вже дивились на них і ніяк не могли зрозуміти, що це таке.

— Не в них річ, вони тільки провісники бурі. Подивіться далі. Бачите оту чорну хмару, що розходиться по небу? Ото її і слід боятися. Я не хочу наганяти на вас зайвого страху, але мушу застерегти: ця хмара несе смерть! Вона шириться і суне просто сюди. Єдиний порятунок від неї — це швидкість. Якщо ви не поквапитесь, буде надто пізно. За десять хвилин вона накриє вас, і тоді... Не баріться, сер, благаю вас! Накажіть своїм візникам поганяти чимдуж! Так велить вам саме небо!

Після таких невідступних закликів плантаторові й на думку не спало щось заперечувати. Він звелів обозові негайно рушати і гнати щодуху.

Тварин, як і людей, заполонив такий жах, що візникам навіть не довелося пускати в діло батоги.

Карета й група вершників, як і раніше, їхали попереду. Незнайомець відстав від них і тримався за фургонами, так ніби охороняв караван від загрози, що насувалася ззаду. Час від часу він спиняв коня, озирався, і щоразу його погляд виказував дедалі більшу тривогу.

Помітивши це, плантатор під'їхав до нього й запитав :

— Небезпека ще не минула?

— На жаль, не можу сказати нічого втішного,— відповів той.— Я сподівався, що вітер змінить напрям.

— Вітер, сер? Та його ж немає. Ані війне.

— Тут немає. А отам — справжній буревій, і він мчить просто на нас... О небо, він щомить наздоганяє нас! Навряд чи ми встигнемо переїхати згарище.

— Що ж робити? — вигукнув плантатор, ще дужче наляканий цією звісткою.

— Ваші мули не можуть рухатися швидше?

— Ні, на більше вони просто нездатні.

— Тоді боюся, що ми таки не встигнемо! Дійшовши такого лиховісного висновку, незнайомець

знову спинився й став дивитися на чорні смерчі, ніби визначаючи, з якою швидкістю вони наближаються.

Різкі зморшки, що лягли коло його уст, виказували не просто досаду, а щось більше.

— Ні, не встигнемо! — вигукнув він, рвучко обернувшись.— Вони посуваються швидше за нас, куди швидше. У нас немає ніякої надії втекти від них.

— О Боже, сер! Невже загроза така страшна? Хіба не можна нічого зробити, щоб уникнути її?

Незнайомець відповів не одразу. Він якусь хвилю мовчав і, здавалося, щось обмірковував; погляд його вже не звертався до неба, а перебігав по фургонах.

— Невже немає жодного способу врятуватися? — спитав плантатор з нетерпінням людини, якій загрожує небезпека.

-— Є! — радісно відказав вершник, так ніби в нього нарешті сяйнула щаслива думка.— Є один епосі б. Я просто не подумав про нього раніше. Ми не зможемо втекти від буревію, але уникнути небезпеки зможемо. Хутчій, містере Пойндекстере! Звеліть своїм людям закутати голови мулам — і коням теж,— а то їх засліпить, і вони показяться. Ковдри, плащі — все згодиться. А тоді нехай люди поховаються у фургонах і щільно позапинають їх з усіх боків. Про карету я подбаю сам.

Давши ці настанови, що їх Пойндекстер разом із наглядачем негайно взялися виконувати, молодий вершник поскакав уперед.

— Ласкава пані,— спиняючи свого коня біля карети, мовив він з усією можливою за таких обставин ґречністю,— вам треба щільно запнути всі завіски на вікнах. Нехай ваш кучер перейде в карету. І ви також, панове,— звернувся він до Генрі й Колхауна.— І ви, сер,— до Пойндекстера, який саме під'їхав до них.— Місця всім вистачить. Ховайтеся, дуже вас прошу! Не гайте часу. За дві-три хвилини буря домчить сюди.

— А ви, сер? — спитав плантатор, видимо стурбований за людину, яка доклала стільки зусиль, щоб урятувати їх від невідомої, але грізної небезпеки.— Самі ви як?

— Зараз не час говорити про мене.