Вершник без голови - Сторінка 57

Та далі починалися суперечності й плутанина.

Старий мисливець знав, як прихильно ставився Моріс Джеральд до Генрі Пойндекстера. Мустангер не раз говорив при ньому про молодого плантатора й ніколи не виказував до юнака найменшої неприязні, а тільки хвалив за щиру й великодушну вдачу. Отож здавалося неймовірним, щоб він отак зненацька обернувся з друга Генрі Пойндекстера на його вбивцю. Зеб Стамп повірив би цьому тільки тоді, якби побачив усе те на власні очі.

Старий мисливець "мізкував" уже добрих півгодини, та так і не спромігся розплутати той клубок начебто й однорідних, але не пов'язаних між собою обставин. Незважаючи на свій гострий розум і неабияке вміння міркувати, він не міг знайти вірогідної розгадки цієї таємничої багатоактної драми.

Єдине було для нього очевидне — це те, що четверо вершників,— на його думку, аж ніяк не індіанців,— вдерлися серед ночі до хатини мустангера й, цілком імовірно, мали якесь відношення до вбивства. Але [296] поява тих невідомих у хакале, в сукупності з загадковим зникненням самого мустангера, наводила Зеба Стампа на ще сумніше припущення — що жертвою кривавого злочину став не тільки молодий Пойндекстер і що слід шукати в лісових хащах не одне мертве тіло, а двоє.

Коли старий мисливець остаточно дійшов висновку, що так воно, напевне, і є, з грудей його вихопилось тяжке зітхання. Він почував до молодого ірландця особливу прихильність,— майже як батько до рідного сина,— і сама думка про те, що його підступно вбито десь у глухій хащі й покинуто на поталу грифам та койотам, боляче вражала йому серце.

Подумки розваживши усе ще раз, Зеб знову зітхнув, а тоді, вже неспроможний сидіти без діла з тими болісними думами, підхопився на ноги й заходив туди-сюди, голосно присягаючись помститися вбивці.

Він був такий засмучений і розгніваний, що не помітив навіть, як до хатини звідкись прибіг мустангерів собака. І тільки почувши радісний Фелімів крик, мигцем позирнув на пса, але зараз же немовби й забув про нього, а отямився аж тоді, коли ірландець вражено заволав, уже гукаючи на ім'я його самого.

— Чого тобі, Феліме? Що сталося? Тебе вкусила змія?

— Містере Стампе, ви погляньте на Тару! Дивіться, в нього на шиї щось прив'язано! Коли він утік, цього не було. Що воно таке, як по-вашому?

Мисливець миттю звернув очі на собаку. І справді, на шиї в того був ремінець з оленячої шкіри, а на ньому висіло щось ніби малесенький пакуночок.

Зеб витяг з піхов ножа й швидко ступив до собаки. Той злякано відсахнувся, але потім, заспокоєний лагідними словами, зрозумів, що йому не хочуть заподіяти зла, і сам підійшов до мисливця.

Ремінець було вмить розрізано, пакуночок розгорнуто, і в Зебових руках опинилася... візитна картка! На ній, як і годиться, значилось ім'я власника, але було надряпано щось іще, начебто червоним чорнилом, а насправді — к р о в' ю.

Будь-який мисливець, хоч в якій би глушині він жив, уміє читати. Не був винятком і Зеб Стамп. Отож він одразу розібрав слова, нашкрябані на картці. Коли він їх прочитав, з уст його злетів вигук, зовсім не схожий [297] на попередні тяжкі зітхання. В тому вигуку бриніла радість.

— Ну, хвалити Бога! — мовив він.— І спасибі старому вчителеві, що втовкмачував мені в голову шкільну науку... Твій хазяїн живий, Феліме! Живий! Ось по-

*глянь... Ба, ти ж не вмієш читати. Та дарма. Він живий, живий!

— Хто? Панич Моріс? То подякуймо Богові й...

— Е, нема коли дякувати. Неси ковдру та реміння, а я піду приведу свою худобину. Та не барися! Ще півгодини згаємо — і буде запізно!

Розділ LIII В ОСТАННЮ МИТЬ

"Ще півгодини згаємо — і буде запізно!"

З цими словами старий мисливець швидко подався від хатини.

Він мав рацію, тільки помилився в часі. Якби він сказав "півхвилини", це було б ближче до правди. Навіть тієї ж таки миті, коли мовлено ці слова, бідоласі, що написав записку кров'ю, прикликаючи на допомогу, знов загрожувала страшна небезпека: койоти повернулись і оточили його кільцем.

Та навіть не їх мав боятися той нещасний. Його чекала сутичка з іще грізнішим ворогом.

Читач уже, напевне, зрозумів, що той молодик у плащі й панамі — не хто інший, як Моріс Джеральд. Після описаного вище бою з койотами, врятований від неминучої загибелі вірним Тарою, він хотів тільки одного — спочинку. Отож, цілком певний, що чотириногий друг зможе захистити його й від чорних птахів, і від койотів, з якими він щойно бився, Моріс скоро заснув і спокійно проспав кілька годин.

Прокинувся він сам і, відчуваючи, що сон повернув йому трохи сили, знов почав думати про ті небезпеки, які чигали на нього довкола.

Собака врятував його від койотів і, певна річ, захистив би від їхніх нових наскоків, якби вони зважились напасти. Але доки ж усе те могло тривати? Вірна тварина була неспроможна зрушити його з місця, а лишитися там означало напевне вмерти з голоду, а то й від ушкоджень, яких він зазнав. [298]

Він звівся на ноги, але тут-таки зрозумів, що ні стояти, ні йти не може. До болю в нозіu1076долучилася страшенна кволість, і, на превелику силу ступивши зо два кроки, він мусив знову лягти.

Та в ЦЮ мить йому сяйнула щаслива думка: собака міг віднести до хатини записку!

— Якби тільки примусити його піти від мене,— промовив мустангер, звертаючи допитливий погляд на Тару.— Іди-но сюди, друже! — покликів він.— Я хочу, щоб ти прислужився мені як листоноша й відніс додому листа. Розумієш? Ось постривай, зараз я напишу його, а тоді розтлумачу тобі все до ладу... На щастя, в мене є при собі візитна картка,— провадив він, намацавши в кишені гаманець.— А от олівця немає. Та дарма — он скільки навколо чорнила, а перо можна взяти в отієї агави.

Мустангер підповз до згаданої рослини і відламав гострий кінець одного з довгих м'ясистих листків. Умочаючи його в кров мертвого койота, що лежав поруч, він нашкрябав на картці кілька слів. Потім загорнув її в клаптик церати, відірваний від підкладки папами, і прив'язав ремінцем на шию собаці.

Лишалося тільки вирядити того чотириногого листоношу в дорогу.

Та це виявилося не так легко. Безсловесна тварина, попри весь свій розум, не могла збагнути, чому вона має залишити того, кого так віддано любить. Мустангер і лагідно умовляв собаку, і суворо наказував йому йти, але все було марно.

І тільки тоді, коли господар, чиє життя вірний пес нещодавно врятував, з удаваним гнівом нагримав на нього і вдарив його костуром, той нарешті скорився. Навіть собача відданість не знесла такої кривди, і, раз у раз докірливо озираючись на господаря, Тара знехотя потюпав у зарості.

— Бідолаха! — мовив мустангер, коли собака зник з очей.— Це ж однаково що вдарити самого себе чи найближчого друга. Ну, та нічого не вдієш, а свою вину я спокутую — аби тільки Бог дав побачити його знову. А тепер треба підготуватися до нового нападу тих тварюк. Вони ж напевне повернуться, тільки-но побачать, що я лишився сам.

Він уже обміркував, як захиститися від койотів. Неподалік стояло пеканове дерево,— ми вже згадували про нього,— і від його стовбура футів на шість-сім [299] од землі і близько одна до одної простяглися вбік дві грубі гілляки. Мустангер, зняв з себе плащ, простелив його на траві й зробив по краях кілька розрізів ножем. Потім розмотав свій шовковий пояс, розірвав його посередині на дві довгі смуги й, перепустивши їх крізь ті дірки, прив'язав розіпнутий плащ краями до тих двох гілляк. Вийшло щось на зразок гамака, в якому могла лягти людина.

Мустангер знав, що койоти не вміють лазити по деревах, і, простягтись у своєму підвісному ліжку, міг спокійно спостерігати, як вони силкуватимуться добратись до нього. А що вони повернуться, він анітрохи не сумнівався — тим-то й завдав собі стільки клопоту з гамаком. Та коли б і мав хоч якийсь сумнів, то він дуже скоро розвіявся б, бо койоти й справді почали вилазити з хащі. Один по одному, скрадаючись і за кожним кроком сторожко роззираючись, вони підступали ■ все ближче до місця недавньої сутички. А коли пересвідчилися, що HaficTpaniHimopoJLXHboro ворога — собаки — немає, знов збилися там усією зграєю, і Мо-ріс знову побачив, на яку жахливу жорстокість здатні ці полохливі тварюки.

Спершу вони з незбагненною жадібністю пожерли своїх мертвих родичів, та ще й так швидко, що наш мимовільний свідок навряд чи встиг би полічити до двадцяти. Потім їхні погляди звернулися до нього. Чіпляючи свій гамак, мустангер не подбав про те, щоб якось приховати його. Він прилаштував плащ так високо, щоб до нього не дістали койоти, і цього, на його думку, було цілком досить.

Темний плащ одразу впав у око хижакам; добре бачили вони й те, що там лежить людина. Отож, іще дужче розпалені, койоти всі як один скупчилися під деревом. Страх було дивитись, як вони облизувалися після своєї жахливої учти.

Та Моріс-мустангер майже не зважав на них, навіть тоді, коли вони підстрибували, намагаючись учепитися в нього зубами, чи пробували дертися по стовбуру дерева. Він гадав, що ніяка небезпека йому не загрожує.

А проте була-таки небезпека, якої він не передбачив, і згадав він про неї аж тоді, коли хижаки облишили свої марні спроби й, відсапуючись, полягали під деревом.

З усіх диких мешканців прерій і тропічних хащів [300] койот — найхитріший. Будь-який мисливець скаже вам, що хитрішого звіра немає. Хитрістю койот перевершує лисицю, жорстокістю — вовка. Його можна приручити, але він першої-ліпшої миті ладен укусити руку, яка його гладить. Навіть мала дитина може нагнати його геть звичайнісіньким дрючком, та горе знесиленій людині, на яку він нападе. Поодинці койоти полохливі, мов зайці, але в зграї — а вони полюють тільки зграями — їхня боягузливість не така помітна і часом, коли вони дуже зголоднілі, їхня хижа вдача обертається такою жорстокістю, що вони починають здаватися навіть хоробрими.

Та чого слід найбільше боятися в койота — то це його хитрості, і, пригадавши все, що він знав про цих тварин, яїустангер не на жарт занепокоївся.

Коли хижаки збагнули, що їм до людини не добрати-ся,-^— а збагнули вони це невдовзі,— то, замість піти геть, усі до одного повмощувались на траві під деревом, а тим часом із заростей на галявину збігалися ті, що відстали від зграї. Мустангер зрозумів, що вони замислили справжню облогу.

Здавалося б, йому не було чого тривожитись у своєму безпечному, високо підвішеному захистку.