Вершник без голови - Сторінка 62

Коли й перед тим йому було моторошно, то тепер удвічі дужче. Наслідок пострілу не просто вразив його, а сповнив жахом. Зеб не мав сумніву, що його куля влучила в серце вершникові — або ж туди, де йому належить бути в людини,— це була така сама певна річ, як те, що він тримав у руках рушницю.

Виходить, то була не людина? Зеб розважив, що ні, і ця думка, може, й заспокоїла б його, коли б не кінь — не оте його дике, жахливе іржання, на згадку про яке в старого мисливця й досі холола кров, і він тремтів, мов у пропасниці. Він залюбки подався б геть звідти, але якийсь час був просто неспроможний звестися на ноги й так і стояв на одному коліні, заціпенівши з жаху. Стояв і дивився вслід тій загадковій потворі, аж поки вона зникла з очей ген на залитій місячним сяйвом рівнині. Тільки тоді він через силу підвівся і спустився виярком до хатини.

І вже аж там Зеб отямився настільки, що зміг більш-менш спокійно обміркувати свою дивовижну пригоду. Та ще не скоро він остаточно позбувся думки про те, що зустрівся з самим дияволом. Нарешті, добре все зваживши, він дійшов висновку, що то цілком неймовірна річ, хоч це й не дало йому відповіді на запитання: а що ж воно було насправді?

— Та певне ж...— бурмотів сам до себе мисливець, хоч ніякої певності в голосі його не чулося.— Та певне ж, що це не може бути гість з того світу, бо де ж би мені тоді почути, як уліпилася в нього куля? То ж свинець ударився в якесь туге тіло, а в привида ж бо [322] тіла немає!.. Ет, хай йому чорт! — мовив він зрештою, як видно, втративши надію знайти розгадку таємничого явища.— Годі думати про ту чортівню. Одне з двох: або то ганчір'яне опудало, або ж сам нечистий з пекла!

Коли Зеб Стамп повернувся до хатини, разом з ним через поріг прокралося голубувате вранішнє світло. Час було піднімати Феліма, щоб він змінив його біля постелі хворого.

Ірландець уже зовсім отверезів і, почуваючи себе трохи винним, що проспав цілу ніч, радо перебрав на себе обов'язки доглядальника.

Та, перше ніж пустити на своє місце такого невмілого наступника, старий мисливець сам заново поперев'язував забиті місця та подряпини хворого. Проживши стільки років серед лісу, він добре знав усілякі засоби, що їх можна знайти в природній аптеці. Поблизу хатини ріс кактус н о п а л ь; його сік напрочуд цілющий для ран. Зеб знав, що коли прикласти його до свіжої рани, то вона вже через день почне затягатись, а через три дні загоїться зовсім.

Непохитно вірячи в цілющу силу кактусів,— ця віра притаманна майже всім жителям багатої на ці рослини Мексики,— Зеб Стамп не визнавав лікарів, і навіть якби їх було напохваті й зо два десятки, то не скористався б з нагоди й не покликав жодного. Він був певен, що Морісові Джеральду не загрожує небезпека, принаймні від ушкоджень і ран.

Небезпека йому загрожувала, але зовсім інша.

— Ну от, містере Феліме,— мовив мисливець, закінчивши свої лікарські клопоти,— ми зробили йому все, що можна було зробити зовні, і тепер саме час подбати про його нутрощі. То ти кажеш, ніякого харчу в домі нема?

— Ані крихти, містере Стампе. А ще гірше, що й випити нема чого. Ніде ні крапелиночки.

— Це ти, клятий п'янюго, все вижлуктив! — гримнув Зеб, і лютий вираз його обличчя свідчив, що ця звістка вразила і його.— Тут було стільки питва, що вистачило б, аж поки хлопчина одужає. А тепер що робити?

— Бога ради, містере Стампе! Ви мене даремно кривдите! Даремнісінько. Я пив тільки з малої фляжки. А бутля спорожнили оті бісові індіанці. Щиру правду вам кажу. [324]

— Брехні! Ти б так не впився самим тим, що було у фляжці. Я ж тебе, клятого ненажеру, добре знаю. Напевне, й до бутля не раз прикладався.

— Всіма святими присягаюся...

— Під три чорти твоїх святих! Жодна розумна людина не вірить у те кодло... Ну що ж, годі вже про це. Ти висмоктав усе віскі — і край. Тепер ближче як за двадцять миль його не дістанеш, отож так і буде.

— Боже, оце-то лихо!

— Припни свого бісового язика і слухай, що я скажу. Без питва ми сяк-так обійдемось, а ось конати з голоду нам ні до чого. Хлопчина онде зовсім охляв. Певно, вже хтозна-відколи не мав і ріски в роті. Та й сам я такий голодний, що ладен їсти й койота, а від смаженої індичини й поготів не відмовився б, бо вона ж таки напевне смачніша від койота. Одначе, щоб їсти смажену індичину, треба мати індика, і на Аламо здобути його не так уже й важко. Отож ти лишишся тут і доглядатимеш хлопчину, а я пройдуся берегом, може, й натраплю десь того булькотуна.

— Я зроблю все як треба, містере Стампе, можете мені...

— Помовч, доки я скінчу!

— І словечка більш не зроню, їй-Богу!

— Тож мовчи і слухай. Є одне діло, і я маю бути певен, що ти в ньому не схибиш. Річ ось у чім. Якщо сюди хтось набреде, поки мене не буде, ти зараз же даси мені знати. Ту ж таки мить, зрозумів?

— Авжеж. Так і зроблю, будьте певні.

— Гляди ж, я покладаюся на тебе.

— Можете мені вірити. Тільки от, містере Стампе, як це зробити? Як я дам вам знати, коли ви зайдете десь далеко й не почуєте мене? Що тоді робити?

— Ну, навряд щоб я зайшов надто далеко. Таким раннім ранком індики мають гуляти й поблизу... Одначе все може бути,— сказав Зеб, подумавши.— Рушниці в хатині нема? Або й револьвер згодиться.

— Нема ні того, ні того. Панич забрав із собою, коли востаннє їхав до селища. То, мабуть, там і залишив.

— Кепсько. Я ж і справді можу тебе не почути... Уже переступивши поріг, Зеб спинився й знов замислився.

— Дарма! — вигукнув він за хвилину.— Придумав! Ось як ми зробимо. Бачиш мою стару худобину? Онде вона припнута під деревами. [325]

— Бачу, містере Стампе. Певно, що бачу.

— А отой колючий кактус на краю галявини бачиш?

— Ну звісно.

— От і молодець. А тепер слухай. Коли я піду, не забувай визирати за двері, а як хтось сюди поткнеться, біжи мерщій до того кактуса, зріж гілку, де найбільше колючок, і застроми її конячині під хвіст.

— Боже мій, та навіщо ж мені отаке робити?

— Гм, мабуть, треба-таки пояснити тобі,— задумливо мовив Зеб,— а то ти ще, гляди, чогось не того наробиш. Бачиш, Феліме, коли б сюди без мене хтось над'їхав, я маю одразу ж знати про це і притьмом повернутися. Далеко я не піду, але ж однаково можу не почути, як ти гукатимеш. Коняка зробить це краще за тебе. Тільки запхай їй кактуса під самий хвіст, і нехай собі верещить. А вже її я не почую, хіба що як лежатиму мертвий. Отож, Феліме, зроби все точнісінько як я тобі кажу.

— Усе так і зроблю, щоб я пропав!

— Гляди ж бо. Від цього може залежати життя твого хазяїна.

Промовивши це останнє застереження, мисливець почепив на плече свою довгу рушницю й пішов від хатини.

— Він таки має голову на в'язах, цей старий,— озвався Фелім, коли Зеб уже не міг його почути.— Тільки чого це він так боїться, щоб хтось сюди не приїхав? Мовляв, якась небезпека, і паничеве життя від цього залежить? Еге ж, саме так він і сказав. І звелів визирати за двері. То, мабуть, треба одразу ж піти поди-

. витися.

З цими словами він вийшов за двері й пильно оглядів усі стежки, що вели до хатини. Тоді повернувся й став на порозі, мов солдат на варті.

Розділ LVII СИГНАЛ ТРИВОГИ

Фелімове чатування тривало недовго. Не минуло й десяти хвилин, як до нього долинуло тупотіння кінських копит, сповіщаючи, що хтось їде берегом річки до хатини.

Серце його шалено закалатало в грудях. [326]

Густі дерева заважали Фелімові побачити вершника, і він не міг знати, що за гість наближається до хакале. Але з тупотіння копит було чути, що скаче один кінь, і оце й збудило в ірландцеві страх. Він злякався б куди менше, якби почув, що їде цілий загін. І хоч добре знав, що це не може бути його господар, проте не мав ніякої охоти знову зустрітися з вершником, що так скидався на нього всім, окрім голови.

Спершу в Феліма майнула думка перебігти галявину й вчинити так, як звелів йому Зеб Стамп. Але зі страху він завагався й лишився на місці, аж поки побачив, що боятись нема чого: незнайомий вершник був з головою.

— Авжеж, онде вона, голова,— мовив собі Фелім, коли вершник виїхав з-за дерев і спинився на краю галявини.— І голова, і обличчя, та ще й доволі гарне. Тільки от невеселе, наче він сьогодні поховав свою бабусю. Дивний якийсь хлопчина, їй-право. А ніжки які маленькі!.. Милий Боже, та це ж бо ж і н к а!

Поки ірландець отак міркував — то вголос, то мовчки,— людина на коні проїхала ще зо два кроки й знову стала.

Придивившись до неї ближче, Фелім побачив, що не помилився, хоч і те, як вона сиділа в сідлі, і ледь помітні вусики, і чоловічий капелюх та серапе могли ввести в оману й проникливішого спостерігача, ніж наш ірландець.

То справді була жінка. То була Ісідора.

Фелім уперше побачив молоду мексиканку, так само як і вона його. Вони ніколи доти не зустрічалися.

Він слушно зауважив, що обличчя незнайомки було не дуже веселе. Навпаки, воно було засмучене, а краще сказати — геть сумне.

Коли вершниця виїхала із затінку дерев, очі її дивилися насторожено. Не проясніло її обличчя й тоді, коли вона опинилася на відкритій місцині,— хіба тільки в погляді майнули подив і розчарування.

Вигляд самої хатини не міг збудити в ній таких почуттів. Молода мексиканка знала, що тут має бути хакале, й саме до нього їхала. Як видно, здивувала й розчарувала її кумедна постать на порозі. Це був не той, кого вона сподівалася побачити. [327]

Ісідора нерішуче під'їхала ближче й звернулася до нього.

— Чи я зробила помилку? — спитала вона найкращою, якою тільки могла, "американською мовою".— Пробачте мені, але я... я думала, що тут живе дон Морісіо.

— Дон Моррішо, кажете? Ні, такого тут немає. Дон Моррішо... Колись я знав чоловіка на прізвище Мбр-ріш, він жив недалеко від Баллібаллаха. Я добре його запам'ятав, бо одного разу він обшахрував мене на кінних торгах. Тільки його звали не Дон, а Пат. Пат Морріш, бодай його чорти взяли, того шахрая!

— Дон Морісіо... Mo-ріс... Мо-ріс...

— А, Моріс! То, може, ви говорите про мого хазяїна, містера Джеральда?

— Так-так! Сеньйор Ж'еральд.

— Ну, коли так, то містер Джеральд справді тут живе, в цій-от хатині, але тільки тоді, коли полює на диких коней. Це в нього, бачте, тимчасове, мисливське пристановище. А рідний дім його в Ірландії. 0, якби ви побачили його величезний замок і ту красуню, що вже мало не виплакала свої голубі очі, дожидаючи його там! Якби ви тільки побачили її!

Незважаючи на чудернацьку вимову ірландця, Ісідора добре зрозуміла його.