Вершник без голови - Сторінка 66

О Боже, а тепер хіба це не мука? Мені вже несила зносити її. Я не маю для себе розради, окрім помсти. І не тільки вона, а й він — обоє мають умерти!.. Але не тепер, коли він не знатиме, від чиєї руки загине. Ні, нехай знає, що це кара, і нехай знає, хто його скарає. О матір Божа, дай мені сили звершити свою помсту!

Ісідора вдаряє коня острогами й чимдуж поганяє його виярком угору. .

Виїхавши на рівнину, вона не спиняється, не дає коневі навіть одсапатись, а мчить шаленим чвалом [344] немовби й не знати куди. Вона не спонукав коня словом, ані поводами, і тільки гострі остроги женуть його вперед. Полишений на самого себе, кінь мчить тією самою дорогою, якою прискакав сюди. Ця дорога веде на Леону. Та чи туди треба його вершниці?

А вершниця начебто й сама того не знає. Похиливши голову, заглиблена в свої думки, вона скам'яніло сидить у сідлі й не помічає нічого навколо, навіть того, яким шаленим чвалом скаче її кінь. Не помічає й вершників, що з'явилися неподалік, аж поки її задуми не порушує форкання власного коня, що раптом рвучко спиняється.

Аж тоді вона бачить серед прерії кінний загін.

Індіанці? Ні, білі — судячи не так з кольору шкіри, як з кінської збруї і з того, як вони сидять у сідлах. Про це свідчать і їхні бороди, хоч кольору облич зовсім не видно під густим шаром куряви, яку збивають на висушеній рівнині копита коней.

— Техасці,— тихо мовить Ісідора, тепер уже певна цього.— Мабуть, це рейнджери(70), шукають команчів. Але ж індіанців тут бути не може. У селищі казали, що вони тепер десь ген по той бік.

Хоч молода мексиканка й не має особливих причин стерегтися техасців, проте й зустрічатися з ними не прагне. їй до них байдуже, й іншим разом вона б не обминала їх, але сьогодні, прибита горем, не хоче, щоб її про щось розпитували й розглядали цікавими очима.

Ще можна уникнути зустрічі. Вона стоїть за кущами, і вершники, здається, її не помічають. Досить повернути назад у чагарник, .і вони проїдуть Далі, так і не побачивши її.

Ісідора вже береться за поводи, коли її кінь, гучно заіржавши, перешкоджає цьому намірові. Йому відповідають іржанням зо два десятки інших коней, і техасці помічають і його, і вершницю.

Але й тепер вона, як захоче, ще може поскакати геть. За нею, звісно, поженуться, проте хтозна,чи доженуть, а надто в заростях, на кручених стежках, так добре їй знайомих.

Ісідора вже повертає свого коня, та майже тієї-таки миті знов напинає поводи й стає лицем до вершників, які тепер чимдуж поганяють до неї.

(70) рейнджери — тут: кінний загін, що охороняв певну територію.

[345]

Цю раптову переміну наміру пояснюють слова, що їх вона тихо мовить сама до себе.

— Рейнджери? Ні, вони надто добре вдягнеш як на тих голодранців. Мабуть, це загін, про який я чула в селищі. Той, що поїхав на пошуки на чолі з батьком... Атож, це таки вони. Ось і нагода помститися, вона сама знайшла мене. Виходить, така Божа воля!

І, замість зникнути в заростях, мексиканка виїжджає на відкриту рівнину й рішуче жене коня назустріч вершникам, які вже зовсім близько. Потім напинав поводи й з потайною недоброю думкою жде, поки вони під'їдуть.

Ще мить — і вершники оточують її тісним кільцем.

їх десь із сто, озброєних хто чим, строкато вдягнених, і скидаються вони один на одного тільки тим, що всі з ніг до голови вкриті рудою пилюкою, та ще суворим виразом облич, хіба лише трохи пом'якшеним неприхованою цікавістю.

Хоч, опинившись у такому оточенні, не диво злякатися, особливо жінці, проте Ісідора не виявляє ніякого страху. Вона й справді анітрохи не боїться цих людей, що тдк безцеремонно оточили її. Декого з них вона знав з лиця, але літнього чоловіка, що, як видно, очолює їх і оце збирається розпитувати її, ніколи досі не бачила.

А втім, вона вже здогадується, хто він. Чуття підказує їй, що це батько того вбитого, а також і дівчини, яку вона б хотіла бачити мертву і, певна річ, вкриту ганьбою.

Яка щаслива нагода!

— Ви говорите по-французькому, мадемуазель? — запитує Вудлі Пойндекстер цією ж таки мовою, вважаючи, що так вона краще зрозуміє його.

— Дуже мало, сеньйоре. Краще говоріть по-англійському.

— О, по-англійському... Тим зручніше для нас. Скажіть мені, міс, чи не бачили ви тут у прерії кого-не-будь? Чи не зустрівся вам дорогою якийсь вершник, чи, може, ви помітили, що хтось десь отаборився?

Ісідора чи то вагається, чи то обмірковує свою відповідь.

Тим часом плантатор, з усією можливою за таких обставин чемністю, ставить нове запитання:

— Дозвольте спитати вас, де ви мешкаєте?

— На Ріо-Гранде, сеньйоре. [346]

— І оце ви їдете просто звідти?

— Ні, з Леони.

— З Леони?

— Це небога старого Мартінеса,— втручається до розмови один з вершників.— Його плантація межує з вашою, містере Пойндекстер.

— Si... так, справді. Sobrina... цебто небога дона Сільвіо Мартінеса.

— То ви їдете зараз просто з його садиби? Ви вже пробачте, що я так доскіпуюсь. Запевняю, міс, ми розпитуємо вас не з пустої цікавості й не з настирливості. На те є поважні причини, дуже поважні.

— Так, я їду з гасієнди Мартінеса,— відказує Ісідора, ніби й не чувши його останніх слів.— Дві години тому виїхала звідти.

— То, певно, ви чули, що вчинено... убивство?

— Так, сеньйоре. Про це казали позавчора в домі мого дядька.

— А сьогодні, коли ви від'їжджали... чи не було в селищі якихось новин? Ми мали звідти вісті, але то раніше, а ви, може, повідомите нас про щось нове. Чи ви чули що-небудь таке, міс?

— Кажуть, люди з селища поїхали шукати вбивцю. Це, мабуть, про вас, сеньйори?

— Так, так, про нас. Ну, а більш ви нічого не чули?

— Чула, але то така дивна річ, сеньйори, що ви мені, мабуть, і не повірите.

— Що ж воно таке? — швидко запитують воднораз кілька голосів, і всі 'очі з цікавістю звертаються до чарівної вершниці.

— Кажуть, ніби в прерії бачили якогось вершника без голови... саме десь ту т... Помилуй Боже, та ми ж оце якраз поблизу того місця! Це сталося в околиці Нуесес, недалеко від броду, що на дорозі до Ріо-Гранде. Так розповідали вакеро.

— І вони самі його бачили, ті вакеро?

— Так, сеньйори, їх було троє, і всі— присягаються, що бачили ту прояву на власні очі.

Ісідора трохи здивована тим, що її дивовижна історія не справила великого враження на техасців. Вони вислухали її уважно, але без* особливого подиву. Та чийсь голос пояснює, в чому річ:

— Ми теж його бачили, того безголового вершника, [347] тільки здаля. А ті ваші вакеро не роздивилися ближче, що воно таке?

— Та ні, боронь Боже!

— А ви не можете нам пояснити, міс?

— Я? Певно, що ні. Я тільки чула про це, так вам і сказала. А що то може бути, хто його знає.

Деякий час усі мовчать, ніби міркуючи про те, що почули. Нарешті плантатор порушує мовчанку й повторює своє перше запитання:

— Ну, а чи не бачили, не зустрічали ви кого-небудь, міс? Я маю на увазі — десь тут, у прерії.

— Si... так, бачила.

— Бачили? Кого саме? Зробіть ласку, розкажіть...

— Жінку.

— Жінку? — луною озвалося кілька голосів.

— Так, сеньйори.

— Що то була за жінка?

— Una Americana... Американка.

— Американка? Серед прерії? І сама?

— Так, сеньйори.

— Хто ж вона така?

— Звідки мені знати?

— Ви її не знаєте? Яка вона з себе?

— Як це — з себе?

— Ну, як вона вдягнена?

— Vestido de caballo (71).

— То вона була на коні?

— На коні.

— І де ви зустріли ту жінку?

— Недалеко звідси, по той бік чагарів.

— Куди ж вона могла їхати? Хіба там є якесь житло?

— Є одне хакале. Я тільки чула про нього. Пойндекстер обертається до одного з вершників, що розуміє по-іспанському.

— Що таке хакале?

— Так вони називають свої халупи.

— А хто там живе, в тому хакале?

— Don Mauricio, el mustenero.

— Моріс-мустангер! — тут-таки пояснює той самий перекладач.

Серед гурту вершників перебігає радісний гомін. Піс-

" Костюм для верхової їзди (ісп.).

[348]

ля двох днів упертих, але марних пошуків вони нарешті натрапили на слід — на слід убивці!

Ті, що позлазили з коней, миттю" опиняються в сідлах. Усі підібрали поводи й готові рушити далі.

— Ми не хотіли б бути настирливими, міс Марті-нес,— гадаю, таке ваше прізвище? — але ви повинні провести нас до того місця.

— Для цього мені доведеться трохи збочити з дороги, але нехай. їдьмо, сеньйори! Якщо вам так потрібно туди, я проведу вас.

Ісідора знов перетинає смугу заростей, а слідом за нею, розтягтись довгою вервечкою, їде сотня вершників.

Нарешті вона спиняє коня на західному краю хащі. Попереду до самої долини Аламо лежить відкрита прерія.

— Погляньте туди! — мовить мексиканка, показуючи в напрямі річки.— Бачите на обрії темну цятку? То верхівка кипариса, що росте в долині Аламо. їдьте просто на нього. Там є виярок, яким ви спуститесь у долину. А трохи далі побачите й хакале, про яке я вам казала.

Нетерплячі вершники не чекають дальших настанов. Майже забувши про свою провідницю, вони пускаються вчвал по рівнині, просто до того кипариса.

Та один з вершників затримується біля Ісідори — не той, що веде загін, а інший, хоча й не менш від нього зацікавлений таким поворотом подій. А може, ще й більше, оскільки це стосується жінки, яку бачила мексиканка. Він знає мову Ісідори майже так само, як і свою рідну.

— Скажіть мені, сеньйорито,— схвильовано й мало не благально питає він, під'їхавши ближче до неї,— чи не примітили ви коня, на якому їхала та жінка?

— Ще б пак, сеньйоре! Такого коня не можна не примітити.

— Якої він масті? — насилу зводячи подих, запитує вершник.

— Un musteno pintojo.

— Плямистий мустанг! Боже мій! — вихоплюється в Кассія Колхауна чи то крик, чи то стогін, і в наступну мить він уже скаче шаленим чвалом навздогін загонові, а Ісідорі стає ясно, що і в його серці буяє той пекельний вогонь, який здатна загасити тільки смерть. [349]

Розділ LXI ЗЕМНИЙ АНГЕЛ

Кваплива й несподівана втеча суперниці вразила Луїзу Пойндекстер, мов якесь чудо. Вона вже сиділа в сідлі, готова вдарити острогами красуню Луну, але не встигла зробити цього, бо раптом завмерла, осягнувши розумом щойно пережите.

Лише за хвилину перед тим, зазирнувши до хатини мустангера, вона побачила цю жінку, що, судячи з усього, почувала себе там як удома й була повноправною господинею і самої оселі, і її власника.

То як же зрозуміти її раптову втечу? Чому в її погляді палала така люта ненависть? Чому не владна впевненість, не свідомість своєї перемоги?

Ні погляд, ні поведінка Ісідори не завдали молодій креолці сподіваної образи, а навпаки, сповнили її серце таємною втіхою.