Вершник без голови - Сторінка 75

Що ж до того, чи захотіли б наші дами розмовляти з ним, то тут ви помиляєтесь, містере Кросмене, як і багато в чому іншому. Я знаю молодого ірландця краще, ніж ви, і можу твердити, що своєю вихованістю він не [391] поступиться перед жодним із нас. І нашим прекрасним дамам нема чого боятися знайомства з ним, і коли вже ви про це заговорили, то дозволю собі зауважити, що вони — принаймні декотрі з них — навряд чи й побоялися б цього. Просто їм ніколи не траплялося такої нагоди. Як я не раз спостерігав, Моріс Джеральд завжди поводився, як справжній джентльмен, і в присутності дам тримався напрочуд скромно, знаючи своє місце. Та й не думаю, що його цікавить хоч одна з них.

— Он як! Це просто щастя для того, хто міг би опинитися в ролі його суперника!

— Можливо, що й так,— спокійно відказав піхотний капітан.

— А хто знає...— озвався Генкок, умисне звертаючи дражливу розмову на інше.— А хто знає, чи не була причиною сварки, якщо вони справді посварились, ота хвалена сеньйорита, про яку так багато говорять? Хоч я сам її не бачив, але судячи з усього, то така, що через неї цілком могли б зчепитися двоє чоловіків.

— Усе може бути...— поволі мовив Кросмен, зрадівши на думку про те, що вродливий ірландець накидає оком не на інтендантову племінницю, а на іншу жінку.

— його замкнули, на гауптвахті,— сказав Генкок, який щойно дізнався про це, бо наведена вище розмова відбувалася одразу ж після їхнього повернення з походу проти команчів.— 3 ним і отой його чудний слуга. Але що цікаво: майор наказав подвоїти варту! Що це може означати, каштане Слоумене? Ви ж добре знаєте мустангера. Невже бояться, що він спробує втекти?

— Навряд,— відповів капітан.— А надто як зважити, що він і не тямить, де він є. Я оце заходив на гауптвахту поглянути на нього. Йому геть потьмарився розум, і він не впізнав би й власного обличчя в дзеркалі.

— Потьмарився розум? Як це? — спитав Генкок, а за ним і інші офіцери, які ще не знали всіх подробиць арешту мустангера.

— Він лежить у гарячці й марить.

— То через це й подвоїли варту? Дуже дивно. Чи не потьмарилось у голові і в майора?

— Чи, може, це порада, чи то пак наказ, пані ма-йорової? Ха-ха-ха!

— Ні, серйозно, що це означає? Невже старий і p[392] справді боїться, що мустангер може втекти з гауптвахти?

— Та ні, не думаю. Він боїться скоріше, щоб туди не забрався хтось інший.

— Ви хочете сказати...

— Я хочу сказати, що Морісові-мустангеру безпечніше бути в ув'язненні, ніж на волі. В селищі з'явилися якісь темні типи, і йдуть розмови про новий суд Лінча. Чи то "регулятори" самі шкодують, що погодилися на відстрочку, чи то хтось дуже старається відповідно настроїти місцевий люд. Мустангерові пощастило, що за нього заступився старий мисливець і що ми вчасно повернулись. Ще день — і ми навряд чи застали б його на гауптвахті. А тепер, хвалити Бога, бідолаху судитимуть законним судом.

— І коли ж це буде?

— Як тільки він повернеться до тями й зможе розуміти, що стоїть перед судом.

— Так можна чекати не один тиждень.

— А може, й усього два-три дні чи навіть тільки до завтра. Нічого страшного в нього немає, ото тільки в голові каламутиться, а це, мабуть, не від тілесних ушкоджень, а від якогось великого душевного струсу. Він може прийти до тями за один день. А як я чув, "регулятори" вимагають судити його одразу ж, тільки-но в нього трохи проясніє розум. Вони не хочуть чекати, поки він зовсім одужає.

— Сподіваюся, він зможе сказати щось таке, що зніме з нього всі підозри,— мовив Генкок.

— Дуже сумніваюся,— озвався Кросмен, недовірливо хитнувши головою.— А втім, побачимо.

— А я певен цього,— сказав Слоумен і, трохи помовчавши, додав: — Справді, побачимо.— Та в голосі його звучала не так упевненість, як надія.

Розділ LXIX ТАЄМНИЦЯ І СКОРБОТА

Гасієнда Каса-дель-Корво поринула в скорботу. Над сім'єю Вудлі Пойндекстера витає похмура таємниця.

Хоч їх тепер усього троє, вони бачаться далеко не так часто, як раніш, і тримаються скуто, наче їх гнітить якась глибоко прихована причина. Зустрічаються тіль— [393] ки за столом у їдальні, розмовляють лише тоді, коли без цього не обійтися.

Здавалося б, неважко пояснити і смуток, що панує в домі, і їхню похмуру мовчанку. Смерть єдиного сина і єдиного брата, в якій уже ніхто не сумнівається, смерть несподівана і досі не з'ясована, тяжко вразила й батька, й дочку. Вона ж таки могла накласти й темну тінь на обличчя двоюрідного брата.

Але за всім тим криється щось іще. Кожен з них при інших мовби замикається в собі, навіть у ті рідкісні хвилини, коли неминуче заходить мова про сімейне лихо. Схоже на те, що, крім спільного горя, в кожного є свій таємний біль, яким вони не діляться й не можуть поділитись одне з одним.

Сам плантатор, ще донедавна такий гордий, тепер не виходить з дому й цілими днями бродить по кімнатах чи міряє кроками довгий коридор, зігнувшись під тягарем лиха, що зломило його гордість і хтозна, чи не розіб'є й серця. Та навіть страшним батьківським горем важко пояснити ті ледь чутні прокльони, що час від часу зі стогоном зриваються з його уст.

Колхаун, як і раніше, щодня десь їздить і з'являється вдома тільки тоді, коли час сідати до столу чи лягати спати,— та й то не завжди. Одного разу його не було цілий день і трохи не цілу ніч. Ніхто не знає, де він був, і ніхто не має права про це спитати.

Луїза здебільшого сидить сама в своїй кімнаті, але часом піднімається на асотею і стоїть там, поринувши в мовчазні думи. Там, ближче до неба, вона шукає розради від нещасть, що спостигли її на землі: від туги за втраченим любим братом, страху за коханого, якому також загрожує смерть, а може, й від згадок про лихий поголос, пов'язаний з її ім'ям.

Найдужче тривожить Луїзу доля Моріса Джеральда. Горе, якого завдала їй смерть брата, дуже гірке на початку, тепер потроху вщухає. Що ж до людських пересудів, то вони мало непокоять її.

Та отой найтяжчий її біль — страх за коханого — щодень дужче крав Луїзине серце.

Вона знає, що Моріса Джеральда замкнено на гауптвахті — за міцними стінами військової в'язниці. Але не це причина її тривоги. Навпаки, вона боїться, що ті стіни можуть виявитись не досить надійними.

І вона таки має підстави тривожитись. Із селища до неї доходять лиховісні чутки. Там точаться розмови [394] про новий суд Лінча, який правитиме вже не Сеіщ Менлі зі своїми "регуляторами", а ватага справжніх горлорізів, що їх завжди можна назбирати в околицях будь-якого прикордонного селища, а надто Поблизу військового форту.

Декого в селищі ці розмови чимало дивують. Розважливі люди не бачать причини, чому в'язень знову має стати не перед законним судом, а перед судом Лінча. Факти, що випливли на світ останніми днями, не дають до цього підстав. У кожному разі, вони ніякою мірою не підкріплюють звинувачення.

Якщо ті четверо вершників, яких бачили в прерії, були не індіанці,— що неспростовно доводять знайдені в дуплі речі,— то це аж ніяк не означав, що вони непричетні до смерті Генрі Пойндекстера. До того ж, не виявлено ніякого зв'язку між ними й мустангером — не більше, ніж коли б вони були справжніми команчами.

Звідки ж ця нова хвиля ненависті до в'язня? U усьому цьому є щось дивне, чого ніхто не може збагнути.

Лише декілька людей знають чи підозрюють приховану причину. їх зовсім мало — власне, всього троє.

Двоє з них — Зеб Стамп і Луїза Пойндекстер, третій__

Кассій Колхаун.

Старий мисливець з властивою йому спостережливістю помітив, що Мігель Діас та його приятелЬМЄкси-канці, злигавшись із десятком таких самих, як і вони, негідників з місцевої "білої потолочі", підозріло заворушились і весь час никають по селищу. Прі*дивив. шись пильніше, він простежив, звідки все воцо йде, і з'ясувалося, що їх настановляє колишній капітан волонтерів Кассій Колхаун.

Зеб розповів про своє відкриття молодій креолці, і вона одразу зрозуміла, в чому річ. Оце ж бо й не дав їй тепер ні хвилини спокою. З тривогою чекає вона нових звісток із селища, сторожко видивляєтеся на дорогу, що веде з форту до Каса-дель-Корво, так наче хтось має принести їй звідти чи то смертний вийок чи надію на життя. '

Сама вона показатися біля в'язниці не наважується На дверях там стоїть варта, а навколо юрмляться Цікаві нероби, що в усіх країнах знаходять якусь хворобливу втіху в тому, щоб якнайближче доступитися до небезпечних злочинців. А тут їхня цікавість підігрівається й ще однією незвичайною обставиною: злочинець не при своєму розумі чи принаймні на [395] якийсь час утратив глузд. Отож двері гауптвахти о будь-якій годині дня обложені юрбою, що, не зважаючи на застереження вартових, жадібно прислухається до безтямної маячні в'язня. Така жінка, як Луїза Пойн-декстер, не змогла б пройти крізь ту юрбу, не нара-зившись на десятки цікавих поглядів, і з'явитися там було б надто ризиковано для її репутації.

Якби молода креолка була сама собі господиня, це, може, й не спинило б її. Але за нею пильно стежить, батько, що вже й так дещо підозрює; та й ще один родич не менш ревно оберігає її честь в очах світу. Тож їй ніяк не можна припуститися такого необачного вчинку.

Єдине, що їй лишається,— це сидіти вдома, і вона то зачиняється у своїй самотній кімнаті й шукає розради в спогадах про палкі слова, що їх почула в хатині на березі Аламо, то піднімається на асотею і знов переживає в уяві солодкі хвилини під тінястими акаціями, де вона віддала своє горде серце коханому,— але її спогади затьмарює одна невідчепна думка: той, що скорив її серце, тепер принижений, вкритий ганьбою, його замкнено у в'язниці, і, можливо, він вийде звідти тільки ' на страту!

І яка ж то була радість, коли вранці четвертого дня в Каса-дель-Корво з'явився Зеб Стамп і приніс звістку про те, що військовий загін повернувся до форту! Ці кілька слів означали дуже багато. Минула небезпека, якої вони так боялися останніми днями: що в'язня виборють з-під варти — але не на те, щоб урятувати, а щоб заподіяти йому смерть.

— Тепер вам нема чого потерпати, міс Луїзо,— сказав Зеб з певністю, якої в попередні кілька днів йому помітно бракувало.— Такого вже не станеться. Я сам про це подбав.

— Ви, Зебе? Яким чином?

— Ну, передовсім, як тільки вернувся майор, я стрівся з ним і побалакав по щирості.