Вежа блазнів - Сторінка 3

- Анджей Сапковський -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

"Афродіта Калліпіга"[30], — подумав він, наближаючись до неї. Античні асоціації та еротична картина подіяли на нього так, що він наближався, немовби щойно згадуваний святий Георгій, який наступав зі списом на сіленського змія. Стоячи навколішки за Аделею, як цар Соломон за троном з ліванського дерева, він обіруч обхопив її за енгедські сади-виноградники.[31]

— До лошиці у возах фараонових,[32] — прошепотів він, нахилившись над її шиєю, точеною, мов Давидова башта,[33] — прирівняю тебе, подруженько моя.

І прирівняв. Аделя крикнула крізь зціплені зуби. Рейневан повільно провів долонями вздовж її мокрих від поту боків, вибрався на пальму і схопився за віти її, плодами обтяжені. Бургундка відкинула голову, ніби лошиця перед стрибком через перешкоду.

Quia non relinquet Dominus vergam peccatorum.

Super sortem iustorum

ut non extendant iusti

ad iniquiatem manus suas…

Перса Аделі підстрибували під Рейневановою долонею, як двоє сарняток-близнят. Другу долоню він підклав під її сад із плодами гранату.

— Duo… ubera tua, — стогнав він, — sicut duo… hinuli capreae gemelli… qui pascuntur… in liliis… Umbilicus tuus crater… tornatilis numquam… indigens poculis… Venter tuus… sicut acervus… tritici vallatus liliis…

— Ax… aaaax… aaax, — виводила контрапунктом бургундка, що не знала латини.

Gloria Patri, et Filio et Spiritui sancto.

Sicut erat in principio, et nunc, et semper

et in saecula saeculorum, Amen.

Alleluia!

Ченці співали. А Рейневан, який цілував Аделю фон Стерча в шийку, безтямний, зшаленілий, долав вершини гір, стрибав по пагорбах, saliens in montibus, transiliens colles, і був для своєї коханки немов молодий олень у бальзамінових горах. Super montes aromatum.

* * *

Двері відчинилися від удару із грюкотом і такою силою, що вирвана з одвірка скоба метеором вилетіла у вікно. Аделя верескнула тонесенько і пронизливо. А до кімнатки увірвалися брати фон Стерча. І з першої ж миті легко було здогадатися, що це аж ніяк не дружній візит.

Рейневан скотився з ліжка, відгородившись ним від незваних гостей, вхопив своє вбрання і взявся поквапливо натягати його на себе. Це йому значною мірою вдалося, але тільки тому, що лобову атаку брати Стерчі спрямували на свою братову.

— Ах ти шльондро! — заревів Морольд фон Стерча, висмикуючи голу Аделю з ліжка. — Паскудна дівко!

— Ах ти ж розпуснице погана! — підхопив Віттіх, його старший брат. Вольфгер же, найстарший після Гельфрада, навіть рота не зміг розкрити, бо чорна лють позбавила його дару мови. Він розмахнувся і вдарив Аделю по лиці. Бургундка зойкнула. Вольфгер доправив до першого ляпаса, цього разу — навідліг.

— Не смій її бити, Стерча! — закричав Рейневан голосом, що ламався і тремтів від переляку, від паралізуючого почуття безсилля, викликаного напівспущеними штанами. — Не смій, чуєш?

Крик подіяв, хоч і не зовсім так, як він сподівався. Вольфгер і Віттіх, на мить забувши про невірну братову, підскочили до Рейневана. На хлопця посипався град ударів і штурханів. Замість того, щоби захищатися чи затулятися, він зіщулився під ударами і вперто намагався натягнути штани, ніби це були й не штани зовсім, а якийсь магічний обладунок, здатний відгородити його від небезпеки і врятувати від ран, якийсь зачарований панцир Астольфа чи Амадіса Уельського. Краєм ока він побачив, як Віттіх виймає ножа. Аделя заверещала.

— Облиш! — гаркнув на брата Вольфгер. — Не тут!

Рейневану вдалося підвестися на коліна. Віттіх, розлючений, з поблідлим від шалу обличчям, підскочив і гепнув його кулаком, знову поваливши на підлогу. Аделя закричала зовсім пронизливо, але крик обірвався, коли Морольд ударив її по обличчю і рвонув за волосся.

— Не смійте… — простогнав Рейневан, — …бити її, мерзотники!

— Ох ти ж сучий сину! — крикнув Віттіх. — Ну, зажди!

Тоді підскочив, ударив, копнув раз, другий. На третьому його зупинив Вольфгер.

— Не тут, — повторив він спокійно, і був то спокій зловісний. — На двір його. Заберемо його до Берутова. І цю шльондру також.

— Я не винна! — завила Аделя фон Стерча. — Він мене приворожив! Зачарував! Це чарівник! Le sorcier! Le diab[34]…

Морольд перервав її на півслові — ударом.

— Замовкни, хвойдо, — гримнув він. — Ще встигнеш накричатися. Тільки зажди-но трошечки.

— Не смійте її бити! — закричав Рейневан.

— Ти теж, — запевнив його з грізним спокоєм у голосі Вольфгер, — ти теж іще встигнеш накричатися, когутику! Ану, на двір його.

Дорога з піддашшя провадила досить крутими сходами. Брати фон Стерча скинули з них Рейневана, хлопець впав на сходовий майданчик, ущент розтрощивши при падінні частину дерев'яної балюстради. Перш ніж Рейневан зміг звестися на ноги, його знову підхопили і пожбурили просто надвір, на пісок, оздоблений паруючими купками кінського гною.

— Так-так-так, — промовив, тримаючи коней, Ніклас Стерча, наймолодший з братів, іще зовсім хлопчисько. — І хто ж це тут нам звалився? Невже Рейнмар Беляу?

— Обпитаний мудрило Беляу, — гмикнув, стаючи над Рейневаном, що борсався у піску, Єнч Кнобельсдорф на прізвисько Пугач, кум і родич Стерчів. — Язикатий мудрило Беляу!

— Поет зачуханий, — додав Дітер Гакст, ще один друг сім'ї. — Теж мені Абеляр!

— А щоби довести йому, що й ми книжки читаємо, — сказав Вольфгер, спускаючись сходами, — зробимо із ним те саме, що зробили з Абеляром, якого зловили в Елоїзи. Один в один те саме. Що, Белява? Як тобі усміхається стати каплуном?

— Грав я тебе, Стерча.

— Що? Що? — Вольфгер Стерча сполотнів іще більше, хоч здавалося, що це неможливо. — Когутик іще насмілюється розтуляти дзьобик? Насмілюється кукурікати? Дай-но мені батога, Єнче!

— Не смій його бити! — зовсім несподівано закричала Аделя, яку зводили зі сходів уже одягненою, хоча й не до кінця. — Навіть не пробуй! Бо я всім розповім, який ти! Що ти сам був до мене залицявся, обмацував і намовляв до розпусти! За спиною у брата! І що помститися мені присягнувся, коли я тебе прогнала! Тому тепер ти такий… Такий…

Їй забракло німецького слова, і вся тирада пішла псу під хвіст. Вольфгер тільки розреготався.

— Ти диви, — спробував узяти її на кпини. — Хто ж слухатиме хранцизячку, потіпаху й розпусницю? Давай-но батога, Пугаче.

Але подвір'я раптом стало чорним від августинських ряс.

— Що тут діється? — вигукнув літній пріор Еразм Штайнкеллер, худий і вельми уже пожовклий дідок. — Що ви робите, християни?

— Ану киш звідси! — ревонув Вольфгер, ляскаючи батогом. — Киш, голомозі, геть, до требника, до молитви! Не пхайтеся у лицарські справи, бо лихо вам буде, чорното!

— Господи! — пріор склав покриті брунатними плямами руки, — прости їм, бо не відають, що чинять… In nomine Patris, et Filli[35]…

— Морольде, Віттіху! — гаркнув Вольфгер. — Давайте-но сюди негідницю! Єнче, Дітере, в'яжіть бахура!

— А може, — скривився Стефан Роткірх, іще один друг дому, який доти мовчав, — трошки протягнемо його за конем?

— І таке може бути. Але наразі я сам ним займуся!

Він замахнувся батогом на Рейневана, який усе ще лежав у піску, проте не вдарив, бо його руку зупинив брат Інокентій. Брат Інокентій був могутнього зросту й міцної статури, і цього не могла приховати навіть смиренна чернеча сутулість. Його залізна хватка знерухомила руку Вольфгера, немов лещата.

Стерча брудно вилаявся, висмикнув руку й щосили штовхнув ченця. Але з таким самим успіхом він міг би штовхнути донжон олесницького замку. Брат Інокентій, якого братія називала братом Інсолентієм[36], навіть не ворухнувся. Зате сам штурхонув у відповідь так, що Вольфгер перелетів через півдвору і звалився на купу гною.

На якусь мить запанувала тиша. А далі всі накинулися на величезного монаха. Пугач, який нагодився першим, дістав по зубах та й покотився по піску. Морольд Стерча, гепнутий у вухо, відійшов дещо набік з ошалілим поглядом. Решта обсіли монаха-августинця, як мурашня. Величезна фігура у чорній рясі майже цілком зникла під ударами й копняками. Однак брат Інокентій, хоч і добряче луплений, відповідав так само добряче і ніяк, ну аж ніяк не по-християнськи, себто геть-цілком усупереч закону смиренності святого Августина.

Таке видовище дуже роздратувало старенького пріора. Він почервонів аки вишня, заревів аки лев і кинувся в самісіньку гущу бою, роздаючи направо й наліво немилосердні удари палісандровим розп'яттям.

— Pax! — верещав він б'ючи. — Pax! Vobiscum! Возлюби ближнього свого! Proximum tuum! Sicut te ipsum![37] Сучі діти!

Дітер Гакст садонув його кулаком. Старий накрився ногами, його сандалії підлетіли в повітря, описуючи над ним мальовничі траєкторії. Отці-августинці здійняли крик, а декілька з-поміж них не витримали й кинулися в бій. На подвір'ї не на жарт заклекотіло побоїще.

Виштовхнутий із виру Вольфгер Стерча вихопив корд і крутонув ним — запахло кровопролиттям. Але Рейневан, який уже встиг звестися на ноги, довбонув його по потилиці пужалном піднятого з землі батога. Стерча вхопився за голову й обернувся, і тоді Рейневан з розмаху хльоснув його батогом по обличчю. Вольфгер упав. Рейневан кинувся до коней.

— Аделю! Сюди! До мене!

Аделя навіть бровою не повела, на її лиці застиг вираз цілковитої байдужості, і це дивувало. Рейневан скочив у сідло. Кінь заіржав і затанцював.

— Аде-е-елюу-у!

Морольд, Віттіх, Гакст і Пугач уже добігали до нього. Рейневан розвернув коня, пронизливо свиснув і рвонув галопом, просто у ворота.

— За ним! — заревів Вольфгер. — На коней — і за ним!

Першою думкою Рейневана було втікати в бік Маріяцької брами, а тоді за місто, у Спалицькі ліси. Але Коров'яча вулиця у напрямку брами була всуціль запруджена возами, а спонукуваний і наляканий криками чужий кінь виявив забагато власної ініціативи. Як наслідок, іще не оговтавшись і не встигнувши до пуття зорієнтуватися, що діється, Рейневан уже мчав у бік ринку, розтраскуючи болото й розганяючи на всі боки перехожих. Він не мусив озиратися, щоби знати, що погоня дихає йому в спину. Він чув тупіт копит, іржання коней, дике ревисько братів Стерчів та розлючені вигуки збитих конями людей.

Він ударив коня п'ятою в пах, у шалі чвалу зачепив і повалив на землю пекаря, який ніс кошика; паляниці, булочки і рогалики градом полетіли в болото, і за мить їх втоптали в багно підкови коней Стерчів. Рейневан навіть не озирнувся, бо значно більше, аніж те, що за ним, його цікавило те, що попереду, а попереду просто на очах виростав візок із високо наваленим хмизом.