Відкриття Рафлса Гоу

- Артур Конан Дойл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

ВІДКРИТТЯ РАФЛСА ГОУ

Розділ I

ПОДВІЙНА ЗАГАДКА

—Боюся, він не прийде, — зажурено мовила Лора Макінтайр.

— Чом це не прийде?

— Та глянь, яка погода: страшне щось робиться.

Вона ще говорила, коли снігова завія глухо вдарила у затишне вікно за червоною шторою, а протяглий подув вітру пронизливо засвистів між гіллям високих засніжених берестів, що обмережували садок.

Роберт Макінтайр відклав альбом, у якому щось малював, і, взявши в руку лампу, приглянувся до темряви за вікном. Довге й схоже на кістяк скелета галуззя безлистих дерев тьмяно похитувалось і тремтіло під вихрястими поривами.

Сестра Роберта, яка сиділа біля каміна з вишиванням на колінах, глянула на братів силует, що проступав на тлі жовтого освіту лампи. Гарне обличчя, молоде, відкрите, пропорційно збудоване, зачесані назад хвилясті каштанові кучері вільно спадають на плечі — саме такою звичайно уявляється зовнішність митця. Витонченість його постави засвідчували трохи примружені очі, елегантне пенсне в золотій оправі, чорна вельветова куртка, рукав якої був освітлений лампою. Тільки в обрисах його уст вгадувався натяк на грубуватість, на можливе слабовілля, що в очах декого, серед них і Лори, порушувало граційність та привабу Робертового обличчя. Проте — як не раз це і сам Роберт зазначав — коли подумати, що кожен смертний успадковує безліч тілесних і моральних вад своїх незчисленних предків, то рідко якого щасливця природа не позначає тими чи іншими непринадними рисами за борги минулих поколінь.

А цей невблаганний кредитор, коли вже казати правду, не оминув своїм тавром і панночки, хоч досконала врода верхньої половини її обличчя перекривала гандж, помітний у нижній половині. Волосся в неї було темніше за братове — власне, воно здавалося зовсім чорним, аж поки не падало на нього світло. Вишукані й трохи вередливі риси обличчя, тонка стяжка брів, задумливі насмішкуваті очі — все це здавалося бездоганним, та якщо брати його в сукупності, то так наче бракувало чогось — чи в обрисах, чи в гармонійності. Приглянувшись, можна було завважити, що кутики рота у неї дещо обвислі, а спідня губа ледь відкопилена — дрібничка, здається, але от через неї обличчя, що мало б бути прегарним, сприймалось як тільки симпатичне. Похнюплена й трошки невдоволена, вона відхилилась на спинку крісла, клубок яскравих шовкових ниток і сірувате полотно лежали у неї на колінах, а її білосніжні руки з рожевими ліктями були закинуті за голову.

— Я певна, що він не прийде, — повторила вона.

— Дурниці, Лоро! Звичайно, прийде. Моряк, і щоб злякавсь якоїсь там негоди.

— Тс-с! — Дівчина піднесла вгору пальця, і радісна усмішка заграла у неї на обличчі, тут-таки й згаснувши в розчаруванні. — Це тільки тато, — пробурмотіла вона.

У передпокої почувся якийсь шурхіт, і до кімнати, човгаючи ногами, ввійшов хирлявий, блідий невисокий на зріст чоловік у потертих капцях. Макінтайр-старший мав якийсь миготливий погляд, рідку розкошлану рудувату борідку, пробиту сивизною, і понуре лице. На ньому виразно далися взнаки життєві знегоди й кволе здоров'я. Десять років тому він був одним з найбільших і найбагатших фабрикантів зброї у Бірмінгемі, але довга низка комерційних невдач пожерла всі його статки й урешті призвела до фінансового краху. Смерть дружини того самого дня, коли його оголосили банкрутом, була останнім ударом, що доконав бідолаху, і відтепер він так уже й ходив з приголомшеним і пригніченим виразом на хворобливому обличчі, ставши паче ущербним на розум. Банкрутство його було таке цілковите, що родина зійшла б до рівня справжніх злиднів, якби не скромна спадщина по братові місіс Макінтайр, котрий розбагатів був десь там в Австралії і залишив Робертові й Лорі ренту по двісті фунтів на рік одному й другій. Склавши докупи свої прибутки й винайнявши невеличкий будинок на тихій околиці містечка Темфілд за чотирнадцять миль від велелюдного Бірмінгема, сім'я спромоглася влаштуватись тут ще більш-менш вигідно. Зміна, проте, дошкульно позначилась на всіх: Робертові довелося забути про розкоші, такі любі його артистичному темпераментові, і подумати про те, як заробляти на прожиття своїм малюванням, що вчора було звичайною забавкою, але куди гостріше переживала це все Лора, яка похмуро стягувала брови, вислуховуючи співчуття давніх друзів, і просто терпіти не могла вкрай нудних, як їй здавалося, путівців та полів круг Темфілда після гомінливого життя в їхньому Еджбастоні під Бірмінгемом. А батькова поведінка ще й погіршувала їхні прикрощі, бо він тепер із ранку д.) вечора одно тільки нарікав на свою недолю, а від недуг, що спали йому на голову, шукав порятунку то в молитовнику, то в чарці.

Для Лори, однак, Темфілд мав одну принаду, яку вона побоювалась невдовзі втратити. Макінтайри вибрали це невелике містечко для проживання тому, що сюди дістав призначення на вікарія давній друг їхньої родини превелебний Джон Сперлінг. А його старший син Гектор ще кілька років тому взяв заручини з Лорою, на два місяці молодшою від нього, і вже близько було й вінчання, коли раптовий фінансовий крах Макінтайра-батька розладнав ці плани. Гектор, молодший лейтенант флоту, саме був у відпустці вдома і майже кожного вечора приходив у гості до Берестя, як називався дім Макінтайрів. Сьогодні, на велику прикрість, вони почули звістку, що його терміново викликають назад на службу і що вже наступний вечір йому треба бути на борту свого судна в Портсмуті. Він мав завітати до них хоча б на півгодини, щоб попрощатись.

— А де ж Гектор? — спитав містер Макінтайр, підсліпувато розглядаючись по кімнаті.

— Він не прийшов, тату. Як же він може прийти, коли така погода! У них біля вікарії, мабуть, зо два фути снігу намело.

— Не прийшов, ге? — проскрипів старий, важко сідаючи на канапу. — Ох-хо-хо, як ще він з батьком покинуть нас, ми й зовсім станемо нікому не потрібні.

— Як ти можеш навіть припускати таке, тату! — обурено скрикнула Лора. — Вони вірні нам, як ніхто. І що вони б подумали, почувши такі твої слова!

Не звернувши ніякої уваги на доччин протест, старий обернувся до сипа:

— Знаєш, Роберте, я б оце вихилив чарчину, бодай хоч маленьку чарчину бренді. Один ковточок, і вже мені полегшало б. Я, здається, застудився через цей сніговій.

Роберт затято щось малював у своєму альбомі й не озивався, натомість підвела голову Лора.

— Боюся, що в домі не лишилося ні крапелинки, — мовила вона.

— Лоро, Лоро! — Старий похитав головою так, наче був убитий горем, а не пройнятий гнівом. — Ти ж не дівчинка вже, Лоро, — ти доросла жінка, господиня дому. Ми довіряємо тобі. Ми в усьому покладаємось на тебе. А ти полишаєш свого бідного брата Роберта без ковточка бренді, вже не кажучи про мене, твого батька. Боже милостивий, Лоро! Що сказала б на це твоя мати? Подумай, що коли станеться нещасливий випадок, чи яка раптова хвороба, чи апоплексичний удар, — подумай, Лоро? Це ж дуже серйозна від… дуже серйозна відповідальність… Це дуже нерозважливо з твого боку.

— Я майже не вживаю спиртного, — коротко озвався Роберт. — Тож ради мене Лора може не клопотатись.

— Як ліки воно незамінне, Роберте. Звісно, коли міру знати й не зловживати ним… У цьому весь секрет. Але я, мабуть, сходжу на часинку до "Трьох голубів".

— Таточку, — скрикнув юнак, — невже ти підеш у таку негоду? Якщо тобі кортить бренді, чом би не послати Сару, щоб принесла? Дозволь, я пошлю Сару, або сам сходжу, або…

Памк! Маленька паперова кулька, послана в сестриного крісла, впала на альбом перед Робертом. Він розгорнув її і підніс до світла.

"Хай іде, ради Бога!" — було написано на папірці.

— Але хоча б закутайся добре, як уже підеш, — провадив далі Роберт, і такий по-чоловічому незграбний був цей поворот у його думках, що Лора аж за голову схопилася. — Може, не так і холодно, як здається. І ти не заблукаєш, слава Богу. Це ж яких сто ярдів, не більше.

Не перестаючи буркотіти й нарікати на доччину незавбачливість, Макінтайр-старший одяг пальто й запнув довгу шию шарфом.

Коли він відчинив двері з передпокою, світло в лампах сколихнулося від гострого пориву холодного вітру. Син і дочка якусь хвилину прислухалися, як батько ступав звивистою стежкою через садок і як поступово даленіла його хода.

— З ним чимраз гірше, пін стає просто нестерпним, — озвався врешті Роберт. — Не треба було його пускати, він же виставляє себе на посміховище.

— Але ж сьогодні останній вечір Гектора, — благально сказала Лора. — І це було б жахливо, якби вони зустрілися й Гектор щось таке помітив. Того я й хотіла, щоб він пішов.

— Тоді ти дуже вчасно це зробила, — зауважив брат, — бо ось я почув, як рипнула хвіртка і… о, будь ласка.

Не встиг він докінчити, як знадвору почувся жвавий вітальний вигук і хтось енергійно постукав пальцями в шибку. Роберт вийшов з кімнати й широко відчинив сінешні двері, впустивши високого юнака в чорній бобриковій куртці, що іскристо переливалася на світлі від сніжинок. Голосно сміючись, гість стрепенувся, як пес ньюфаундленд, і струсив сніг в черевиків, перше ніж увійти до їхньої віталеньки.

Кожна риска обличчя Гектора Сперлінга промовляла про його професію. Чисто поголені вуса й підборіддя, невеличкі бакенбарди, прямий рішучий рот, обвітрені й засмаглі щоки — все свідчило про те, що маємо справу з військовим моряком. Півсотні таких облич можна побачити щовечора протягом цілого року за обіднім столом у Портсмутському військово-морському коледжі — облич, більше схожих одне на одного, ніж звичайно бувають рідні брати. Вони всі виліплені на той самий копил, усі — породження тієї самої системи, яка привчає змалку покладатись лише на самого себе, бути мужнім і витривалим у знегодах. Загалом це цілком пристойний людський різновид — може, вони не такі витончені й жваві розумом, як їхні суходільні брати, але правдолюбні, енергійні й готові до героїчного чину. Гектор був рослявий, стрункий, статурний, мав проникливі сірі очі й спритність у рухах, як то буває у того, хто звик віддавати команди й виконувати їх.

— Ти дістала мою записку? — промовив він, ледь увійшовши до кімнати. — Я знов їду, Лоро. Жахіття, правда? На старій посудині забракло обслуги, тож мені прийшов наказ негайно повернутись. — Він сів біля дівчини й поклав засмаглу руку на її білу долоню.