Відкриття Рафлса Гоу - Сторінка 4

— Як на мене, ці гроші повинні залишитись у нашій родині.

— Що ж, моя справа сказати вам.

Роберт наклав берета й поспішив вийти, аби не стати свідком суперечки між батьком і дочкою, що ось-ось мала розпалитись. Юнакову артистичну натуру прикро вражали ці дріб'язкові перссварки, і він вирішив, що прогулянка на свіжому повітрі та споглядання довколишнього краєвиду заспокоять його розбурхані почуття.

Повільною ходою він рушив до своєї улюбленої стежки, яка звивалася круг пагорба, а думки його снувалися не про висадку римлян на землі давньої Британії, а про таємничого мільйонера. Аж це нараз попереду він побачив високого й худорлявого чоловіка, що стояв з люлькою в зубах і силкувався запалити сірника, прикриваючи його від вітру шапкою. На ньому була проста сукняна куртка, а на обличчі та руках проступали сліди диму й кіптяви. Але ж курці — це немов члени одного братства, для якого ще не існує соціальних переділок, тож Роберт зупинився і простяг незнайомцеві коробку сірників.

— Ось будь ласка, ці сірники не бояться вітру.

— Дякую. — Незнайомець узяв сірника, черкнув і пригнувся до вогню. Він мав бліде довгасте обличчя, коротку розкошлану борідку й гострий горбуватий ніс, а густі прямі брови, що майже сходились на переніссі, надавали його виразові рішучості й енергії. Наче з професійно кваліфікованіших робітників, можливо, один із тих, які доводили до пуття новий будинок. Для Роберта це якраз була нагода з перших рук довідатись про те, що його так цікавило. Юнак почекав, поки люлька розгориться, а тоді рушив поруч із незнайомцем.

— Ви йдете в напрямку нової будівлі? — запитав він.

— Атож.

Голос незнайомця прозвучав холодно й стримано.

— То ви, мабуть, причетні до всіх цих робіт?

— Так, у певному розумінні.

— Кажуть, там усередині просто дива. По всій околиці тільки й мови про це. Чи там і справді так розкішно, як люди балакають?

— Як по правді, то я не можу сказати. Я не чув людських пересудів.

Мова його аж ніяк не заохочувала до розпитувань — Робертові навіть здалося, що незнайомець скоса зиркнув на нього підозріливо гострими сірими очима. Але якщо цей робітник такий стриманий і неговіркий, тим більше підстав припускати, що він дещо знає, тільки треба зуміти видобути з нього цю інформацію!

— Ось і цей палац-красень! — зауважив Роберт, коли рони вийшли на вершину пагорба і він ще раз зміряв поглядом розлогу будівлю, — Що ж, вигляд у нього таки справді величний і розкішний, але щодо мене, то я волію радше свою скромну хатину он там у містечку.

Робітник мовчки попахкував люлькою.

— Ви, я бачу, не дуже захоплюєтесь багатством, ге ж? — нарешті промовив він.

— Ні, не дуже. Я б не хотів і на остілечки стати багатшим, ніж зараз. Звісно, я не проти, щоб мої картини знайшли покупця — людині ж треба на щось жити. Але поза тим я нічого не потребую. Насмілюся навіть сказати, що я, вбогий художник, або ви, що живете з праці рук своїх, ми можемо більше тішитись життям, аніж власник цього бучного палацу.

— А ви, можливо, маєте слушність, — відказав робітник уже виразно прихильнішим тоном.

— Мистецтво, — вів далі Роберт, сам себе розпалюючи, оскільки зайшла мова про любу йому справу, — мистецтво само в собі містить нагороду. Хіба ж прозаїчні втіхи, куповані за гроші, зрівняються з трепетною насолодою, яку відчуваєш, творячи щось нове, щось прекрасне, як у тобі день у день наростає все більше захоплення твором мистецтва, що народжується в тебе під рукою, аж поки він постане в цілковитій довершеності? Зі своїм мистецтвом я й без багатства щасливий. Без мого мистецтва моє життя так спорожніло б, що його ніякі гроші не змогли б заповнити. Але я, їй-Богу, навіть не розумію, навіщо все це вам кажу.

Робітник зупинився і подивився на Роберта пильним і зосередженим поглядом зі свого закіптюженого обличчя.

— А я дуже радий почути від вас ці слова, — озвався він. — Приємно знати, що не всі на світі схиляються перед золотом, що трапляються люди, які стоять вище від цього. Дозвольте потиснути вам руку!

Прохання це було трохи несподіване, але Роберт навіть пишався своєю художницькою відкритістю, що він має хист легко приязнитися з представниками різних суспільних станів. Він охоче відповів на потиск руки нового знайомця.

— Вас цікавило внутрішнє опорядження цього будинку. Я непогано знаю, як у ньому дещо залагоджено, тож міг би вам показати тут одну-другу таку придумку, що викликала б у вас інтерес. Ось якраз і брама. Може, пройдете зі мною?

Нагода була така, що шкода б її проґавити. Роберт залюбки пристав на пропозицію, і вони подалися звивистою алейкою поміж молодих ялинок. Але коли він побачив, що його простацьки вбраний проводатар звернув на широкий посипаний жорствою майданчик перед парадним входом, йому стало незручно.

— Але ж не через центральний вхід, — прошепотів він, ледь осмикнувши супутника за руку. — Містерові Рафлсу Гоу це може не сподобатись.

— Не думаю, щоб з цим був якийсь клопіт, — відказав незнайомець, спокійно усміхаючись. — Я і є Рафлс Гоу.

Розділ III

ДІМ ЧУДЕС

На обличчі Роберта Макінтайра з'явився крайній подив, коли він почув ці несподівані слова. На мить Робертові здалося, що його супутник жартує, але той так вільно й упевнено став підійматися сходами, та й челядник у розкішній лівреї з такою глибокою повагою відчинив йому двері, що будь-які сумніви у серйозності почутих слів відпали. Рафлс Гоу оглянувся і, побачивши розгубленість молодого художника, подумки посміхнувся.

— Сподіваюся, ви пробачите мені, що я не зразу назвався, — промовив він, кладучи руку на плече Робертові. — Але якби ви знали, хто я, то не змогли б так невимушено викласти свою думку, і я втратив би нагоду пізнати вас по-справжньому. Скажімо, ви навряд чи були б такі відверті щодо багатства, знаючи, що розмовляєте з господарем цього будинку.

— Я, здається, ще ніколи в житті не був такий здивований, як зараз, — насилу спромігся на слово Роберт.

— І це річ природна. Ви й не могли прийняти мене за кого-небудь іншого, як за робітника. Та я і в, власне, робітником. Хімія — мій улюблений коник, і я, бува, годинами пропадаю у своїй лабораторії там оно. Сьогодні я саме розпалював горно і надихався не зовсім приємних газів, тож вирішив пройтися на свіжому повітрі та випалити люльку, щоб трохи у голові проясніло. Оце ж так ми й зустрілися з вами, а мій одяг, звісно, до пари моїй закіптюженій нарсуиі. Але я, здається, здогадуюся, хто ви. Вас звати Роберт Макінтайр, чи не так?

— Так, хоч я й не уявляю, звідки ви мене знаєте.

— Ну, я, цілком природно, трохи цікавився, які в мене сусіди. І мені сказали, що тут мешкає художник на прізвище Макінтайр, а художників, я так собі подумав, не багато в Темфілді. Але як вам подобається планування дому? Сподіваюся, не разить вас несмаком?

— О, та воно чудове, незрівнянне. Ви, очевидно, маєте надзвичайно гостре око, щоб так блискуче все залагоджувати.

— Та у мене зовсім нема смаку, аніякого. Я не розрізняю, де гарно, а де ні. Щодо цього, то я чистісінький неук. Але я залучив найкращого фахівця з Лондона і ще одного з Відня. Воші вдвох і влаштували все це.

Господар з гостем зупинились саме за розсувними дверима, де на підлозі лежав великий килим з бізонячих шкур. Перед ними простягався розлогий квадратної форми внутрішній дворик, вистелений різноколірним вигадливо візерунчастим мармуром. Посередині з фонтану із різьбленого жадсіту били вгору п'ять струменів, четверо з них спрямовані були по кутках дворика, заповнюючи чотири чималі мармурові басейни, а п'ятий вистрелював просто у височінь, а тоді лунко спадав униз до центрального резервуара, З кожного боку дворика росло по стрункій пальмі, що розкидали на висоті десь так у п'ятдесят футів віяла спадистого зеленого листя. Вздовж стін видніли арки в мавританському стилі, зроблені з яшми та прожилкуватого мармуру, а двері позад них були прикриті важкими темно-червоними куртинами. Попереду ліворуч і праворуч тяглися до верхніх поверхів будівлі навкруг дворика широкі мармурові сходи, застелені пухкими смірнськими килимами. Повітря тут було тепле, але й свіже, як буває в Англії серед травня.

— Це зроблено на взірець Альгамбри, — сказав Рафлс Гоу. — Пальми непогані. Корені в них тягнуться глибоко в землю, там їх оперізують труби з гарячою водою. Здається, вони добре прийнялися.

— А яке вишукане різьблення з бронзи! — вигукнув Роберт, підвівши захоплений погляд на витончені гратки, що оздоблювали простінки між мавританськими арками.

— Воно й справді нічогеньке. Тільки це не з бронзи. Бронза не надається для такої тонкої роботи. Це золото. Але пройдім далі. Ви зачекаєте хвилинку, поки я змию кіптяву?

Він провів гостя до дверей лівобіч дворика, які на Робертів подив, самі собою, повільно розчинилися при їхньому наближенні.

— Це я тут прилаштував невеличкий пристрій, — пояснив господар будинку. — Підходячи до дверей, ви вагою власного тіла натискаєте на підлогу й приводите в дію пружину в дверях. Заходьте, будь ласка. Тут у мене маленьке особисте пристанище, обладнане на мою вподобу.

Якщо Роберт сподівався побачити якийсь новий прояв багатства й розкоші, то він був прикро розчарований, бо опинився хоч і у просторій, але майже порожній кімнаті, де в одному кутку було просте залізне ліжко, у центрі кілька стільців, а підлогу покривав вицвілий килим, і ще стояв там великий стіл, завалений книжками, пляшками, паперами й усяким іншим причандаллям, що звичайно призбирується на робочому місці вічно заклопотаної і не дуже охайної людини. Кивнувши гостеві сісти на стільця, Рафлс Гоу скинув куртку, закасав рукави фланелевої сорочки й почав старанно вмиватися теплою водою з крана в стіні.

— Бачите, які у мене невибагливі смаки, — зауважив він, витираючи рушником обличчя і волосся. — Це єдина кімната в усьому великому будинку, де я відчуваю себе затишно, як дома. Тут я можу почитати й спокійно випалити люльку. А будь-які розкоші мене нудять.

— Правду кажучи, я б і не подумав, — озвався Роберт.

— Але це так, запевняю вас. Розумієте, навіть ви зі своїми поглядами на багатство, що воно саме собою нічого не варте, — поглядами, на мою думку, дуже слушними, вони роблять вам честь, — навіть ви повинні визнати: коли людині випало стати власником величезної… або, скажімо так, значної суми грошей, то її обов'язок пустити ці гроші в обіг, щоб вони якимсь чином давали користь людям.