Відкриття Рафлса Гоу - Сторінка 8

— Які чудні бувають збіги, далебі!

— А я не раз думав, з ким це я тоді розбалакався, та тільки вчора мені стало ясно. Але яка тут у вас затишна місцина! Влітку тут, певне, чарівно. А ще якби не цей пагорб, з моїх вікон видно було б ваш будинок.

— Атож, а нам видно було б ваші чудові дерева, — сказала Лора, зупиняючись поруч із гостем біля вікна. — Я от якраз учора дивилася на цей пагорб і думала: як шкода, що він заступав краєвид.

— Справді? Я залюбки накажу його знести, аби лиш виконати вашу волю.

— Боже мій! — аж вигукнула Лора. — Але куди ж ви його дінете?

— Та простісінько переміщу кудись-інде. Він не такий і великий. Кілька тисяч робітників, відповідна техніка й залізнична вітка, сюди підведена, — і за два-три місяці від пагорба не лишиться й знаку.

— А будинок нашого бідного вікарія? — сміючись, запитала Лора.

— О, цьому легко буде зарадити. Ми можемо поставити вікарієві точнісінько такий самий будинок, та ще й з більшими зручностями. Ваш брат може розповісти вам, що я великий мастак у плануванні будинків. Але без жартів — коли ви вважаєте, що пагорб краще знести, я візьму цей клопіт на себе.

— Нізащо в світі, містере Гоу! Та я здалася б відступницею серед тутешніх жителів, якби підохочувала вас на таку ідею. Цей пагорб — єдина своєрідна особливість в усьому Темфілді. Пожертвувати ним заради кращого краєвиду з наших вікон — це було б верхом егоїзму.

— У нас тут така халупчина, містере Гоу, — озвався старий Макінтайр. — Вам тут, мабуть, просто нічим дихати після вашого величного особняка, про якого мій син розказував справжні дива. Але ми не завжди жили в таких умовах, містере Гоу. Хоч які скромні мої теперішні статки, та був час, і. не так давно, коли я міг виписувати чек не на меншу суму, ніж будь-який інший фабрикант зброї у Бірмінгемі. Це було…

— Дорогенький наш старий буркотуне! — вигукнула Лора, пестливо обійнявши батька за шию, аж він скрикнув і скорчився від болю, приховуючи це за силуваним бухиканням.

— Може, пройдемо нагору? — поспішив запропонувати Роберт аби одвернути увагу гостя від прикрого хатнього інциденту. — Моя студія, як справжня художницька робітня, під самим дахом. Дозвольте, я піду попереду, а ви, будь ласка, вже за мною.

Залишивши Лору з батьком, вони вдвох піднялися до майстерні. Містер Гоу довго стояв перед "Підписанням Великої хартії вольностей" та "Вбивством Томи Кентерберійського", мружачи очі й нервово посмикуючи борідку, в той час як Роберт застиг у тривожному сподіванні.

— І у скільки ж ви їх оцінюєте? — поцікавився нарешті Рафлс Гоу.

— Я поставив ціну в сто фунтів, за кожну, коли надсилав їх до Лондона.

— У такому разі найкраще, що я можу вам побажати, — це діждатись тієї пори, коли ви залюбки заплатите суму вдесятеро більшу, щоб тільки відкупити ці картини. Ви, я певний, маєте великі здібності, ознаки цього я бачу в тому, що ви вже чималого досягли в композиції і сміливості задумів. Але щодо малюнка, коли казати щиро, то він у вас невиразний, і відчуттям кольору ви ще не можете похвалитись. Так ото я пропоную вам одну умову, містере Макінтайре, якщо буде ваша на це згода. Я знаю, що до грошей ви не жадливі, але все-таки, як ви й самі сказали при нашому знайомстві, жити на щось же треба. Я плачу вам за ці два полотна ту ціну, яку ви заправили, з умовою, що за вами зберігається право відкупити їх у моне за ту саму ціну.

— Ви такі щедрі! — Роберт не знав, чи тішитись йому продажем своїх картин, а чи образитись на не дуже приємні критичні зауваження покупця.

— Може, я зразу й випишу чек? — мовив Рафлс Гоу. — Ось чорнило, й перо. Надвечір я пришлю двох чоловік з обслуги забрати картини. У мене вони збережуться в цілковитій безпеці. Насмілюся думати, що коли ви станете знаменитістю, вони цінуватимуться, як характерні зразки вашої ранньої манери.

— Я, містере Гоу, страшенно вдячний вам, — сказав молодий художник, ховаючи чек до записника. Але коли складав його, то встиг глянути на виписану суму — а може ж, цей примхливий дивак раптом проставив більшу цифру, ніж назвав він сам. Цифра, однак, була та сама. Роберт відчув у глибині душі, що репутація зневажника грошей має не тільки переваги, але й певні негативні сторони, тоді як ті кілька необдуманих слів, якими він прохопився в розмові з цим багачем, були швидше реакцією на батькову поведінку, аніж відображенням його власних поглядів.

— Сподіваюся, ви, міс Макінтайр, — сказав Рафлс Гоу, коли вони повернулися до вітальні, — виявите мені честь і завітаєте до мене подивитись ті невеличкі цікавинки, що я маю у своїй колекції. Ваш брат, я певний, залюбки проведе вас, а можливо, і містер Макінтайр, ваш батько, зохотиться відвідати мою оселю.

— Я дуже рада буду прийти, містере Гоу, — скрикнула Лора, всміхаючись найчарівнішою своєю усмішкою. — Правда, якраз тепер у мене багато часу забирають турботи про вбогих, які вельми потерпають у таку холоднечу, — Роберт здивовано звів брови, вперше почувши про доброчинницьку діяльність сестри, але містер Рафлс Гоу схвально кивнув головою. — Роберт розповідав мені про ванн чарівні оранжереї. Я б хотіла мати змогу бодай в одній з них розмістити наших бідних парафіян, хай би вони хоч обігрілися.

— Нема нічого легшого, хоч я, правда, боюся, чи не здасться їм життя ще скрутнішим, коли вони опісля повернуться до своїх домівок. Саме в ці дні у мене закінчили спорудження ще однієї оранжереї. Ваш брат її ще не бачив, але я гадаю, що вона найкраща з усіх. Це справжні індійські джунглі, і жарота там така, як слід, — тож вона буде найвідповідніша для вашої мети.

— О, мені дуже кортить побувати в ній! — вигукнула Лора, сплескуючи руками. — ~Я все життя мріяла побачити Індію. Я так багато читала про неї, — про храми, ліси, великі річки, про тигрів. Ви от не повірите, але ж я зроду не бачила жодного живого тигра, крім як на малюнках.

— Цьому вельми легко зарадити, — сказав Рафлс Гоу, спокійно всміхаючись. — То вам хочеться побачити живого тигра?

— Так, страшенно хочеться!

— Я доставлю його вам. Стривайте-но… Зараз у нас близько дванадцятої. До першої години я встигну відбити телеграму до. Ліверпуля. Там є фахівець, що знає, як це робиться. На завтрашній ранок, гадаю, тигра вже приставлять. Отже, сподіваюся невдовзі бачити вас у мене в гостях. Я тут у вашій господі загаявся, а мені ще треба кілька годин відпрацювати в лабораторії. В мене весь день розписано по годинах.

Він щиро потис усім руки і, запаливши на порозі люльку, вийшов з дому.

— Ну, то як? — поцікавився у своїх Роберт.

Усі троє проводжали очима темну постать, що поступово даленіла на снігу.

— Таж йому не можна довіряти грошей, він як немовля! — скрипуче буркнув старий. — Я насилу стримався, коли він почав баняки плести про те, як зносити пагорби, купувати тигрів і всяку іншу нісенітницю, і це тоді, коли чесні люди не мають змоги розгорнутися зі своїми здібностями, бо їм лише бракує скромного капіталу для великого підприємства! Та це просто нетерпимо, ось що я вам скажу!

— Він чарівний, така моя думка! — промовила Лора. — Тільки не забудь, Роберте, ти обіцяв узяти нас із собою на оглядини його будинку. Він же сам висловив бажання, щоб ми найближчим часом побували у нього. Як ти гадаєш, чи не сходити нам сьогодні ж таки ввечері?

— Ні, Лоро, це було б занадто нав'язливо. Покладись на мене, я все це залагоджу. А тепер мені треба піти до себе попрацювати, бо ж узимку так рано смеркає.

Вночі, коли Роберт уже вклався спати й дрімав, він раптом відчув, як хтось торсає його за плече. Він підвівся й побачив біля ліжка сестру — вона стояла в білій сорочці й шалику на плечах, уся облита місячним світлом.

— Роберте, любий, — прошепотіла вона, схиляючись над братом. — Я хотіла тебе, попросити в одній справі, та мені все тато заважав. Ти обіцяєш виконати моє прохання, Роберте?

— Звичайно, Лоро. А в чому річ?

— Ти ж знаєш, голубе, я дуже не люблю, коли перемелюють язиками щось таке, що стосується мене особисто. Отже, якщо містер Рафлс Гоу заведе мову про мене й почне розпитувати що-небудь, ти не кажи йому нічого про Гектора. Ти зробиш так, як я тебе прошу? Не відмовиш своїй сестричці?

— Звісно, коли ти цього хочеш.

— Який ти добрий, Роберте!

Лора припала де брата й ніжно його поцілувала. Вона не часто виявляла такі почуття, і Роберт опісля, вже засипаючи, довго думав над цим і все ніяк не міг пояснити собі сестриної поведінки, та так і заснув.

Розділ VI

НЕЗВИЧАЙНИЙ ГІСТЬ

Наступного райку після відвідин Рафлса Гоу Макінтайри саме сиділи за сніданком, коли це з подивом почули на вулиці якийсь гомін і гул людських голосів. Гамір цей усе ближчав, аж рантом стало чутно, як перед огорожею їхнього садка збилося дибки двоє ошалілих коней — вони били копитами, стригли вухами й наполохано косили очима позад себе. Два конюхи насилу стримували коней, пробуючи вгамувати їх криком, тоді як третій вибіг на стежку, посипану жорствою, і щодуху гайнув до ґанку. Перше ніж Макінтайри збагнули, що сталося, у вітальню вбігла покоївка Сара і з жахом в очах на веснянкуватому обличчі вигукнула:

— Даруйте, міс, але прибув ваш тигр!

— Сили небесні! — скрикнув Роберт, кидаючись до дверей з недопитою чашкою чаю в руці. — Це вже занадто! Онде залізна клітка на колесах, а в ній вистрибує тигрище, і ціле містечко збіглося на це видиво!

— Та він божевільний! — пронизливо вереснув Макінтайр-старший. — Це й по очах було знати. Витратив на цю тварюку стільки, що мені вистачило б і власне діло відкрити. Чи ж чував хто таке? Накажіть возієві, нехай заверне клітку до поліції.

— Нізащо в світі, тату! — озвалася Лора, з гідністю підводячись із-за столу й накидаючи шалик на плечі. Очі її сяяли, щоки пашіли, і вся постава дівчини була як у переможної королеви.

Роберт, усе ще з чашкою в руці, мимоволі забув про чудного їхнього гостя на дорозі, замилувавшись сестриною вродою.

— Містер Рафлс Гоу зробив це з люб'язності до мене, — сказала вона, плавно ступаючи до дверей. — Я бачу в цьому вияв великої уваги з його боку. Я мушу вийти и подивитись на тигра.

— Даруйте, сер, — промовив кучер, з'являючись у дверях. — Але ми насилу можемо стримати коней.

— То вийдім усі разом, — запропонував Роберт.

Вони пройшли до огорожі й додивились на вулицю, де зібралося все містечко, від малого школяра до сивого діда з богадільні, в німотному подиві втупившись у небачене видовище.