Відпущення гріхів - Сторінка 3

- Френсіс Скотт Фіцджеральд -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Але сьогодні він байдуже заглянув у бляшанку, що пропливала в нього перед очима, і байдуже відзначив, що в ній було багато пенсів.

Та коли дзвін покликав до причастя, він здригнувся. У Всевишнього були всі підстави зупинити його серце. Протягом останніх дванадцяти годин він учинив ряд смертних гріхів,— один одного страшніший,— а тепер йому треба було увінчати їх святотатством.

"Domine, non sum dignus; ut intre sub testum meum sed tantum dic verbo, et sanabitur anima mea".[3]

По лавах прокотився шерех, і ті, хто причащався, опустивши очі і склавши долоні, почали проштовхуватися до проходу. Найблагочестивіші склали кінчики пальців, створюючи маленькі пірамідальні куполи дзвіниць. Серед них був і Карл Міллер. Рудольф пройшов за ним до вівтаря і, ставши на коліна, механічно підіткнув серветку під підборіддя. Дзвін посилився, і священик повернувся від вівтаря з білою гостією над потиром:

"Corpus Domini nostri Jesu Christi custodiat animam tuam in vitam aeternam".[4]

Коли почалося причащання, на лобі у Рудольфа виступив холодний піт. По рядах ішов отець Шварц, і між нападами нудоти, що посилювалась, Рудольф відчув, як із волі Всевишнього слабшають клапани його серця. Йому здалося, що у церкві стало темніше і настав великий спокій, який порушувало лише нерозбірливе бурмотіння, сповіщаючи про наближення Творця неба і землі. Він опустив голову на груди, чекаючи удару.

Потім він відчув різкий поштовх у бік. То батько підштовхнув його, щоб він випростався й не обпирався на поруччя — священик був уже за два кроки від нього.

"Corpus Domini nostri Jesu Christi custodiat animam tuam in vitam aeternam".

Рудольф відкрив рота. Він відчув на язику липкий восковий присмак тонкої вафлі. Не опускаючи голови, з цілою вафлею у роті він деякий час (важко сказати, як довго) не рухався. Потім батько підштовхнув його ліктем. Він побачив, що люди, ніби листя, яке опадає, віддаляються від вівтаря й, опустивши невидющі очі, повертаються на свої лави наодинці з Богом.

Що ж до Рудольфа, то він був наодинці з самим собою, мокрий до рубця від поту, весь у смертних гріхах. Коли він повертався до себе на лаву, по церкві гучно лунав тупіт його роздвоєних ратиць, і він знав, що серце його сповнене чорною отрутою.

V

Sagitta volante in Dei.[5]

Гарний хлопчина з очима, схожими на сині камінці, і віями, що облямовували їх, наче пелюстки розкритої квітки, скінчив розповідати отцю Шварцу про свій гріх, і квадратик сонячного світла, що освітлював його, пересунувся по кімнаті на півгодини вперед. Тепер Рудольф уже потамував свій страх; розповівши геть усе, він відчув полегшення. Він знав, що поки буде в кімнаті із священиком, Господь не зупинить його серця. Тому, зітхнувши, він тихо сидів, чекаючи, що скаже священик.

Холодний, водянистий погляд отця Шварца зупинився на візерунку килима з освітленими сонцем чудернацькими сплетіннями, гладкими, позбавленими суцвіть виноградними лозами і блідими залишками квітів. Годинник у приймальні настійливо відраховував час, що наближався до заходу сонця, а у бридкій кімнаті й надворі панувала нудна одноманітність. Нерви священика були вкрай напружені, і намистинки його чоток повзли, звиваючись наче змії, по зеленому сукну столу. Тепер він пригадав, що треба сказати. З усього, що було у цьому заселеному шведами загубленому містечку, йому найкраще були знайомі очі цього маленького хлопчика, гарні очі з віями, що неохоче розплющувались, вигинались, ніби бажаючи знову заплющитись.

Тиша зберігалась ще з хвилину, Рудольф чекав, а священик силкувався пригадати щось таке, що тікало від нього все далі й далі, а в розбитій оселі цокав годинник. Потім, суворо поглянувши на хлопчика, отець Шварц сказав якимсь дивним голосом:

— Коли у найкращих місцях збирається безліч людей, все починає мерехтіти.

Рудольф здригнувся і швидко глянув в обличчя отця Шварца.

— Я сказав,— почав священик і замовк, прислухаючись.— Ти чуєш молот, цокання годинника, гудіння бджіл? То це марне. Суть у тому, щоб у центрі світу, хоч де б він містився, було багато людей. Тоді,— його водянисті очі багатозначно розширились,— все починає мерехтіти.

— Так, святий отче,— погодився Рудольф, відчуваючи страх.

— Ким ти збираєшся стати, коли виростеш?

— Ну, я збирався трохи побути бейсболістом,— нервово відповів Рудольф,— але я гадаю, що це не дуже гарне прагнення, тому я, мабуть, буду актором або військово-морським офіцером.

Священик знову пильно подивився на нього.

— Я добре знаю, що ти маєш на увазі,— сказав він, і обличчя в нього стало злим.

Рудольф не мав на увазі нічого конкретного і тому занепокоївся дужче. "Цей чоловік божевільний,— подумав він,— і я боюся його. Він хоче, щоб я допоміг йому в чомусь розібратися, а я не хочу".

— У тебе такий вигляд, ніби все замерехтіло,— скрикнув отець Шварц.— Ти коли-небудь ходив на вечірку?

— Так, святий отче.

— А ти помічав, що всі пристойно вдягнені? Я от що маю на увазі. У якусь мить твого приходу всі були пристойно вдягнені. Може, дві дівчинки стояли біля дверей, а кілька хлопчиків сперлися ліктями на поруччя, а навколо стояли вази, повні квітів.

— Я багато разів бував на вечірках,— сказав Рудольф, відчувши значне полегшення від того, що розмова повернула на інше.

— Звичайно,— переможно продовжував отець Шварц,— я знав, що ти погодишся зі мною. Але згідно з моєю теорією, коли у найкращих місцях збирається безліч людей, все безперервно мерехтить.

Рудольф відчув, що думає про Блечфорда Сарнемінгтона.

— Послухай мене, будь ласка,— нетерпляче сказав священик.— Забудь про минулу суботу. Віровідступництво карається вічними муками тільки тоді, коли грішник був глибоковіруючий. А в даному разі?

Рудольф не зрозумів анітрішечки з того, про що говорив отець Шварц, але кивнув головою, а священик кивнув йому у відповідь і говорив далі так само таємниче.

— Адже в них,— мало не кричав він,— тепер вогні завбільшки з зірки, ти розумієш? Я чув про один такий вогонь у Парижі чи десь там в іншому місці, що був завбільшки із зірку. Він був у багатьох, багатьох веселунів. Тепер вони мають усе те, чого ти й уві сні не бачив.

Він підійшов ближче до Рудольфа, але хлопчик відсунувся, і отець Шварц повернувся і сів у крісло. Сухі очі його горіли.

— Ти коли-небудь був у містечку розваг?

— Ні, святий отче.

— Ну, тоді піди туди й подивись,— священик невизначено махнув рукою.— Він схожий на ярмарок, тільки там ще більше блиску. Піди увечері у такий парк і стань де-небудь збоку, у темному місці, під темними деревами. Ти побачиш велике вогняне колесо, що обертається в повітрі, і човни, які стрімко ковзають у воду з довгої гірки. Десь грає оркестр, запах арахісу, і все буде мерехтіти. Але, бач, усе це тобі ні про що не нагадає, а просто буде висіти у нічному небі, як кольорова кулька, як великий жовтий вуличний ліхтар.

Замислившись про щось, отець Шварц насупив брови.

— Але не підходь близько,— застеріг він Рудольфа,— бо ти відчуєш тільки спеку, і піт, і життя.

Все сказане здавалося Рудольфу дивним і жахливим, тому що ішло від священика. Він сидів переляканий і пильно дивився своїми гарними, широко розплющеними очима на отця Шварца. Але попри цей жах він відчув, як міцніють його внутрішні переконання. Він наче бачив щось невиразно прекрасне, що не мало нічого спільного з Богом. Він уже не думав, що Всевишній сердиться на нього за те, що він збрехав, бо, мабуть, зрозумів, що Рудольф зробив так у сповідальні з найліпших міркувань, сумніваючись у своїх припущеннях, говорячи про все прямо і з гідністю. У ту хвилину, коли він урочисто заявив про бездоганну чесність, десь на легкому вітерці замайорів срібний вимпел, заскрипіла шкіра, і блиснули срібні шпори, а на невисокому зеленому пагорбі чекав світанку загін вершників. Сонце запалило вогненні зірки у них на нагрудниках. Це скидалося на картину, що висіла вдома із зображенням німецьких кирасирів під Седаном.

А священик бурмотів нерозбірливі, болісні слова, і хлопчика охопив страх. Цей страх увійшов зненацька крізь відкрите вікно, і атмосфера в кімнаті змінилася. Отець Шварц упав навколішки і притулився до стільця.

— О Господи! — крикнув він дивним голосом і повалився на підлогу.

І тоді з поношеного одягу священика вирвалась людська пригніченість і змішалась із слабким запахом залишків їжі у кутках кімнати. Рудольф пронизливо скрикнув й, нажаханий, вискочив із дому, а чоловік, що впав, лежав зовсім нерухомо, заповнюючи кімнату голосами й обличчями, і в ній зазвучало відлуння дзвінкого сміху.

За вікном над морем пшениці тремтів синій сироко,[6] а по дорогах обіч полів вабливою ходою ішли золотоволосі дівчата, перегукуючись із юнаками, які працювали у міжряддях. Під ненакрохмаленими спідницями дівчат вимальовувались обриси ніг, а на шиї сукні були теплі й вогкі. Ось уже п’ять годин під гарячим сонцем шаленіло благодатне життя. За три години — ніч, і на пшеничних ланах під місяцем полягають ці світловолосі дівчата-північанки і довготелесі юнаки з ферм.

ПРИМІТКИ:

1 — Джеймс Джером Хілл (1838 — 1916) — великий американський підприємець і фінансист. У 1870 р. організував фірму Ред Рівер транспортейшн кампані. Був одним з піонерів інтенсивного будівництва залізничних магістралей у США. (Тут і далі прим, перекладача.)

2 — Гораціо Елджер (1834 — 1899) — американський письменник, автор книжок для дітей та юнацтва. Їхні герої — це хлопці, вимушені самостійно заробляти собі на життя.

3 — Господи, я не достойний, щоб ти зайшов в оселю мою, але скажи тільки слово, і зцілиться душа моя...

4 — Тіло Господа нашого Ісуса Христа хай збереже душу твою на життя вічне.

5 — Стріла Господня, що летить (лат.).

6 — Південний вітер, що приносить гаряче повітря з пустель.