Відрубана рука

Народився я в Константинополі. Батько мій був перекладачем у Порті[4] й одночасно примудрявся вести доволі прибуткову торгівлю ароматичним надіб'ям і шовковими тканинами. Він дав мені добре виховання, почасти сам навчаючи мене, почасти доручивши мою освіту одному з наших священнослужителів. Перше він готував мене, ставлячи за свого наступника в торгівлі, та коли в мене мало-помалу виявлялися незвичайні здібності, він, за порадою друзів, вирішив зробити з мене лікаря, — лікар-бо, надто коли йому не бракує клепки в голові, на відміну від звичайнісіньких пройдисвітів, легко досягає успіху в Константинополі. До нас додому вчащали франки, і один із них умовив батька послати мене до нього на батьківщину, в місто Париж, де цьому ремеслу навчають найкраще і притому задарма; сам він, повертаючись додому, зголосився безкоштовно відвезти мене туди. Мій батько, який замолоду теж подорожував, погодився, і франк сказав мені, щоб за три місяці я був готовий їхати. Я не тямився від радості, що побачу чужі краї, і не міг дочекатися хвилини, коли ми сядемо на корабель. Нарешті франк залагодив усі свої справи і зібрався в дорогу. Увечері, напередодні від'їзду, батько повів мене до себе в спочивальню; там я побачив чудові одяг і зброю, розкладені на столі. Та ще більше мій погляд прикувала велика купа червінців, — досі я ніколи не бачив їх у такій кількості. Батько обійняв мене і мовив:

— Глянь-но, сину мій, який одяг я приготував тобі в дорогу. І зброя теж призначається тобі. Цю саму зброю твій дід надягав на мене, коли я вирушав на чужину. Я знаю, ти вмієш володіти нею; але ніколи не користуйся нею без потреби, коли ж тобі треба захищатися, — тоді вже бий щосили. Статок мій невеликий; дивись — я поділив його на три частини; одна належить тобі, друга не дасть мені померти з голоду, третя ж буде для мене священна, — нехай вона зберігається для тебе про чорний день.

Так говорив мені старий батько, і сльози переповнювали його очі — певно, він передчував, що більше ми не побачимося.

Мандрівка минула як по маслу; незабаром ми прибули в країну франків, а за шість днів шляху дісталися великого міста Парижа. Тут мій друг-франк винайняв мені кімнату й порадив дорожити своїм капіталом, який становив загалом дві тисячі талерів. Я прожив у тому місті три роки й учився всього, що слід знати вправному лікареві, однак збрехав би, сказавши, що перебування там було мені приємне, бо тамтешні звичаї та уклад не припали мені до душі, а справжніх друзів я знайшов небагато, хоча це й були досить гідні молоді люди.

Туга за батьківщиною під кінець геть сповнила мене; за увесь час я нічого не чув про свого батька і тому поспішив скористатися слушною нагодою, щоб вернутися додому.

Якраз із країни франків в Оттоманську Порту вирушало посольство. Я попросився у почет посла, назвавшись хірургом, і успішно дістався Стамбула. Але батьківська домівка була замкнена; сусіди дуже здивувалися, угледівши на порозі мене, і сказали, що батько мій помер два місяці тому. Той священик, який учив мене в дитинстві, приніс ключа; самотній і осиротілий, оселився я в порожньому будинку. Усе виявилося на тих-таки місцях, як було при батьку, — хіба що грошей, які він обіцяв залишити мені, я чомусь не знайшов. Запитав про них священика, і той уклінно відказав: "Батько ваш помер святою людиною, відписавши свій статок церкві". Це було й залишилося для мене незбагненним, але що міг я вдіяти? Свідків проти священика я виставити не міг, отож випадало тільки тішитися, що він не забрав заразом будинок і товари мого батька.

Це було перше нещастя, що вразило мене. Відтак посипався удар за ударом. Як лікар я не міг зажити слави, адже боявся, що люди виставлять мене за пройдисвіта, і не мав підтримки батька, який познайомив би мене з найбільшими шляхтичами і дукачами, нині чужими для бідолахи Цалевкоса, цебто мене. Та й на батькові товари попит був невеликий, адже покупці розсіялися після його смерті, а нові швидко не знаходяться. Одного разу я гірко задумався над своєю долею, і тут мені спало на думку, що в країні франків я нерідко бачив моїх співвітчизників, які бродили із краю в край, пропонуючи свої товари на міських базарах; я пригадав, що купували в них як в іноземців охоче і що при такій торгівлі неважко нажити величезні бариші.

Зваживши все блискавично, я продав батьківський будинок, частину вторгованих грошей віддав на зберігання надійному другові, а на інші закупив рідкісні в країні франків товари, всілякі шалі, шовкові тканини, мазі й олії; купив собі місце на кораблі й вирушив у друге плавання до країни франків. Тільки-но дарданельскі укріплення розтанули вдалині, як доля, вочевидь, знову посміхнулася мені. Шлях наш був короткий і щасливий. Я пішов бродити по великих і малих містах франків і всюди знаходив поступливих покупців. Друг мій увесь час слав мені із Стамбула нові товари, і я з кожною дниною багатів. Призбиравши досить грошей, щоб зважитися на більший ґешефт, я вирушив зі своїми товарами до Італії. Тут я маю зізнатися, що добував гроші ще в інший спосіб, а саме своїм лікарським мистецтвом. Щойно я приїздив у яке-небудь місто, як давав оголошення, що прибула грецька лікарка, яка зцілила безліч хворих; і, треба сказати, мій бальзам і моє зілля принесли мені чимало цехінів. Так я врешті-решт дістався італійського міста Флоренції. Я вирішив довше пожити в цьому місті, почасти тому, що воно припало мені до душі, почасти ж тому, що мені хотілося відпочити од виснажливих мандрів. Я винайняв собі крамницю в кварталі Санта-Кроче і в трактирі, неподалік звідти, дві хороші кімнати з балконом. Негайно ж я розіслав людей з оголошеннями, які сповіщали про мене як про купця і цілителя. Не встиг відкрити свою лавку, як покупці попливли плавом, і хоча ціни в мене були досить високі, торгував я краще за інших, бо тримався ґречно і привітно з покупцями.

Так я щасливо прожив вже чотири дні у Флоренції, аж одного разу ввечері, збираючись замикати крамницю і, за звичаєм, перевіряючи запаси мазей у банках, знайшов в одній з них записку, яку сам туди не клав. Я розгорнув записку і знайшов там запрошення з'явитися рівно опівночі на міст під назвою Понте-Веккіо. Довгенько я гадав, хто б це міг кликати мене туди, але ж я не знав ані душі у Флоренції і тому подумав, що мене, напевно, хочуть повести потайки до хворого, як це вже бувало не раз. Отже, я вирішив піти туди, розважливо прихопивши шаблю, яку колись подарував мені батько.

Бралося до півночі, коли я вирушив у путь і незабаром дістався Понте-Веккіо. На мості не було ні душі, проте я вирішив чекати того, хто мене покликав.

Ніч була холодна, місяць сяяв яскраво, і я дивився на води Арно, що відносили вдалину віддзеркалення місячного світла. На міських дзвіницях пробило дванадцяту; я озирнувся і побачив перед собою високу людину, наглухо закутану в червоний плащ, краєм якого вона прикривала собі обличчя.

Спершу я перелякався через те, що незнайомець так раптово постав біля мене, але враз опанував себе і заговорив:

— Якщо ви покликали мене сюди, то скажіть, що вам треба?

Людина в червоному обернулася і поволі мовила:

— Іди за мною!

Тут уже мені трохи страшнувато йти кудись удвох із незнайомцем; я зупинився і сказав:

— Почекайте, добродію, чи не хотіли б ви спершу мені сказати, куди треба йти і чи не могли б відкрити мені своє обличчя, аби я знав, чи ви, бува, не замислили проти мене лихе.

Але червона людина не послухала моїх слів.

— Як тобі завгодно, Цалевкосе, не хочеш іти, залишайся! — відповів він і пішов далі. Тут я розлютився:

— Я не з тих, що дозволяють будь-якому дурневі водити себе за носа! Виходить, що я марно стирчав тут уночі на холоді?

У три стрибки нагнав я його, схопив за плащ і, здіймаючи дедалі голосніший крик, узявся іншою рукою за шаблю; але плащ залишився у мене в руці, а незнайомець зник за найближчим рогом. Гнів мій мало-помалу вщух, адже плащ залишився у мене, і за його допомогою я, звичайно ж, знайду ключ до цієї неймовірної загадки. Я накинув плащ на себе і подався додому. Тільки-но відійшов кроків на сто, як хтось прослизнув упритул повз мене і прошепотів франкською мовою:

— Стережіться, графе, нині вночі нічого не можна зробити.

Та не встиг я озирнутись, як незнайомець був уже далеко, і я побачив лише тінь, яка миготіла вздовж будинків. Я відразу зрозумів, що звернення стосувалося не мене, а плаща, але роз'яснити воно мені нічого не могло. Вранці наступного дня я почав мізкувати над тим, що його робити далі. Спершу збирався оголосити, що знайшов плащ, але тоді незнайомець міг би прислати за ним когось іншого замість себе, і я не отримав би бажаної розгадки. Обдумуючи справу, я уважно роздивлявся плащ.

Він був із важкого генуезького оксамиту пурпурного кольору, облямований каракулем і вишукано гаптований золотом. Ошатність плаща навела мене на думку, яку я вирішив негайно втілити. Я відніс його до себе в крамницю і виставив на продаж, але призначив за нього таку високу ціну, яку ніхто, — я був певен, не погодиться заплатити. Я вирішив уважно придивлятися до кожного, хто побажає купити його, бо фігуру незнайомця, котрий, хоч і побіжно, але виразно з'явився переді мною без плаща, я упізнав би з тисячі. Охочих придбати такий напрочуд пишний плащ знайшлося чимало, але жоден із них анітрішки не нагадував незнайомця і ніхто не хотів платити за нього величезну ціну в двісті цехінів. Здивувало мене також, що всі, кого я питав, чи є ще такий плащ у Флоренції, давали негативну відповідь і запевняли, що ніколи не бачили такої майстерної і витонченої роботи. Повечоріло, коли нарешті до крамниці увійшов молодик, який вчащав до мене і вже пропонував того дня велику ціну за плащ; він шпурнув на стіл гаманець з цехінами і вигукнув:

— Присягаюся богом! Цалевкосе, я готовий піти по світу з торбами, аби лише справити твій плащ. — І тут же заходився лічити монети. Я помітно зніяковів, адже виставив плащ лише для того, щоб привернути до нього увагу незнайомця, а тут раптом з'явився молодий дурень, ладний викласти за нього призначену мною безглузду ціну. Що мені було робити? Я погодився, бо, з іншого боку, мене тішила думка отримати таке чудове відшкодування за нічний неспокій.