Вигадані фантазії - Сторінка 8

Бібліотекар йому сказав: "Бог перебуває в одній з літер на одній зі сторінок одного з чотирьохсот тисяч томів, які зберігаються у Клементінумі. Мої батьки і батьки моїх батьків шукали цю літеру; я втратив зір, шукаючи її". Він скинув чорні окуляри, і Гладик побачив його незрячі очі. Підійшов якийсь читач і повернув атлас. "Цей атлас не годиться",— сказав він, і віддав його Гладику. Той розкрив його навмання. Побачив мапу Індії, від споглядання якої в нього пішла обертом голова. Сповнившись несподіваною впевненістю, він показав на одну з маленьких літер. Голос, який звучав повсюди і звідусіль, сказав йому: "Тобі дається час на завершення твого твору". Тут Гладик прокинувся.

Людські сни належать Богові, пригадав він, і ще Маймонід[220] писав: слова уві сні священні, коли вони звучать чітко й виразно й не видно, хто їх промовляє. Він одягся; двоє солдатів увійшли до камери й наказали йому йти за ними.

Гладик уявляв собі, що по той бік дверей його чекає лабіринт галерей, сходів та всіляких прибудов. Реальність виявилася набагато вбогішою: вони спустилися на внутрішнє подвір'я одними залізними сходами. Кілька солдатів — один був у розстебнутому мундирі — колупалися в мотоциклі й обговорювали, що там не так. Сержант подивився на годинник: була восьма година сорок чотири хвилини. Гладик, радше почуваючи себе дрібним і нікчемним, аніж нещасним, примостився на стосі дров. Він помітив, що солдати уникають дивитись йому в вічі. Щоб скоротити хвилини чекання, сержант запропонував йому сигарету. Гладик не курив, але з чемності смиренно взяв сигарету. Коли він її припалював, то помітив, що руки в нього тремтять. Небо захмарилося; солдати розмовляли стишеними голосами, так ніби він був уже мертвий. Він марно намагався пригадати жінку, яка була прообразом Юлії де Ванденау...

Солдати вишикувалися, утворивши каре. Гладик стояв під стіною казарми, чекаючи, коли вдарить залп. Хтось висловив побоювання, що стіна буде заляпана кров'ю, і злочинцеві наказали, щоб він ступив кілька кроків уперед. Тоді внаслідок абсурдної асоціації Гладикові пригадалося, як готуються до зйомки фотографи. Важка крапля дощу впала на скроню Гладика й повільно стала скочуватися по щоці. Сержант викрикнув слова команди.

Світ завмер.

Гвинтівки були націлені на Гладика, але люди, які мали його вбити, залишилися нерухомі. Рука сержанта застигла, не закінчивши свого жесту. На одну з плит у патіо падала нерухома тінь завислої в повітрі бджоли. Вітер був наче намальований на картині. Гладик спробував крикнути, промовити бодай один звук, поворушити рукою, але зрозумів, що всі його рухи паралізовані. До нього не долинало бодай найменшого шарудіння від застиглого в абсолютній нерухомості світу. Він подумав: "Я помер, я — в пеклі". Потім подумав: "Я збожеволів". Потім подумав: "Час зупинився". Але тут-таки розсудив, що в цьому разі його думка також зупинилася б. Він вирішив випробувати її: повторив (не ворушачи губами) загадкову четверту еклогу Верґілія[221]. Він подумав, що далекі тепер солдати опинилися в такій самій скруті, і йому захотілося налагодити з ними якесь спілкування. Його здивувало, що він не відчуває ніякої втоми, у нього навіть не паморочилась голова від тривалої нерухомості. Після нескінченно довгого перебування в такому дивному стані він нарешті заснув, а коли прокинувся, світ і далі залишався нерухомим і глухим. Крапля дощу досі перебувала на його щоці; на подвір'ї залишалася нерухомою тінь від бджоли; дим від сигарети, яку він кинув, так і не розвіявся. Минув ще один "день", поки Гладик, нарешті, все зрозумів.

Він попросив у Бога цілий рік, щоб завершити працю над своїм твором; Усемогутній подарував йому цей рік. Бог створив умисне для нього таємне чудо: німецький свинець уб'є його в призначений час, але в його свідомості промине рік між наказом і виконанням наказу. Від розгубленості він перейшов до подиву, від подиву — до смирення, від смирення — до несподіваної вдячності.

Він не мав у своєму розпорядженні жодного документа, крім пам'яті; запам'ятовування кожного гекзаметра, який він додавав до своєї п'єси, наповнювало його щасливим почуттям досконалої точності, якого не знають ті, хто легко пише й легко забуває тимчасові й пусті абзаци. Він працював не для нащадків і навіть не для Бога, чиї літературні вподобання нікому не відомі. Ретельно, нерухомо, таємно вибудовував він у часі свій високий невидимий лабіринт. Третю дію він переробляв двічі. Прибрав деякі занадто очевидні символи: повторюваний подзвін, музику... Жодна перешкода йому не заважала. Він робив пропуски, скорочував, додавав. В одному з випадків повернувся до первісного варіанта. Він полюбив подвір'я, полюбив казарму; одне з облич вишикуваних проти нього солдатів підказало йому деякі зміни в характері Ремерштадта. Він також зробив відкриття, що деякі різкі какофонії, які так тривожили Флобера,— це лише порушення видимих образів, слабкості та вади слова написаного, а не проказаного... Він майже закінчив свою драму; бракувало одного останнього епітета, щоб остаточно її завершити. Він знайшов цей епітет; крапля дощової води покотилася по його щоці. З горла в нього вихопився безумний нажаханий крик, обличчя пересмикнулося, залп з чотирьох гвинтівок повалив його з ніг.

Яромир Гладик помер двадцять дев'ятого березня, о дев'ятій годині з двома хвилинами ранку.

1943 р.

Три версії Юдиної зради

There seemed a certainty in

degradation.

T. E. Laurence. Seven Pillars of Wisdom, CIII [222]

У Малій Азії або в Александра у другому сторіччі нашої віри, коли Василід висловив думку, що космос — це зухвала або підступна імпровізація дефективних ангелів, Нільс Рунеберґ, з його палкою схильністю до інтелектуальних пристрастей, певно, очолював би одну з гностичних громад. Данте[223], можливо, призначив би йому вогненну могилу; його ім'я подовжило б списки дрібніших єресіархів, ставши десь між Саторнілом[224] і Карпократом[225]; який-небудь фрагмент з його проповідей, прикрашений міцними прокляттями, зберігся б в апокрифічній "Liber adversus omnes haereses"[226] або загинув би, коли пожежа в монастирській бібліотеці пожерла б останній примірник "Syntagma"[227]. Натомість Господь запропонував йому двадцяте сторіччя й університетське місто Лунд. Там 1904 р. він опублікував перше видання своєї книжки "Kristus och Judas"[228], там-таки 1909 р. вийшла друком його головна книжка "Den hemlige Fralsaren"[229]. (Остання існує в німецькому перекладі, який здійснив 1912 р. Еміль Шеринґ; він має назву "Der Heimliche Heiland"[230].)

Перш ніж розпочати огляд названих вище книг, треба нагадати, що Нільс Рунеберґ, член Національної Спілки Євангелістів, був глибоко релігійною людиною. У якомусь гуртку Парижа або навіть Буенос-Айреса той чи той літератор міг би безпечно видобути на світ тези Рунеберґа; ці тези, викладені в літературному гуртку, були б такими собі марними вправами для недбалості або блюзнірства. Для Рунеберґа вони були ключем, яким можна буде відкрити головну таємницю теології, матеріалом для медитацій та аналізу, історичних і філологічних суперечних проблем, гордині, торжества й жаху. Вони стали виправданням і зруйнуванням його життя. Читачі цієї статті мали також узяти до уваги, що в ній даються лише висновки Рунеберґа, але в ній нема його діалектичних міркувань і доказів. Хтось, можливо, зауважить, що висновок тут, безперечно, передував "доказам". Але хто ризикнув би шукати докази чогось такого, у що сам не вірить і не має наміру проповідувати?

Перше видання "Kristus och Judas" позначене категоричним епіграфом, смисл якого через багато років до грандіозних масштабів розширить сам Нільс Рунеберґ: "Не одне діяння, а всі діяння, які традиція приписує Юді Іскаріоту,— брехня" (Де Квінсі, 1857 р.). Маючи своїм попередником одного німця, Де Квінсі дійшов висновку, що Юда зрадив Ісуса Христа, щоб примусити його оголосити про свою божественність і розпалити народне повстання проти римського гніту; але Рунеберґ пропонує виправдання Юди метафізичного змісту. Він починає з вельми влучного зауваження, що вчинок Юди був просто зайвим. Він (як і Робертсон[231]) зазначає, що для опізнання вчителя, який щодня проповідував у синагозі й творив чудеса у присутності тисяч людей, не вимагалося, щоб котрийсь із апостолів його зрадив. А проте це сталося. Було б неприпустимо вважати, що у Святе Письмо проникла помилка; не менш неприпустимо було б послатися на звичайну випадковість у найважливішій за всю історію людства події. Отже, зрада Юди не була випадковістю; то була подія наперед визначена, яка відіграла свою таємничу роль у справі спокутного спасіння людства. Далі Рунеберґ міркує так: Слово, коли воно стало плоттю, перейшло з повсюдності в обмежений простір, з вічності в історію, з блаженства без меж до мутацій і смерті; було необхідно, щоб хтось із людей, представляючи весь людський рід, приніс жертву, яка могла б зрівнятися з цією. Таким чоловіком і став Юда Іскаріот. Юда, єдиний з апостолів, розгадав таємну божественність і жахливу мету Ісуса. Слово опустилося до смертного. Юда, учень Слова, міг опуститися до зрадника (а це найтяжчий злочин з тих, які знає підлота) й навіки віддати свою душу в геєнну незгасного вогню. Нижній світопорядок — це віддзеркалення світопорядку вишнього, форми земні відповідають формам небесним, плями на шкірі — це мапа нетлінних сузір'їв, тож і Юда певною мірою віддзеркалює Ісуса. Звідси — тридцять срібняків і поцілунок Юди; звідси — добровільна смерть, аби ще більшою мірою заслужити Прокляття. Ось так прояснив Нільс Рунеберґ загадку Юди.

Теологи всіх християнських конфесій відкинули його аргументи. Ларе Петер Енґстрем звинуватив його в незнанні або замовчуванні єдності іпостасей; Аксель Бореліус — у намаганні відродити єресь доцетів, які заперечували людськість Ісуса; в'їдливий єпископ Лунда — у тому, що він увійшов у суперечність з третім віршем двадцять другого розділу Євангелії від Луки.

Ці одностайні анафеми вплинули на Рунеберґа, й він почасти переписав розкритиковану книжку і вніс деякі поправки у своє вчення. Він залишив суперникам теологічний терен і висунув непрямі аргументи морального порядку.