Вигнанці - Сторінка 24

Кучер усе ще несамовито гукав і стьобав коней," а карета, підстрибуючи й гуркочучи, мчала далі.

Але дорога зненацька повернула — і просто перед полоненим і погонею, не більше як за сто кроків від них, показалась Сена, холодна й мовчазна в променях місячного світла. Дорога крутим берегом спускалась до води. Не було й натяку на міст. А чорна тінь посеред річки показувала, що з другого берега повертався пором із запізнілими подорожніми. Кучер, не вагаючись, натягнувши туго віжки, погнав переляканих тварин просто в річку. Коні, відчувши холод, зупинились, і один із них, жалібно зітхнувши, упав на бік. Куля Деспара зробила своє. Вмить кучер скочив з козел і кинувся в річку, але погоня оточила його; з півдюжини рук схопило кучера перше, ніж тому вдалося добратися до глибокого місця, і витягли його на берег. В боротьбі з його голови упав широкий капелюх, і при місячному світлі де Катіна впізнав його обличчя. То був Амос Грін.

Розділ XVII

БАШТА В ЗАМКУ ПОРТІЛЛЬЯК

Переслідувачі здивувались не менше від де Катіна, побачивши, що впіймали таким чудним способом другого посланця, якого вважали зниклим. Вихор вигуків і прокльонів зірвався з їх губ, коли "вони, здерши величезний червоний кучерський кафтан, побачили темний одяг молодого американця.

— Тисячі блискавок! — кричав один. — І це людина, яку проклятий Латур вважав за мертву!

— Як він опинився тут?

— А де ж Етьєнн Арно?

— Він убив Етьєнна. Гляньте, як розрізано кафтан.

— Авжеж, а колір рук у цього хлопця! Він убив Етьєнна й забрав його кафтан і капелюх!

— А де ж його тіло?

— І ми були за два кроки від нього!

— Ну, вихід тільки один.

— Присягаюсь душею! — гарячився старий Деспар. — Я завжди не дуже любив старого Етьєнна, але не раз випивав із ним і помщуся за нього. Обмотайте шию цього молодця віжками і повісьте ось тут на дереві.

Кілька рук уже здіймали попругу із здохлого коня, коли де Вівонн, протиснувшись наперед, кількома словами зупинив готовлений самосуд.

— Хто торкнеться до нього, заплатить життям, — сказав він.

— Але він убив Етьєнна Арно.

— За це можна поквитатися пізніше, а сьогодні він гонець короля. А що другий? Тут?

— Так.

— Зв'язати цього чоловіка і посадити до того в карету. Розпрягти здохлого коня. От так! Де Карнак, надіньте швидше упряж на вашого коня. Можете сісти на козли і правити. Тепер їхати недалеко.

Коней швидко змінили; Амоса Гріна упхнули в екіпаж поруч де Катіна, і скоро карета стала помалу підійматись по крутому схилу, звідки вона тільки що прожогом спускалась. Американець не промовив ні одного слова, відколи його схопили, і сидів, байдуже згорнувши руки на грудях, поки вирішувалась його доля. Але лишившись на самоті з товаришем, він насупився. І забубонів з виглядом людини, ображеної на свою долю.

— Кляті коні! — бурчав він. — Американський кінь зразу відчув би себе у воді як качка. Скільки разів перепливав я Гудзон на моєму старому Сагоморі! Якби ми тільки перебралися через річку, тоді прямий шлях на Париж.

— Дорогий друже, — сказав де Катіна, кладучи свої зв'язані руки на руки Гріна, — чи можете ви простити мені нерозважливе слово, яке вирвалось у мене, коли ми їхали з Версаля?

— О, я й забув про це.

— Ви мали рацію, тисячу разів мали, а я, ваша правда, був дурень, сліпий, упертий дурень. Як благородно ви захищали мене! Але як ви опинилися тут? Ніколи в житті не дивувався я так, як тоді, коли побачив ваше обличчя.

Амос Грін усміхнувся сам до себе.

— Я подумав: ото ви здивуєтесь, дізнавшись, хто ваш візник! — промовив він. — Коли я упав з коня, я лежав непорушно, почасти тому, що треба було віддихатись, почасти ж тому, що вважав за розумніше лежати, ніж стояти, коли бряжчить стільки шпаг. Скористувавшися з того, що всі оточили вас, я скотився в канаву, виліз із неї на дорогу і під тінню дерев доплазував до екіпажа перше, ніж мене кинулись. Я зразу ж зміркував, як можу стати вам у пригоді. Кучер сидів обернувшись, з цікавістю дивлячись на те, що діялося ззаду. З ножем у руці я скочив на переднє колесо, і бідолаха замовк навіки.

— Як! Без єдиного звука?

— Я не даремно жив серед індійців.

— А потім?

— Я відволік його у рів і переодягся в його одежу й капелюх. Я не скальпував його.

— Скальпувати? Боже мій! Та такі речі трапляються тільки серед дикунів.

— А! То ж то й я подумав, що це, може, не в звичаях тутешньої країни. Тепер я, звісно, радий, що. не зробив цієї операції. Потім я ледве встиг узяти в руки віжки, як бандити всі підійшли до мене і вкинули вас у карету. Я не боявся, що вони впізнають мене, а тільки турбувався, не знаючи, якою дорогою мені їхати, тому пустив їх на розвідки. Вони спростили діло, пославши наперед кількох вершників, і все йшло добре, поки я не побачив стежки і не погнав по ній коней. Ми втекли б, якби той негідник не підстрелив коня і якби увійшли у воду ці паскудні тварини..

Де Катіна знов потис руку товаришеві.

— Ви чесно виконали свій обов'язок, — сказав він. — Це була справді смілива думка й одчайдушний вчинок.

— Ну, а тепер як? — спитав американець.

— Я не знаю ні людей, ні того місця, куди нас везуть.

— Видно, у своє селище, спалити.

Де Катіна несамовито зареготав, незважаючи на тривогу.

— Ви все думаєте, що ви в Америці! — крізь сміх промовив він. — У Франції такого не трапляється.

— Ну, щодо вірьовки, то у Франції справа, здається, стоїть досить просто. Я гадав, що прийшов мені кінець, коли бандити затягли віжки.

— Я думаю, нас везуть кудись, щоб сховати там, поки не владнається ця справа.

— Ну, їм доведеться поклопотатись над цим.

— Чому?

— Вони можуть не знайти нас, коли ми будемо потрібні.

— Що ви хочете сказати?

Замість відповіді американець спритним рухом звільнив руки і підніс їх до обличчя товариша.

— Це, бачите, перше, чого вчать в індійських вігвамах.

Мені траплялося звільнятись від сирових ременів у гуронів, і тому навряд чи ремінь від сідла може мене вдержати. Простягніть руки.

Кількома спритними рухами він послабив вірьовки так, що де Катіна теж міг звільнити руки.

— Ну, тепер підійміть ноги. Вони побачать, що нас легше було піймати, ніж вдержати.

Але в цю хвилину екіпаж поїхав повільніше, і цокання копит переднього коня раптом стихло. Полонені, виглянувши у вікно, побачили перед собою величезну, високу будівлю, повиту темрявою. Над ними виднілась велика арка. Ліхтарі горіли на дерев'яній брамі з величезними клямками й цвяхами. У верхній частині воріт були маленькі залізні гратки, і крізь них полонені побачили світло ліхтаря й бородате обличчя, що визирало звідти. Де Вівонн підвівся на стременах, і, витягши шию, став говорити щось так тихо, що навіть найбільш зацікавлені цією розмовою нічого не могли почути. Вони бачили тільки, як вершник підняв угору золотий перстень, і бородате обличчя, що досі було насуплене, раптом проясніло і, усміхаючись, ствердно кивнуло. Через мить ворота на рипучих завісах відчинились, і екіпаж в'їхав у двір, причому решта вершників, крім де Вівонна, лишилась за ворітьми. Коли коні зупинилися, біля карети зібралась купка грубих молодців, які витягли полонених. При світлі факелів де Катіна і Грін побачили високі мури з башточками, що оточували двір з усіх боків. Посеред озброєних людей стояв товстий чоловік з бородатим обличчям, той самий, що раніш визирав крізь грати.

— У верхню в'язницю, Сімон! — звелів він. — І догляньте, щоб їм дали два оберемки соломи та шматок хліба, поки не дістанемо дальших розпоряджень від нашого пана.

— Не знаю, хто ваш пан, — гарячився де Катіна, — але питаю вас, як насмілився він затримувати посланців короля?

— Присягаюсь святим Денісом, коли мій пан устругнув якусь штуку королеві, то вони будуть квити, — вискаливши зуби, відповів товстун. — Але припинимо розмови! Візьміть їх, Сімон, ви відповідаєте мені за них.

Даремно де Катіна лютував, загрожуючи страшними карами винним. Два здорових молодці тягли його з боків, один підштовхував ззаду; попереду човгав маленький чоловічок у чорній одежі, з в'язкою ключів в одній руці і ліхтарем у другій. Так пропхались вони крізь вузькі двері коридору з кам'яною підлогою. Ноги полонених були міцно зв'язані вірьовкою, наче кайданами, і могли пересуватись одразу тільки на один фут. Таким способом пройшли вони трьома коридорами і крізь троє дверей, причому кожні замикались після їх проходу на ключ і засувались на засуви. Потім вони піднялись виткими кам'яними сходами, приступки яких були вибиті ногами в'язнів і тюремників. Нарешті полонених упхнули в маленьку квадратну башту і кинули їм два оберемки соломи. Через хвилину важкий ключ повернувся в замку, і ув'язнені лишилися самі.

Де Катіна був засмучений і похмурий. Випадок допоміг йому здобути певне значення при дворі, а тепер випадок же губив його. Даремно капітан буде виправдовуватись неможливістю щось зробити. Він добре знав свого царственого повелителя. Ця людина була безмірно щедра, коли виконували її накази, і невблаганна, коли їх порушували. Пробачень не допускалось. Людина, яку обминула доля, була так само ненависна йому, як і той, хто недбайливо ставився до справи. В цій великій кризі король довірив йому надзвичайно важливе доручення, а він не зумів його виконати. Що ж захистить його від немилості й загину? Він забув і про темну в'язницю, де сидів, і про невідому долю, що загрожувала йому, але серце його болісно стискалось від згадки про зіпсовану кар'єру та зловтіху тих, хто заздрісно дивився на його швидке службове підвищення. А рідні в Парижі, люба Адель, старий дядя, що був йому за батька! Хто оберігатиме спокій близьких, коли він втратив можливість захищати їх? Може, їм незабаром знов почнуть загрожувати брутальні вихватки Дальбера та його драгунів? Від цієї думки він заскреготів зубами і, стогнучи, упав на солом'яну підстилку, ледве помітну при тьмяному світлі, що пробивалося крізь єдине вікно в'язниці.

Його енергійний товариш, навпаки, не піддавався розпачеві. Тільки за ним грюкнули двері, і він пересвідчився, що ніхто більше не ввійде в камеру, він зараз же скинув вірьовки, які зв'язували йому руки, і заходився обмацувати стіни й підлогу. Його розшуки закінчилися тим, що він знайшов в одному кутку маленький камін і дві величезні дерев'яні колоди, мабуть, призначені замість подушок полоненим.