Вигнанці - Сторінка 57

Ось це й дивно!

— У кожного свій смак, — промовив Аморі, гладячи маленьку ручку. — Жінки — це квіти. Декому більше подобається великий, золотистий соняшник або троянда, така велична й гарна, що мимоволі впадає в око. А мені, навпаки, потрібна крихітна фіалочка, яка ховається поміж мхами, але така мила й запашна… А складочка у нас все не розходиться, дорога.

— Мені хочеться, щоб повернувся батько.

— Чому? Хіба ти почуваєш себе самотньою?

Раптова посмішка осяяла бліде обличчя.

— Я не буду самотня до вечора. Але я завжди турбуюсь, коли його немає дома. Тепер стільки говорять про переслідування наших бідних братів.

— Ну, дяді нема чого боятися!

— Він пішов до старшини гільдії переговорити в справі наказу про розміщення драгунів.

— А, ти не сказала мені про це.

— Ось папір.

Вона встала і взяла з столу аркуш синього паперу, біля якого теліпалась червона печатка. Глянувши на папір, Аморі нахмурив свої густі чорні брови.

"Наказується вам, Теофільові Катіна, торговцеві сукном, що проживає на вулиці Сен-Мартіна, дати помешкання і харч двадцяти солдатам з Лангедокського полку блакитних драгунів під командою капітана Дальбера аж до дальшого розпорядження.

(Підписано) Де Бопре, королівський комісар".

Де Катіна добре знав цей спосіб утискування гугенотів, практикований по всій Франції, але тішив себе надією, що своїм станом при дворі звільнить родичів від такого приниження. З гнівним вигуком він шпурнув папір на підлогу.

— Коли вони повинні прибути?

— Батько казав, сьогодні увечері.

— Ну, то вони ненадовго затримаються тут. Завтра я дістану наказ, щоб їх вивели звідси. Однак сонце вже зайшло за церкву Сен-Мартіна, і мені час вирушати в дорогу.

— Ні, ні, не їдь іще!..

— Мені хотілося б передати тебе в руки батька, бо я боюсь лишити тебе саму з цими солдатами. Але від мене не приймуть ніяких пояснень, якщо я вчасно не з'явлюсь у Версаль. Глянь, якийсь вершник спинився перед дверима. Він цивільний. Може, його послав твій батько?

Дівчина швидко підбігла до вікна і виглянула, спершись рукою на плече кузена.

— Ах, я й забула! — скрикнула вона. — Це чоловік з Америки. Батько сказав, що він має прибути сьогодні.

— Чоловік з Америки? — повторив здивований офіцер, і обоє, витягнувши шиї, стали дивитися з вікна на вершника.

Вершник, дужий, широкоплечий чоловік, голений, з коротко підстриженим волоссям, повернув у їх бік довге, смагляве обличчя, з різкими рисами, оглядаючи фасад будинка. Надітий на голові його сірий капелюх з м'якими крисами формою своєю міг здаватися чудним для ока парижан, зате темний одяг і високі ботфорти нічим не відрізнялись від убрання першого-ліпшого громадянина Парижа. Але взагалі в ньому було щось екзотичне, і тому ціла юрба цікавих уже зібралась подивитися на вершника й коня. Старий мушкет з надзвичайно довгим стволом був прив'язаний до стремена так, що дуло стирчало вгору; коло луки сідла теліпався чорний мішок, а ззаду його красувалась скачана яскраво-червона смугаста ковдра. Добрий кінь, сірий, у яблуках, був увесь вкритий зверху потом, а знизу грязюкою. Ноги його немов підгинались від утоми.

Вершник, очевидно, переконавшись, що це і є той будинок, який він розшукує, легко скочив з сідла, одв'язав мушкет, ковдру та мішок, спокійно протисся до дверей крізь юрбу, що видивлялась на нього, і гучно постукав.

— Хто він такий? — спитав де Катіна. — Канадець? Я сам майже канадець. По той бік океану у мене було, мабуть, стільки ж друзів, скільки тут. Може, я зустрічав його. Там не дуже-то багато білих, і за два роки я чи не всіх їх перебачив.

— Ні, Аморі, він з англійських колоній. Але говорить нашою мовою. Мати його була француженка.

— А як звуть його?

— Амос… Амос… ах, ці ймення! Ага, згадала… Амос Грін. Його батько давно провадить справи з моїм, а тепер послав сина, що жив, як чула я, завжди в лісах, подивитися на людей та міста. Ах, боже мій, що трапилося там?

З нижнього коридора зненацька почулись несамовиті крики й вереск, потім чийсь чоловічий голос і поспішна хода. В одну мить де Катіна збіг сходами і зупинився, вражено дивлячись на те, що діялось перед ним.

Дві дівчини щосили верещали, притулившись до одвірків. Посеред сіней старий слуга П'єр, суворий кальвініст, завжди повний самоповаги, крутився дзигою, вимахуючи руками і репетуючи так голосно, що його лемент, напевне, можна було чути в Луврі. У сіру шерстяну панчоху, яка облипала його худу ногу, уп'явся якийсь пухнастий, волохатий чорний клубок з маленьким блискучим червоним оком, звернутим угору, і блискучими білими зубами.

Молодий незнайомець, що вийшов був на вулицю до коня, почувши галас, поспішно вбіг у сіни, схопив звірка, ударив його двічі по мордочці і кинув головою вниз, у мішок, звідки той виліз.

— Нічого, — промовив він чистою французькою мовою, — це ж тільки ведмежа.

— О, боже мій! — кричав П'єр, витираючи лоба. — Ох, за ці хвилини я постарів на п'ять років! Я стояв коло дверей, вклоняючись мосьє, а воно раптом схопило мене ззаду.

— Це я винен — не зав'язав мішка. Звіреня народилось якраз у день нашого від'їзду з Нью-Йорка, у вівторок йому буде шість тижнів. Я маю честь говорити з другом мого батька, мосьє Катіна.

— Ні, мосьє, — відповів зі сходів офіцер. — Дяді немає дома. Я капітан де Катіна, до ваших послуг, а ось мадмуазель Катіна, господиня цього дому.

Незнайомий піднявся, сходами і вклонився їм обом з виглядом людини боязкої, як дика серна, але разом з тим такої, яка одчайдушно наважилась перетерпіти все, що спіткає її. Він зайшов з господарями у вітальню, а потім негайно зник, і кроки його вже чути було на сходах. Незабаром він повернувся з гарним блискучим хутром у руках.

— Ведмедя призначено вашому батькові, — проговорив він. — А цю шкуру я привіз вам. Дурниця, проте з неї можна зробити пару мокасинів або торбинку.

Адель захоплено скрикнула, занурюючи руки в м'яке хутро. Та й було чим захоплюватись, бо ні в одного короля в світі не було нічого подібного.

— Ах, яке воно гарне! — промовила вона. — А що це за звір і звідки він?

— Чорно-бура лисиця. Я сам її вбив під час останньої експедиції в ірокезькі селища біля озера Онеїда.

Адель притулилась щокою до хутра; її біле личко здавалось мармуровим на цьому чорному фоні.

— Дуже шкода, мосьє, що батька немає дома, щоб вас привітати, — сказала вона, — але я від щирого серця вітаю вас замість нього. Кімната вам приготовлена нагорі. Якщо бажаєте, П'єр проведе вас.

— Кімната, мені? Нащо?

— Як нащо? Щоб спати.

— А хіба мені неодмінно треба спати в кімнаті?

Де Катіна засміявся, побачивши незадоволення на обличчі американця.

— Можете не спати там, якщо не хочете, — сказав він.

Обличчя американця проясніло. Він підійшов до далекого вікна, що виходило в двір.

— Ах! — скрикнув він. — Он там є бук. Якщо ви дозволите мені взяти туди мою ковдру, це буде краще за всяку кімнату. Зимою, звичайно, доводиться спати під покрівлею, але літом я задихаюсь… мене душить стеля.

— Так ви живете не в місті? — спитав де Катіна.

— Мій батько живе в Нью-Йорку, через два будинки від Пітера Стьювшанта, про якого ви, мабуть, чули. Він дуже винослива людина, витерплює й це, але я… з мене досить і кількох днів у Альбані чи в Шенектеді. Я все життя прожив у лісах.

— Я певна, що батькові буде однаково, де б ви не спали і що б не робили, аби тільки ви були задоволені.

— Дякую вам. Ну, то я візьму туди свої речі і почищу коня.

— Але ж П'єр може це зробити.

— Я звик усе робити сам.

— Я піду з вами, — промовив де Катіна. — Мені треба сказати вам кілька слів. Отже, до завтра, Адель!

— До завтра, Аморі!

Молоді люди разом зійшли сходами вниз, і капітан провів американця до двору.

— Вам довелося довго їхати? — спитав він.

— Так, я приїхав з Руана.

— Ви стомились?

— Ні, я рідко стомлююсь.

— То побудьте з мадмуазель, доки повернеться її батько.

— Чому ви це говорите?

— Тому, що я повинен поїхати, а їй, може, потрібний буде захисник.

Американець мовчки кивнув головою і, скинувши свою темну одежу, заходився ретельно чистити брудного з дороги коня.

Розділ II

МОНАРХ У СЕБЕ В ОПОЧИВАЛЬНІ

Настав ранок другого дня; капітан де Катіна з'явився на службу. Великий версальський годинник пробив вісім: монарх незабаром повинен вставати. По всіх довгих коридорах і прикрашених фресками проходах величезного палацу пробігав стриманий гомін і легкий шум, спішно готувались до пробудження від сну й одягання короля — великого придворного церемоніалу, який відбувався з участю багатьох осіб. Проскочив лакей, несучи придворному цирюльникові панові де Сен-Кентену срібне блюдо з кип'ятком для гоління короля. Кілька лакеїв з повішеними на руки частинами вбрання купчились біля коридора, що вів у передпокій. Купка гвардійців у блискучих блакитних мундирах із срібною вишивкою підтяглась і взяла алебарди на караул. Молодий офіцер, який замислено дивився у вікно на терасу, де декілька придворних, сміючись, балакали один з одним, круто повернувся на каблуках і рушив до білих з золотом дверей королівської опочивальні.

Ледве він зайняв свій пост, як хтось тихенько натиснув зсередини ручку дверей, що нечутно відчинились на завісах. Якийсь чоловік безшумно вийшов із спальні, зачинивши за собою двері.

— Тс! — прошепотів він, приклавши палець до тонких, різко окреслених губ, і на його старанно виголеному обличчі з дугастими бровами з'явилось благання й застереження. — Король іще спочиває.

Ці слова теж пошепки переказували з уста в уста серед групи людей, що товпились біля дверей. Промовивши їх, пан Бонтан, обер-камердинер короля, зробив знак офіцерові і одвів його до віконної ніші, де той тільки що стояв.

— Доброго ранку, капітан де Катіна! — фамільярно і разом з тим шанобливо промовив він.

— Доброго ранку, Бонтан. Як спочивав король?

— Чудово.

— Але ж йому вже час уставати.

— Ні.

— Ви ще не будили його?

— Збуджу через сім з половиною хвилин.

Лакей вийняв маленького круглого годинника, що розпоряджався тією людиною, яка була правителем двадцяти мільйонів людей.

— Хто чергує на головному посту?

— Майор де Бріссак.

— А ви тут?

— Я буду при особі короля протягом чотирьох годин.

— Дуже добре. Учора ввечері, коли я був з ним сам після "petit coucher", він зробив мені кілька розпоряджень для чергового офіцера.