Вигнанці - Сторінка 89

Яке лихо, коли усі вони будуть стерті на порошок, якщо можна буде заснувати на їх кістках єдину в країні церкву віруючих?

Його запалі очі люто блищали; несамовито й гнівно він потрясав у повітрі своєю кощавою рукою.

— Отже, жорстокість, яку ви перетерпіли, не зробила вас жалісливішим до людей?

— Жалісливим? До єретиків? Ні, ваша величність, особисті мої страждання довели мені всю нікчемність тілесного життя і навчили, що справжнє милосердя до людини полягає в тому, щоб уловити її душу, всіляко утискаючи погане тіло. Я взяв би ці гугенотські душі, ваша величність, навіть тоді, коли б для того треба було обернути Францію на пустелю.

Безстрашні слова священика, повні палкого фанатизму, очевидно, справили велике враження на Людовіка. Він глибоко замислився і якийсь час сидів мовчки, схиливши голову на руки.

— Ваша величність, — тихо промовив отець Лашез, — навряд чи потрібні будуть суворі заходи, згадані шановним абатом. Як я вже казав, вас так люблять у вашій країні, що самого оповіщення вашої волі буде досить, щоб примусити єретиків навернутись до істинної віри.

— Бажав би думати так, дуже бажав би, отче мій. Але що це?

У прочинені, двері заглянув камердинер.

— Тут капітан де Катіна; він хоче негайно бачити вашу величність.

— Попросіть капітана увійти. Ах! — Королю, здавалось, спала на думку щаслива ідея. — Перевіримо, яку роль відіграватиме тут любов до мене. Якщо ця любов і є де-небудь, то найбільше серед моїх випробуваних охоронців.

Капітан тільки що повернувся із замку Портілльяк. Залишивши Амоса Гріна з кіньми, весь запорошений і в грязюці, він одразу ж з'явився з повідомленням до короля.

Увійшовши в кімнату, де Катіна зупинився зі спокійним виглядом людини, яка звикла до таких сцен, і віддав честь.

— Які вісті, капітан?

— Майор де Бріссак просив мене переказати вашій величності, що він зайняв замок Портілльяк. Дама в безпеці, чоловіка її заарештовано.

Людовік і дружина його швидко перезирнулись з явним полегшенням.

— Це добре! — промовив король. — Між іншим, капітан, за останній час ви виконали багато моїх доручень і завжди успішно. Я чув, Лувуа, що Деласаль умер од віспи.

— Так, учора, ваша величність.

— Тоді я наказую вам призначити мосьє де Катіна на вільну вакансію майора. Дозвольте мені першому вітати вас, майор, хоча вам для цього й доведеться змінити блакитний мундир гвардії на сірий мундир мушкетерів. Як бачите, ми не хочемо розлучатися з вами.

Де Катіна поцілував простягнуту йому руку короля.

— Дай, боже, мені бути гідним тієї честі, що припала мені, ваша величність!

— Адже ви готові на все, щоб служити мені, правда ж?

— Моє життя належить вам, ваша величність.

— Дуже добре. Тоді дозвольте випробувати вашу відданість..

— Я готовий.

— Випробування не буде дуже суворе. Бачите папір на столі? Це наказ усім гугенотам у моїх володіннях відмовитись від своїх релігійних помилок під страхом вигнання або ув'язнення. Я знаю, багато хто з моїх вірних підданих винен в цій єресі, але я певен, що тільки до них дійде моя ясно висловлена воля, вони зречуться тих помилок і увійдуть в лоно істинної церкви. Я був би дуже. щасливий, коли б моє бажання було безвідмовно виконане, бо мені важко було б уживати силу проти тих, хто носить ім'я французів. Ви чуєте мене?

— Так, ваша величність.

Молодий чоловік страшенно зблід. Він стояв, переступаючи з ноги на ногу і то стуляючи, то розтуляючи руки. Багато разів йому доводилось кидати виклик смерті, але ніколи він не відчував такого величезного тягаря на серці, як у цю хвилину.

— Ви самі — гугенот, наскільки мені відомо. А тому на вас першому я хочу побачити наслідки скасування Нантського едикту. Хай ми почуємо з ваших уст, що принаймні ви готові піти за вашим королем у цьому, як і в усьому іншому.

Де Катіна вагався, хоча сумніви його стосувалися більше форми відповіді, ніж її суті. Він відчув, як в одну мить доля позбавила його всіх дарів, посланих йому раніш. Король звів брови, нетерпляче барабанячи пальцями і дивлячись на збентежене обличчя й сумну постать молодого чоловіка.

— Нащо стільки думати? — крикнув він. — Ви людина, підвищена мною. В майбутньому вас ждуть мої милості! Той, хто носить у тридцять років еполети майора, до п'ятдесяти може сподіватись на жезл маршала. Ваше минуле належить мені, те саме можна сказати й про майбутнє. Хіба у вас є якісь інші сподіванки?

— Ніяких, крім вашої служби, ваша величність.

— Чому ж ви мовчите? Чому не погоджуєтесь на мою пропозицію?

— Не можу, ваша величність.

— Не можете?

— Так, це неможливо. Я втратив би душевний спокій, всю повагу до себе, коли б знав, що заради становища чи багатства зрадив віру своїх предків.

— Ви збожеволіли, мій любий! З одного боку все, чого тільки може бажати людина, а з другого що?

— Моя честь.

— А хіба прийняти релігію короля значить вчинити безчесно?

— З мого боку було б безчесно прийняти цю релігію тільки ради вигоди, а не тому, що я так вірую.

— То увіруйте.

— На жаль, ваша величність, людина не може примусити себе вірити. Віра повинна сама зійти на людину, а не. людина йти до віри.

— Ну, справді, отче мій, — промовив Людовік, гірко всміхаючись і звертаючись до свого сповідника-єзуїта, — мені доведеться набирати кадетів із вашої семінарії, бо мої офіцери виявляються казуїстами й теологами. Отже, востаннє, ви відмовляєтесь виконати, мою вимогу?

— О, ваша величність…

Де Катіна ступив наперед з простягнутими руками і з сльозами на очах.

Але король зупинив його жестом.

— Мені не треба ніяких запевнень, — сказав він. — Я оцінюю людину за її вчинки. Зрікаєтесь ви чи ні?

— Не можу, ваша величність.

— Бачите, — сказав Людовік, знову повертаючись до єзуїта. — Це не так легко, як ви гадаєте.

— Дійсно, ця людина уперта, але інші будуть поступливіші.

Король заперечливо похитав головою.

— Хотів би я знати, що зробити мені? — сказав він. — Мадам, я знаю, ви завжди, даєте мені найкращі поради. Ви чули все, що говорили тут. Що ви порадите?

Вона сиділа, втупивши очі у вишивання, але голос її був твердий і ясний, коли вона відповіла:

— Ви самі сказали, що ви — старший син церкви. Коли й цей син покине її, то хто буде виконувати її веління? І в тому, що говорить святий абат, є правда. Ви рискуєте загубити свою душу, прощаючи цю гріховну єресь. Вона шириться і процвітає, і коли не вирвати її з корінням тепер, то бур'ян може заглушити пшеницю.

— Тепер, — підтвердив Боссюет, — у Франції є цілі області, через які можна їхати весь день і не стрінути ні одного костьолу, і де всі жителі, від вельмож до селян, належать до цієї проклятої єресі. Ось, наприклад, в Севеннах, де люди такі дикі й суворі, як їх рідні гори. Хай боронить бог наших священиків, яким доведеться умовляти тамтешніх жителів облишити свої помилки.

— Кого мені послати на таке небезпечне діло? — спитав Людовік.

Абат дю Шайла упав навколішки, простягаючи до короля свої понівечені руки.

— Мене, ваша величність, мене! — кричав він. — Я ніколи не просив у вас ніяких милостей і не буду просити їх надалі. Але я та людина, якій сам бог доручає зломити завзяття цих людей. Пошліть мене проповідувати істинну віру жителям Севенн.

— Боже, поможи жителям Севенн! — пробурмотів Людовік, дивлячись з почуттям страху й огиди на виснажене обличчя й люті очі фанатика. — Дуже добре, абат, — промовив він вголос, — ви поїдете в Севенни.

Можливо, на одну мить суворого абата охопило ніби передчуття того жахливого ранку, коли він буде ховатися в кутку палаючого будинку від простягнутих до нього рук Ї кинджалами. Він затулив обличчя руками, і інстинктивне тремтіння пробігло по виснаженому тілу аскета. Але зараз же він підвівся з колін і, склавши смиренно руки, став, як і раніше, в спокійну позу. Людовік узяв зі столу перо і підсунув до себе папір.

— Отже, ви всі даєте мені ту саму пораду, — сказав він, — ви, єпископ, ви; отче мій, ви, мадам, і ви, Лувуа. Ну, якщо з цього вийде лихо, хай не впаде воно на мене! Але що це?

Де Катіна виступив наперед, простигши руку. Його палка, поривчаста натура раптом перейшла межі обережності. Перед очима немов майнула нескінченна низка чоловіків, жінок і дітей однієї з ним віри. Усі вони не могли захистити себе ні одним словом, ні одним рухом, і тепер усі дивилися на нього як на єдиного заступника й рятівника. Поки все йшло добре в житті, він мало думав про такі справи, але тепер, коли насувалась небезпека і була зачеплена глибша сторона його натури, він почував, як мало значило навіть саме життя й щастя проти цієї великої вічної правди…

— Не підписуйте цього папера, ваша величність! — крикнув він. — Ви ще доживете до того часу, коли будете жалкувати, що у вас не відсохла рука, перше ніж вона взялась за це перо. Ц знаю це, ваша величність, я певен у цьому. Згадайте всіх цих безпорадних людей — маленьких дітей, молодих дівчат, старих і недужих. Їх віра — вони самі. Це все одно, що вимагати від листя змінити гілля, на якому воно росте. Вони не можуть змінити віри. Найбільше, на що ви могли ще сподіватися, — це обернути їх із чесних людей у лицемірів. Але нащо вам це? Вони поважають вас. Вони люблять вас. Вони нікому не роблять шкоди. Вони горді, що служать у ваших арміях і б'ються за вас… Благаю вас, ваша величність, іменем усього для вас святого добре подумати, перше ніж підписати наказ, який принесе нещастя й розпач сотням тисяч ваших вірнопідданих.

На одну мить король завагався, слухаючи короткі, уривчасті благання молодого воїна, але вираз обличчя його знову став жорстоким, коли він згадав, як усі його особисті умовляння не могли вплинути на цього молодого придворного ферта.

— Релігія французького короля повинна бути релігією Франції, — сказав він, — і коли мої власні гвардійці опираються мені в цьому, я змушений знайти інших, більш відданих. Лувуа, вакансію майора мушкетерів повинен зайняти капітан де Бельмон.

— Слухаю, ваша величність.

— Вакансію де Катіна може зайняти лейтенант Лабадуаер.

— Слухаю, ваша величність.

— А я вже позбавлений честі служити вам?

— Ви занадто уперті для цього.

Де Катіна безпорадно опустив руки, і голова його упала на груди. Коли він усвідомив загибель усіх надій цілого життя і жорстоку несправедливість, вчинену королем, він голосно, безнадійно скрикнув і кинувся геть з кімнати.