Виховання почуттів - Сторінка 20

Фредерік вдихав її на повні груди, смакуючи благодатне паризьке повітря, що, напоєне любов'ю, здавалося джерелом розумової наснаги; він розчулився, побачивши першого фіакра. І все йому було любе — навіть устелені соломою пороги винних погребів, навіть чистильники взуття з їхніми скриньками, навіть прикажчики, що біля бакалійних крамниць струшують жаровні для кави. Хапливо пробігали жінки під парасольками; Фредерік висовувався в віконце, щоб розгледіти їхні обличчя, — адже випадок міг привести сюди й пані Арну.

Тягнулася низка крамниць, юрба густішала, гомін гучнішав. Проїхавши набережну Святого Бернара, набережну Турнель і набережну Монтебелло, вже простували по набережній Наполеона; Фредерік захотів побачити вікна своєї квартири, та вони були далеко. Потім по Новому мосту знову переїхали через Сену, дісталися до Лувра, а далі вулицями Святого Гонорія, Круа-де-Пті-Шан та Булуа опинилися на вулиці Чаплі й заїхали в готельний двір.

Щоб продовжити втіху, Фредерік одягався якомога повільніше і навіть пішов на бульвар Монмартр пішки; усміхаючись на саму думку, що зараз же знову побачить на мармуровій плиті дороге ім'я, він звів погляд. Ні вітрини, ані картин! Нічогісінько!

Він кинувся на вулицю Шуазель. Пан і пані Арну там уже не мешкали, замість воротаря сиділа якась сусідка; Фредерік почекав на нього; нарешті він з'явився — це був не той. Адреси їхньої він не знав.

Фредерік зайшов до кафе і за сніданням пробував найти довідку в "Торговому альманасі". Там виявилося триста різних Арну, але Жака Арну не було! Де ж вони мешкають? Пеллерен повинен би те знати.

Фредерік подався в найдальший кінець передмістя Пуассоньєр, до його майстерні. При дверях не було ні дзвоника, ні молотка; він кілька разів щосили постукав кулаком, кликав, гукав. Йому відповіла порожнеча.

Тут нагадав він про Юссоне. Та де розшукати таку людину? Якось Фредерікові випало проводити приятеля до того дому, де жила його полюбовниця, — на вулицю Флерюс. Дійшовши до тієї вулиці, Фредерік похопився, що не знає, як звуть оту дівчину.

Він звернувся до поліційної префектури, блукав коридорами зі східців на східці, од канцелярії до канцелярії. Адресне бюро вже кінчало роботу. Йому сказали прийти завтра.

Тоді він узявся обходити всіх торговців картинами, яких тільки міг виявити, і розпитував, чи не знають вони Арну. Такою торгівлею пан Арну більше не займався.

Нарешті, занепавши духом, пригнічений, ослаблий, Фредерік повернувся до себе в готель і ліг у ліжко. Коли він укривався простирадлом, йому зненацька сяйнула думка, аж він підстрибнув на радощах: "Режембар! Який же я бовдур, що не згадав про нього!"

Наступного дня, ще до сьомої години, він уже був на вулиці Богоматері-переможниці перед винним погребом, де Режембар за своїм звичаєм випивав склянку білого. Там було ще зачинено; Фредерік трохи погуляв і за півгодини вернувся. Режембар уже пішов. Фредерік кинувся на вулицю. Вдалині ніби майнув Режембарів капелюх; похоронна процесія і жалобні карети перегородили Фредерікові шлях. Коли ж перепони не стало, видіння щезло.

На щастя він згадав, що Громадянин щодня рівно об одинадцятій снідає в ресторанчику на площі Гайон. Треба було набратися терпіння; і по безконечних мандрах од Біржі до церкви св. Магдалини, а від Магдалини до театру Жімназ, він рівно об одинадцятій зайшов до ресторанчика, впевнений, що знайде там свого Режембара.

— Не знаю такого! — спогорда сказав ресторатор.

Фредерік наполягав, і той додав:

— Я, добродію, більше з ним не знайомий! — Він пихато підняв брови і покрутив головою, натякаючи на якусь таємницю.

За їхньої останньої зустрічі Громадянин щось говорив про шиночок "Александр". Фредерік, нашвидку з'ївши солодку булочку, скочив у кабріолет і спитав кучера, чи нема десь у кварталі Святої Женев'єви кафе під назвою "Александр". Кучер привіз його на вулицю Фран-Буржуа-Сен-Мішель у заклад з такою назвою, і на Фредерікове запитання: "Чи можна побачити пана Режембара?" — господар відповів із надзвичайно люб'язною усмішкою:

— Ми його ще не бачили сьогодні, добродію, — і кинув значущий погляд на свою дружину, що сиділа за конторкою. Потім він глянув на настінний годинник: — Але він прийде, сподіваюся, хвилин за десять, найбільше за чверть години. Селестене, швиденько газети! Що пан бажає замовити?

Хоча Фредерікові нічого не хотілося, він проковтнув чарку рому, потім чарку кіршу, потім чарку кюрасо, а за ним — усілякі гроги, холодні й гарячі. Він прочитав увесь номер "Доби", перечитав іще раз; роздивився до найменшої крапочки карикатури "Шаріварі" й під кінець знав напам'ять усі оголошення. Час од часу на тротуарі лунали кроки — він! — і чийсь силует появлявся за вікном, але щоразу проходив далі.

Нудьгуючи, Фредерік переходив з місця на місце; спершу він сів біля задньої стіни, тоді пересів праворуч, потім ліворуч, далі вмостився посередині канапи і розкинув руки. Але кіт, тихо ступаючи по оксамитовій спинці, налякав його тим, що раптом стрибнув до таці вилизати краплі сиропу; а господарів синок, непосидющий чотирирічний малюк, бавився брязкальцем на східцях конторки. Його матінка, маленька бліда жінка з попсованими зубами, безглуздо всміхалася. Що могло трапитися з Режембаром? Фредерік чекав на нього, впадаючи в невимовну розпуку.

Дощ, неначе град, торохтів по піднятому верху кабріолета. Крізь одслонену муслінову фіранку він бачив на вулиці бідолашну конячину, що стояла непорушніша за дерев'яну. Між колесами, саме посередині, стічний рівчачок перетворився на справжній потік; кучер накрився фартухом і дрімав, а проте, весь мокрий, стріпуючи з себе ручаї води, інколи позирав на двері, боячись, щоб його пасажир, бува, не чкурнув; якби погляди могли руйнувати щось, то Фредерік ущент розтрощив би годинника силою очей, втуплених у нього. Однак годинник цокав. Пан Александр походжав по залу, приказуючи: "Він прийде! Він неодмінно прийде!" — і, щоб розважити клієнта, заводив теревені, говорив про політику. Він у своїй люб'язності дійшов до того, що запропонував зіграти партію в доміно.

О пів на п'яту Фредерік, що мордувався отут од дванадцятої години, нарешті підвівся й сказав, що більше чекати не буде.

— Я вже й сам нічого не второпаю, — з простодушним виглядом одповів господар. — Це вперше пан Леду не приходить!

— Що? Пан Леду?

— Авжеж, добродію!

— Я ж казав: Режембар! — нетямлячись, вигукнув Фредерік.

— Ба ні! Даруйте! Ви помилились! Правда ж, пані Александр, цей добродій сказав: Леду? — І звернувся до офіціанта: — Адже ж і ви чули так само, як я?

Офіціант, мабуть, щоб помститися за щось господареві, обмежився посмішкою.

Фредерік наказав їхати на бульвари, обурений, що згаяв час, лихий на Громадянина і палко прагнучи побачити його, ніби якогось бога; він рішуче постановив собі витягти його з глибин хоча б найвіддаленішого винного погреба. Екіпаж дратував Фредеріка, і він одпустив його; думки в голові плутались; потім усі назви кафе, що їх згадував при ньому цей бовдур, раптом спалахнули разом у його пам'яті, немов тисячі вогнів феєрверка: кафе "Гаскар", кафе "Грембер", кафе "Альбу", шиночок "Бордоський", "Гаванський", "Гаврський", "Беф-а-ля-Мод", "Німецька пивниця", "Матінка Морель"; і він одвідав їх усіх один по одному. Але в одному казали, що Режембар допіру вийшов, у другому — що він, може, прийде; в третьому — що його не бачили вже півроку; в іншому місці він напередодні замовив на суботу печеню з баранини. Нарешті, в шинкаря Вотьє Фредерік, одчинивши двері, зіткнувся з офіціантом.

— Чи знаєте ви пана Режембара?

— Аякже, добродію, звичайно, знаю! Я ж маю честь слугувати йому. Він нагорі, оце зараз дообідує.

І сам шинкар із серветкою під пахвою підійшов до Фредеріка.

— Ви, добродію, шукаєте пана Режембара? Він щойно був тут.

Фредерік вилаявся, але шинкар став запевнювати, що він неодмінно знайде його в Бутвілена.

— Даю вам слово честі! Він пішов трохи раніше, ніж звичайно, бо в нього ділове побачення з якимись панами. Але, ще раз кажу, ви його застанете в Бутвілена, на вулиці Сен-Мартен, номер дев'яносто два, другий під'їзд, двері ліворуч, антресолі — двері праворуч!

Нарешті крізь заслону тютюнового диму він побачив його в глибині дальньої кімнати, позад більярда; Режембар, опустивши голову, самотньо сидів замислений за кухлем пива.

— О! Як довго я вас розшукував!

Режембар, не встаючи зі стільця, протягнув йому лише два пальці й так, ніби вони бачились тільки-но вчора, проронив кілька незначних фраз з приводу відкриття сесії.

Фредерік перебив його і спитав якомога байдужіше:

— Як мається Арну?

На відповідь довелося чекати довго — Режембар полоскав горло своїм напоєм.

— Непогано!

— Де ж він тепер мешкає?

— Та… по вулиці Параді-Пуассоньєр, — відповів здивований Громадянин.

— Який номер?

— Тридцять сім; далебі, ви дивак!

Фредерік устав.

— Що, ви вже йдете?

— Так, так, мені треба їхати, я й забув, що в мене справи. Бувайте!

Із шиночка Фредерік, неначе його підганяв теплий вітер, помчав до Арну з тією надзвичайною легкістю, яку відчувають лише вві сні.

Невдовзі він опинився перед дверима на площадці третього поверху; задзеленькав дзвоник і з'явилася служниця, крізь відчинені другі двері було видно пані Арну, що сиділа біля каміна. Арну підхопився й обняв Фредеріка. На колінах у неї сиділо хлоп'я років трьох; її дочка, тепер такого самого зросту, як і вона, стояла по другий бік каміна.

— Дозвольте відрекомендувати вам ось цього пана, — сказав Арну, взявши під пахви сина.

І він кілька хвилин забавлявся, високо підкидаючи й на льоту підхоплюючи малого.

— Та ти його вб'єш! О Господи! Ну, перестань! — кричала пані Арну.

Але Арну присягався, що нема жодної небезпеки, підкидав сина і навіть лепетав ласкаві слова на своїй марсельській говірці.

— Ах ти, мій карапузику, моє курчатко, мій любий соловеєчку!

Потім став розпитувати Фредеріка, чому він так довго не писав, чим він там займався і що змусило його вернутися.

— А я тепер, дорогий друже, торгую фаянсом. Але поговорімо про вас.

Фредерік покликався на тривалий судовий процес, на материну недугу, наголошуючи останнє, щоб показати себе з кращого боку. Коротше: тепер він має остаточний намір оселитися в Парижі; про спадщину він завбачливо промовчав, боячись, щоб тим не пошкодити своєму минулому.

Фіранки, як і меблі, були з вовняного штофу брунатного кольору; в узголів'ї ліжка лежали дві подушки; в каміні грівся на вугіллі чайник; абажур лампи, що стояла на краю комода, затінював кімнату.