Виховання почуттів - Сторінка 25

Скоро їй доведеться відмовитись від цих розваг, бо вона бере до себе в дім чоловікову небогу, сироту. Стали вихваляти її самозречення: вона чинить, як справжня матір.

Фредерік приглядався до неї. Матова шкіра її обличчя здавалася пружною й свіжою, однак, позбавлена живого блиску, нагадувала законсервований плід. Зате волосся, завите на англійський лад, було ніжніше за шовк, блакитні очі сяяли, всі рухи — зграбні. Сидячи в глибині кімнати на канапці, вона гладила червоні торочки японського екрана, мабуть, для того, щоб показати свої довгі, вузькі, трохи худі руки з вигнутими на кінцях пальцями. На ній була сіра муарова сукня з високим комірцем, — достоту пуританка.

Фредерік запитав, чи не думає вона відвідати в цьому році Ла Фортель. Пані Дамбрез іще й сама не знала. Зрештою, він розуміє: в Ножані їй, певне, нудно. Тим часом гостей більшало. По килимах шелестіли й шелестіли сукні, дами, присівши на край стільця, стиха похихотівши і сказавши кілька слів, хвилин за п'ять від'їжджали зі своїми дочками. Скоро стало неможливо стежити за розмовами, і Фредерік уже намірився йти, як раптом пані Дамбрез сказала йому:

— Отже, по середах, пане Моро, гаразд? — цією одною фразою спокутуючи всю байдужість, виявлену до нього.

Він був задоволений. А проте, вийшовши на вулицю, глибоко зітхнув; і, відчуваючи потребу не в такому штучному середовищі, Фредерік пригадав, що повинен зробити візит Капітанші.

Двері до передпокою були відчинені. Вибігли дві гаванські болонки. Почувся голос:

— Дельфіно! Дельфіно! Це ви, Феліксе?

Він далі не заходив; собачки й досі дзявкали. Нарешті з'явилась Розанетта в пеньюарі з білого мусліну, оздобленому мереживом, у турецьких туфлях на босу ногу.

— Ох, даруйте, пане! Я прийняла вас за перукаря. Одну хвилину! Зараз вернусь!

І він зостався один в їдальні.

Віконниці були позачинювані. Фредерік пройшовся поглядом по кімнаті, пригадуючи метушню тієї ночі, і тут помітив на столі чоловічий фетровий капелюх, старий, пом'ятий, заяложений, гидкий. Чий же це капелюх? Зухвало виставивши свою подрану підкладку, він, здавалося, казав: "А я на все чхав! Я тут господар!"

Капітанша вийшла знову. Вона взяла капелюха, відчинила двері до теплиці, викинула його туди, зачинила двері (тим часом інші двері відчинилися й зачинилися) і, провівши Фредеріка через кухню, впустила його до своєї туалетної кімнати.

З першого погляду було видно, що в усьому домі це найулюбленіше місце, сказати б, його справжній духовний осередок. Стіни, крісла й пружний широкий диван були оббиті ситцем із густим листяним візерунком; на білому мармуровому столі стояли дві великі миски з голубого фаянсу; скляні полички, що утворювали над ним ніби етажерку, були захаращені флаконами, щітками, гребенями, косметичними олівцями, пуделками з пудрою; в високому трюмо відбивався вогонь, що горів у каміні; з ванни звисало простирадло, в кімнаті пахло сумішшю мигдалю й смирни.

— Вибачте за безладдя. Сьогодні я обідаю не вдома.

І, круто повернувшись, вона трохи не задушила одне собача. Фредерік сказав, що вони чарівні. Розанетта взяла їх на руки і піднесла йому до лиця їхні чорні мордочки:

— Ну ж бо, усміхніться й поцілуйте пана!

Несподівано до кімнати ввійшов якийсь чоловік у засмальцьованому пальті з хутряним коміром.

— Феліксе, мій хороший, — сказала вона, — в неділю ваша справа буде залагоджена, напевне.

Той узявся її зачісувати. Він повідомив їй новини про її приятельок: пані де Рошегюн, пані де Сен-Флорантен, пані Ломбар, — усе це були знатні дами, такі як у домі Дамбрезів. Потім він заговорив про театри; сьогодні ввечері в Амбігю надзвичайний спектакль.

— Ви поїдете?

— Ні! Буду вдома.

З'явилася Дельфіна. Розанетта стала її сварити, що вона пішла з дому без її дозволу. Та божилася, що "ходила на ринок".

— Ану дайте-но видаткового зошита!.. Ви дозволите?

Стиха читаючи записи, Розанетта робила зауваження щодо кожної витрати. Звіт служниці не сходився з рахунками.

— Віддайте чотири су решти!

Дельфіна вернула, і Розанетта, відпустивши її, сказала:

— Ох, Пресвята Діво! Яке горе з цими людьми!

Фредеріка неприємно вразило її нарікання. Воно надто нагадувало йому недавно почуте і ставило знак прикрої рівності між обома домами.

Дельфіна знову зайшла і, наблизившись до Капітанші, щось шепнула їй на вухо.

— Е, ні! Не хочу!

Дельфіна за хвильку явилася знову.

— Пані, вона впирається.

— Ото мені морока! Та витури її!

Саме в цю мить двері штовхнула стара дама в чорному. Фредерік не встиг нічого ні почути, ні розгледіти: господиня метнулася в спальню їй назустріч.

Коли Розанетта вернулася, щоки в неї палали, і вона мовчки сіла в крісло. По її щоці котилася сльозина; згодом вона обернулася до юнака й тихо спитала:

— Як вас зовуть?

— Фредерік.

— А, Фредеріко! Вам не буде неприємно, що я вас так називаю?

Вона глянула на нього ласкаво, майже закохано. Та раптом вигукнула з радощів, побачивши мадмуазель Ватназ.

Ця артистична жінка аж ніяк не могла гаяти часу: рівно о шостій їй належало очолити власний табльдот, вона задихалась од знемоги. Спершу вона дістала з торбинки ланцюжок годинника та аркушик паперу, а тоді різні речі, покупки.

— Хай тобі буде відомо, що на вулиці Жебур продаються шведські рукавички по тридцять шість су пара, — чудо! Твій фарбар просить зачекати ще тиждень. Щодо гіпюру я сказала, що зайду згодом. Бюньйо завдаток отримав. Ото, здається, і все? Всього ти мені винна сто вісімдесят п'ять франків!

Розанетта дістала з шухляди десять наполеондорів. У них обох не знайшлося дрібних грошей, і Фредерік запропонував свої.

— Я вам верну, — сказала Ватназ, кладучи в торбинку п'ятнадцять франків. — А ви поганець! Я вас більше не люблю: ви того вечора ні разу зі мною не танцювали. Ох, моя люба, на набережній Вольтера в одній крамниці наглянула я рамку, сплетену з опудал колібрі, — яка ж то розкіш! На твоєму місці я б її купила. А ось, поглянь, як тобі це подобається?

І вона показала відріз старовинного рожевого шовку, що його купила в Тамплі на середньовічний камзол Дельмарові.

— Він сьогодні до тебе приходив, еге ж?

— Ні.

— Дивно! — І за хвилину: — Ти де сьогодні ввечері?

— В Альфонсіни, — сказала Розанетта.

Це був третій уже варіант, де вона думає провести вечір.

Мадмуазель Ватназ запитала знову:

— А про старого з Гори що новенького?

Але Капітанша, швидко підморгнувши їй, змусила її прикусити язика; потім провела Фредеріка в передпокій, щоб узнати, чи скоро він бачитиме Арну.

— Попросіть його, хай зайде до мене; звичайно, не при дружині!

На площадці біля стіни стояла парасолька й поруч — пара калош.

— Калоші Ватназ, — сказала Розанетта. — Ну й ніжка, га! Здоровецька в мене подружка! — І мелодраматичним тоном сказала так, що остання літера слова розкотисто загримотіла: — Таким не вірррр!

Фредерік, підбадьорений цією відвертістю, хотів поцілувати її в шию. Вона холодно сказала:

— Ну ж бо — це нічого не коштує!

Він пішов од неї в легковажному настрої, не сумніваючись, що Капітанша незабаром стане його коханкою. Це бажання збудило в ньому інше, і, хоча він був трохи лихий на пані Арну, йому захотілося побачити її.

До того ж він мав зайти до них за дорученням Розанетта.

"Тільки ж зараз, — подумав він (саме вибило шосту), — мабуть, і Арну вдома".

І він одклав візит на завтра.

Вона сиділа в тій самій позі, що й минулого разу й шила дитячу сорочину. Хлоп'я гралося у неї біля ніг із дерев'яними звірятами; Марта трохи поодаль писала.

Фредерік почав із того, що похвалив дітей. Вона відповіла, нітрохи не впадаючи в безглузде материнське марнославство.

Кімната справляла враження цілковитого супокою. У вікна яскраво світило сонце, поліровані меблі блищали; пані Арну сиділа біля вікна, і широкий сонячний промінь, падаючи на завитки волосся на її потилиці, неначе плинним золотом пронизував ніжну смагляву шкіру. І він сказав:

— Он як за три роки вигналась юна особа! Чи пам'ятаєте, мадмуазель, як ви спали в мене на колінах у колясці?

Марта не пам'ятала.

— Це було ввечері, ми верталися із Сен-Клу.

Пані Арну кинула на нього погляд, повний дивного смутку. Чи не забороняла вона йому будь-який натяк на їхній спільний спомин?

Її прекрасні чорні очі з блискучими білками повільно рухалися під повіками, трохи важкими, і в глибині зіниць крилася безмірна добрість. Його знову охопила любов, іще сильніша, ніж досі, неосяжна; споглядання приголомшувало Фредеріка; однак він подолав те заціпеніння. Як же підняти себе в її очах? Яким чином? І, добре подумавши, Фредерік не знайшов нічого кращого, як згадати про гроші. Він завів мову про погоду, що тут не така холодна, як у Гаврі.

— Ви там були?

— Так, у справах… родинних… щодо спадщини.

— А! Дуже рада за вас, — сказала вона з виразом такого щирого вдоволення, що він був зворушений, так ніби вона зробила йому велику послугу.

Потім вона спитала, що він думає тепер робити, — адже чоловік повинен чимось займатися. Йому спала на думку його вигадка, і він сказав, що завдяки пану Дамбрезу, депутатові, сподівається попасти в Державну раду.

— Ви, може, знаєте його?

— Лише на прізвище. — Потім, притишивши голос, запитала: — Він возив вас на бал тоді, правда?

Фредерік промовчав.

— Мені просто хотілося взнати; дякую.

Далі вона поставила йому двоє-троє стриманих запитань про його сім'ю та рідне місто. Це вельми люб'язно, що він, так довго живучи там, не забув про них.

— А хіба міг би я?.. — спитав він. — Невже ви сумнівалися?

Пані Арну встала.

— Я думаю, що у вас до нашої сім'ї добрі й щирі почуття. Прощайте… до зустрічі.

І вона щиро, по-чоловічому потисла йому руку. Чи не запорука, не обіцянка це? Фредерік відчув усю радість життя; він стримував себе, щоб не заспівати; у нього була потреба відкрити перед ким-небудь серце, виявити великодушність, подати милостиню. Він озирнувся довкола, чи нема людини, якій би можна було чимось допомогти. Ні один жебрак не проходив; і кволе бажання його жертовності зникло, бо він був не з тих, хто довго шукав би для того нагоди.

Тоді він згадав про своїх друзів. Перший, про кого він подумав, був Юссоне, другий — Пеллерен. До Дюссардьє, з огляду на його скромне становище, треба було поставитися з особливою увагою; щодо Сізі, то Фредерік радів, що зможе перед ним показати свої достатки.