Виховання почуттів - Сторінка 62

Фредерік сказав, що він поспішив із Фонтенбло допомогти пораненому товаришеві, котрий живе на вулиці Бельфон; спершу йому не йняли віри; оглянули його руки, навіть обнюхали вуха, щоб упевнитися, чи не тхне від нього порохом.

Проте, вперто повторюючи одне й те саме, він нарешті переконав капітана, який наказав двом стрільцям провести його до поста біля Ботанічного саду.

Вони пішли Шпитальним бульваром. Дув сильний вітер. Він оживив Фредеріка.

Потім повернули на вулицю Кінський базар. Праворуч темніла громада Ботанічного саду, а ліворуч освітлений усіма вікнами виблискував, немов у заграві пожежі, фасад лікарні Милосердя, де за шибами хапливо рухалися тіні.

Фредерікові провожаті вернулися назад. Інший чоловік повів його далі, до самої Політехнічної школи.

Вулиця Сен-Віктор поринула у цілковиту темряву; ні одного газового ріжка, жодного освітленого вікна. Що десять кроків було чути:

— Вартовий! Увага!

І цей крик, розпанахуючи тишу, відлунював, немов камінь, що з гуркотом падає в безодню.

Інколи наближалося важке гупання кроків. То проходив патруль, щонайменше сотня людей; чути було перешіптування цієї невиразної маси, бряжчання зброї; ритмічно похитуючись, загін проходив далі й танув у пітьмі.

На кожному перехресті, посеред вулиці, стримів драгун. Вряди-годи навскач проносився якийсь кур'єр, і знову западала тиша. Десь далі везли гармати, й над бруківкою розлягався важкий грізний гуркіт; серце стискалося від цього гримотіння, такого відмінного від усіх звичних звуків. Здавалося, ніби воно навіть підкреслює тишу — глибоку, цілковиту, чорну тишу. До солдатів підходили люди в білих блузах, щось казали їм і зникали, мов привиди.

Караульня Політехнічної школи була переповнена. На порозі юрмилися жінки, що просили побачення з сином або чоловіком. Їх одсилали в Пантеон, перетворений на морг, і ніхто не хотів слухати Фредеріка. Він домагався, присягав, що його друг Дюссардьє чекає на нього, що він умирає. Нарешті призначили капрала, щоб провів його в кінець вулиці Сен-Жак до мерії 12-ї округи.

Площа Пантеону була забита солдатами, що спали на соломі. Починало дніти. Гаснули бівуачні вогні.

В цілому кварталі повстання залишило страшні сліди. Вулиці були розриті з кінця в кінець, то тут, то там кучугури землі. На барикадах, уже поруйнованих, лежали поперикидувані омнібуси, валялися газові труби, каретні колеса; де-не-де чорніли маленькі калюжки, мабуть, крові. Мури будинків були подірявлені снарядами, з-під одбитої штукатурки виглядала дранка. Жалюзі, що трималися на одному цвяхові, звисали, неначе рам'я. Сходи попровалювані, двері повідчинювані в порожнечу. Всередині кімнат було помітне лахміття шпалер; подекуди вціліла якась тендітна річ. Фредерік помітив настінного годинника, жердинку для папуги, гравюри.

Коли він увійшов до будинку мерії, національні гвардійці не вгаваючи говорили про смерть Бреа і Негріє, депутата Шарбонеля й архієпископа Паризького. Казали, що в Булоні висадився герцог Омальський, Барбес утік із Венсена, з Буржа підтягують артилерію, а з провінцій надходить підмога. Перед третьою годиною хтось приніс відрадну новину: повстанці вирядили до голови Національних зборів своїх парламентарів.

Усі зраділи, а Фредерік, у якого ще залишилось дванадцять франків, послав купити дюжину пляшок вина, сподіваючись тим самим прискорити своє звільнення. Раптом декому почулися постріли. Випивка припинилася; на незнайомця втупились підозріливі погляди: це ж міг бути сам Генріх V.

Щоб збутися всякої відповідальності, вони відвели Фредеріка до мерії 11-ї округи, звідки його відпустили близько дев'ятої ранку.

Він мчав бігом аж до Вольтерівської набережної. Перед одчиненим вікном стояв у жилеті якийсь старий і, плачучи, дивився догори. Спокійно плинула Сена. Небо було зовсім синє; на деревах у Тюїльрі співали птахи.

Переходячи площу Каруселі, Фредерік зустрівся з ношами. Вартові, що стояли тут, зараз же взяли на караул, а офіцер приклав руку до ківера й сказав:

— Честь і слава хороброму в нещасті!

Ці слова стали майже обов'язковими; той, хто промовляв їх, завжди прибирав урочисто-схвильованого вигляду. Ноші супроводила групка людей, що з люттю вигукували:

— Ми за вас помстимося! Ми за вас помстимося!

По бульвару снували екіпажі; жінки, сидячи перед дверима, скубли корпію. Тим часом повстання було придушено чи майже придушено; так говорилося в щойно розклеєній відозві Кавеньяка*. В кінці вулиці Вів'єн показався загін мобільної гвардії. Буржуа захоплено закричали; вони махали капелюхами, плескали в долоні, танцювали, поривалися обіймати солдатів, пропонували їм випити, дами кидали їм з балконів квіти.

О десятій годині, саме тоді, коли під гарматний гуркіт брали Сент-Антуанське передмістя, Фредерік, нарешті, добрався до Дюссардьє. Він, простягшись горілиць, спав у себе на мансарді. Із суміжної кімнати тихенько вийшла жінка — це була мадмуазель Ватназ.

Вона відвела Фредеріка вбік і розповіла, за яких обставин Дюссардьє було поранено.

В суботу з барикади на вулиці Лафайєта якийсь хлопчина, загорнувшись трикольоровим прапором, кричав до національних гвардійців: "Це ж ви стрілятимете в своїх братів!" Та гвардійці наступали, і Дюссардьє, кинувши долі рушницю, розштовхав усіх, стрибнув на барикаду, ударом ноги повалив малого повстанця і вирвав у нього прапора. Дюссардьє знайшли під руїнами барикади; мідними осколками йому пробито стегно. Довелося робити розтин, щоб витягти їх. Панна Ватназ прийшла до нього того самого вечора і відтоді не залишала його.

Вона з цілковитим знанням справи готувала все необхідне для перев'язок, подавала йому пити, попереджувала його найменші бажання, ступала нечутно, як мишка, й дивилася на нього ніжними очима.

Фредерік навідував його щоранку протягом двох тижнів; якось, коли він заговорив про самовідданість Ватназ, Дюссардьє знизав плечима:

— Що ні, то ні! Це з корисливими намірами!

— Ти гадаєш?

— Я певен! — відповів Дюссардьє, не бажаючи надто розводитись на цю тему.

Вона була така завбачлива, що приносила йому газети, в яких прославляли його хоробрий вчинок. Ці похвали, здавалося, дозоляли йому. Він навіть признався Фредерікові, що його непокоїть сумління.

Може, йому слід було стати на бік блузників; адже, кінець кінцем, їм надавали багато обіцянок, яких так і не виконали. Їхні переможці ненавидять республіку, й до того ж повелися з ними надто жорстоко. Безперечно, вони не мали рації, проте не зовсім; отож добрягу мордувала думка, що він, можливо, боровся проти справедливості.

Сенекаль, ув'язнений в Тюїльрі в підвалі під терасою з боку набережної, не мав цих сумнівів.

Там їх було дев'ятсот чоловік, кинутих у бруд, на купу, почорнілих од пороху та запеченої крові; вони тремтіли від пропасниці, кричали з люті; а коли хтось із них умирав, труп так і залишали між живих. Інколи, раптом зачувши постріл, вони думали, що їх зараз усіх перестріляють, і кидалися до стіни, а потім знову падали на свої місця; одурілим від страждання, їм здавалося, ніби все це якийсь кошмар, жахлива маячня. Лампа, що висіла під склепінчастою стелею, скидалася на криваву пляму; в повітрі кружляли жовті й зелені вогники, які виникали од випарів цього підземелля. Побоюючись епідемії, призначили спеціальну комісію. Голова спустився на кілька сходинок, але, жахнувшись трупного духу і смороду від нечистот, кинувся назад. Коли в'язні підходили до душників, солдати національної гвардії, які стояли на варті, починали орудувати багнетами, штрикати в кого попало, щоб не розхитували ґрат.

Загалом вони були безжальні. Ті, котрі не брали участі в сутичках, прагнули відзначитися. Це був розгул боягузтва. Мстилися воднораз і за газети, і за клуби, і за зборища, і за доктрини — за все, що впродовж трьох місяців доводило до відчаю; і рівність, незважаючи на свою поразку (нібито караючи своїх оборонців і глумлячись над ворогами), переможно заявляла про себе, тупа, звіряча рівність; установився однаковий рівень кривавої підлоти, — адже фанатизмові наживи відповідало безумство злиднів, аристократія лютувала, як і чернь, нічний ковпак виявився не менш огидним, ніж червоний ковпак. Громадський розум помутився, як то буває після великого стихійного лиха. Дехто з розумних людей залишився після цього на все життя ідіотом.

Дядечко Рок так розхрабрувався, що майже зовсім очманів. 26-го, вступивши в Париж із ножанським загоном, він не хотів вертатися з ним назад і пристав до національної гвардії, яка отаборилась у Тюїльрі; старий був дуже задоволений, що його поставили на варту біля тераси з боку Сени. Тут, принаймні, оті розбійники попалися йому в руки! Він тішився з їхньої невдачі, з наруги над ними і не міг утриматися від того, щоб не обкладати їх брутальною лайкою.

Один із них, білявий чубатий підліток, припавши лицем до ґрат, просив хліба. Пан Рок наказав йому замовкнути. Але хлопець жалісливо повторював:

— Хліба!

— Нема в мене хліба!

До ґрат потяглися інші в'язні, зі скуйовдженими бородами, палаючими очима; вони штовхали один одного й волали:

— Хліба!

Дядечко Рок обурився, що не виявляють йому належної поваги. Щоб нагнати на них страху, він став цілитись, а тим часом хлопчина, якого натовп, напираючи, підняв аж до самого склепіння, крикнув іще раз:

— Хліба!

— На! Хапай! — мовив дядечко Рок і вистрелив.

Зчинилося справжнє ревище, потім усе стихло. На краю діжки залишилося щось біле.

Після цього пан Рок вернувся додому; по вулиці Сен-Мартен він мав будинок, де на випадок приїзду тримав для себе квартиру, і та обставина, що під час заколоту було пошкоджено чільну стіну тієї будівлі, вельми сприяла його несамовитості. Тепер, після обстеження фасаду, йому здалося, що він перебільшив збитки. Недавній вчинок заспокоїв старого, неначе йому відшкодували втрату.

Двері відчинила його ж таки дочка. Найперше вона сказала, що її непокоїла надто тривала його відсутність; вона боялася, що з ним трапилось якесь нещастя, що його поранено.

Такий доказ доччиної любові розчулив батька. Він здивувався, як це вона подалася в дорогу без Катріни.

— Я щойно послала її у справах, — відповіла Луїза.

І вона поцікавилась, як його здоров'я тощо; потім байдуже спитала, чи, бува, не зустрічав він Фредеріка.

— Ні! Ніде ані разу!

Вона ж відбула цю подорож тільки задля нього.

В коридорі почулися кроки.

— Ах, вибач!..

Катріна Фредеріка не застала.