Вій - Сторінка 8

- Микола Гоголь -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Це був уже другий спів: першого недочули нечисті. З переляку вони кинулися, хто куди трапив, у вікна, в двері, аби втекти мерщій, та було вже пізно: так і зосталися вони там, позастрявавши у дверях та вікнах.

Увійшовши, остовпів священик, як побачив таку наругу над Божою святинею, і не наважився правити панахиду в такому місці. Так довіку й зосталася церква з защемленими в дверях та вікнах страховиськами, обросла лісом, корінням, бур'янами, диким терном, і ніхто не знайде тепер до неї дороги.

* * * * * * * * *

Коли чутка про це докотилася до Києва і богослов Халява врешті прочув про таку долю філозофа Хоми, то на цілу годину заглибився в роздуми. За той час із ним трапилися чималі зміни. Фортуна усміхнулася йому: скінчивши курс науки, став він за дзвонаря найвищої дзвіниці і вже мало не завжди вертався з розбитим носом, бо дерев'яні сходи на дзвіницю змайстровані були вельми незграбно.

— Чи ти чув, що сталося з Хомою? — сказав, підійшовши до нього, Тиберій Горобець, що на той час був уже філозоф і запустив собі вуса.

— Так йому Бог дав, — сказав дзвонар Халява. — Ходім до шинку та пом'янемо його душу.

Молодий філозоф, що з неабияким завзяттям почав користати зі своїх привілеїв, та так, що й шаровари на ньому, і сурдут, і навіть шапка одгонили спиртом та тютюновими корінцями, одразу ж на те пристав.

— Славний був чоловік Хома! — сказав дзвонар, коли кривий на ногу шинкар поставив перед ним третього кухля. — Знакомитий був чоловік! А пропав ні за що.

— А я знаю, через що пропав він: через те, що злякався; а якби не боявся, то відьма нічого б йому не зробила. Треба тільки, перехрестившись, плюнути їй на самий хвіст, то нічого й не буде. Я вже це знаю. Адже в нас у Києві всі баби, що сидять на базарі, усі — відьми.

На це дзвонар кивнув головою на знак згоди. Та, відчувши, що язик його не міг вимовити жодного слова, він обережно встав з-за столу і, заточуючись на всі боки, пішов ховатися до найдальшого закутку в бур'янах. При цьому не забув він, давню звичку мавши, поцупити стару підошву від чобота, що валялася на лаві.

1835

-----------

Примітки:

Вій — це могутній витвір народної уяви. Так звуть українці старшого над гномами, що в нього повіки на очах спускаються аж до землі. Оця вся повість і є народний переказ. Мені не хотілося змінювати його, тому розповідаю майже так само просто, як і сам чув. (Прим. М. Гоголя)