Війна і мир - Сторінка 24

Коротка верхня губка з вусиками раз у раз на мить злітала вниз, приторкувалась, де треба було, до рум'яної нижньої губки, і знову, з блиском зубів і очей, відкривалася усмішка. Княгиня розповідала пригоду, що була з ними на Спаській горі і загрожувала їй небезпекою в її становищі, і зараз же по цьому сповістила, що вона всі свої сукні залишила в Петербурзі, і тут буде ходити бозна в чому, і що Андрій зовсім змінився, і що Кітті Одинцова вийшла заміж за старого, і що є жених для княжни Марії pour tout de bon5, але що про це поговоримо згодом. Княжна Марія все ще мовчки дивилася на брата, і в чудесних очах її були і любов і смуток. Видно було, що в неї встановився тепер свій хід думок, незалежний від мови невістки. Вона посеред її розповіді про останнє свято в Петербурзі звернулася до брата:

1 — Ах, люба!.. Ах, Марі!..— А я бачила вві сні...— То ви нас не чекали?.. Ах, Марі, ви так схудли.— А ви так поповніли...

2 — Я відразу впізнала княгиню,

3 — А я й гадки.не мала!.. Ах, Андрію, я й не бачила тебе.

4 плаксійка, 6 справжній,

— І ти остаточно їдеш на війну, André? — сказала вона, зітхнувши.

Lise зітхнула теж.

— Навіть завтра,— відповів брат.

— Il m'abandonne ici, et dieu sait pourquoi, quand il aurait pu avoir de l'avancement..

Княжна Марія не дослухала і, продовжуючи нитку своїх думок, звернулася до невістки, привітними очима показуючи на її живіт:

— Напевне? — сказала вона.

Княгиня змінилася на виду. Вона зітхнула.

— Так, напевне,— сказала вона.— Ох, це дуже страшно... Губка в Лізи опустилася. Вона наблизила своє обличчя до

обличчя зовиці і знову несподівано заплакала.

— їй треба відпочити,— сказав князь Андрій, скривлюючись.— Правда ж, Лізо? Поведи її до себе, а я піду до татка. Як він, усе те ж?

— Те ж, те ж саме; не знаю, як на твій погляд,— відповіла радісно княжна.

— І ті ж години й по алеях прогулянки? Верстат? — питав князь Андрій з ледве помітною усмішкою, яка свідчила, що, незважаючи на свою любов і пошану до батька, він знав його дошкульні місця.

— Ті ж години і верстат, ще математика і мої уроки з геометрії,— радісно відповіла княжна Марія, наче її уроки з геометрії були одним з найутішніших вражень її життя.

Коли минули ті двадцять хвилин, яких треба було для строку вставання старого князя, Тихон прийшов кликати молодого князя до батька. Старий зробив відхилення від встановленого порядку на честь синового приїзду: він сказав пустити його в свою половину під час одягання перед обідом. Князь ходив по-старовинному, в каптані і в пудрі. І в той час, як князь Андрій (не з тим невдоволеним виразом обличчя і вдаваними манерами, яких він прибирав у вітальнях, а з тим бадьорим обличчям, що було в нього, коли він розмовляв з П'єром) входив до батька, старий сидів у вбиральні на широкому, сап'яном оббитому кріслі, в пудроманті, віддаючи свою голову Тихоновим рукам.

— А1 Воїн! Бонапарта завоювати хочеш? — сказав старий і труснув напудреною головою, наскільки дозволяла це коса, яку тримав, заплітаючи, в своїх руках Тихон.— Візьмись хоч ти за нього як слід, а то він отак незабаром і нас своїми підданими запише. Здорові — І він наставив свою щоку.

Старий був у гарному настрої після дообіднього сну. (Він казав, що по обіді срібний сон, а до обіду золотий.) Він радісно з-під своїх густих навислих брів косив поглядом на сина. Князь

1 — Він покидає мене тут, і бог знає нащо, тнмчасом як він міг би одержати підвищення...

Андрій підійшов і поцілував батька у те місце, що він показав. Він не відповів на батькову улюблену тему розмови — глузування з теперішніх військових людей, а особливо з Бонапарта.

— Так, приїхав до вас, тату, і з вагітною дружиною,— сказав князь Андрій, слідкуючи жвавим і шанобливим поглядом за порухом кожної риси батькового обличчя.— Як здоров'я ваше?

— Нездорові, брат, бувають лише дурні та розпусники, а мене ти знаєш: з ранку до вечора зайнятий, здержливий, ну і здоровий.

— Хвалити бога,— сказав син, усміхаючись.

— Бог тут ні до чого. Ну, розповідай,— продовжував він, повертаючись до своєї улюбленої теми,— як вас німці з Бонапартом за вашою новою наукою, що зветься стратегією, битися навчили.

Князь Андрій усміхнувся.

— Дайте опам'ятатися, тату,— сказав він з усмішкою, яка показувала, що батькові дошкульні місця не перешкоджають йому поважати й любити старого.— Я ж іще й не розташувався.

— Брешеш, брешеш,— вигукнув старий, стріпуючи косичкою, щоб спробувати, чи міцно вона заплетена, й хапаючи сина за руку.— Дім для твоєї дружини готовий. Княжна Марія поведе її і покаже і цілий міх набалакає. Це їхнє баб'яче діло. Я радий, що приїхала. Сиди, розказуй. Міхельсона армію я розумію, Толстого теж... висадка одночасна... Південна армія що робитиме? Пруссія, нейтралітет... це я знаю.. Австрія як? — говорив він, вставши з крісла і ходячи по кімнаті з Тихоном, який бігав, подаючи частини одягу.— Швеція як? Як Померанію перейдуть?

Князь Андрій, бачачи наполегливість батькової вимоги, спочатку неохоче, а далі все більше й більше пожвавлюючись і мимохіть посеред розповіді за звичкою перейшовши з російської мови на французьку, почав викладати операційний план гаданої кампанії. Він розповів, як дев'яностотисячна армія повинна була загрожувати Пруссії, щоб ВИЕЄСТИ ЇЇ З нейтралітету і втягти у війну, як частина цих військ повинна була у Штральзунді з'єднатися з шведськими військами, як двісті двадцять тисяч австрійців, з'єднавшись із ста тисячами росіян, повинні були діяти в Італії та на Рейні, і як п'ятдесят тисяч росіян і п'ятдесят тисяч англійців висадяться в Неаполі, і як разом п'ятсоттисячна армія повинна була з різних боків здійснити напад на французів. Старий князь не виявив ні найменшого інтересу при розповіді, неначе не слухав і, не перестаючи на ходу одягатись, тричі зненацька перебивав його. Один раз він перепинив його і вигукнув:

— Білий! білий!

Це означало, що Тихон подавав йому не той жилет, що він хотів. Другого разу він зупинився, спитав:

— І скоро вона народить? — і, докірливо похитавши головою, сказав: — Негаразд! Розказуй, розказуй далі.

Третього разу, коли князь Андрій закінчував опис, старий заспівав старечим і фальшивим голосом: "Malbroug s'en va-t-en guerre. Dieu sait quand reviendra" К

Син тільки усміхнувся.

— Я не кажу, що це план, який я схвалюю,— сказав син,— я вам лише розповів, що є. Наполеон уже склав свій план, не згірш від цього.

— Ну, новенького ти мені нічого не сказав.— І старий промовив у задумі сам до себе скоромовкою: — "Dieu sait quand reviendra".—Иди до їдальні.

XXIV

У призначений час, напудрений і виголений, князь увійшов до їдальні, де чекала його невістка, княжна Марія, m-Не Bourienne і князів архітектор, який з дивної примхи старого допускався до столу, хоч ця, незначна своїм становищем, людина аж ніяк не могла сподіватися на таку честь. Князь, твердо пам'ятаючи різницю станів і рідко допускаючи до столу навіть важних губернських чиновників, раптом на' архітекторові Ми-хайлі Івановичі, який сякався в кутку у клітчасту хусточку, доводив, що всі люди рівні, і не раз навчав свою дочку, що Михайло Іванович нічим не гірший за нас із тобою. За столом князь найчастіше звертався до безсловесного Михайла Івановича.

В їдальні, величезно-високій, як і всі кімнати в домі, чекали на вихід князя домашні й офіціанти, які стояли за кожним стільцем; дворецький з серветкою в руці оглядав сервіровку, значливо кліпаючи очима до лакеїв і раз у раз перебігаючи стурбованим поглядом від стінного годинника до дверей, у яких мав з'явитися князь. Князь Андрій дивився на величезну, нову для нього, золоту раму з зображенням генеалогічного дерева князів Волконських, що висіла навпроти такої ж величезної рами з погано зробленим (видно, рукою домашнього живописця) зображенням можновладного князя в короні, який мав походити від Рюрика й бути родоначальником роду Волконських. Князь Андрій дивився на це генеалогічне дерево, похитуючи головою, і посміювався з тим виглядом, з яким дивляться на схожий до смішного портрет.

— Як я впізнаю його всього тут! — сказав він до княжни1 Марії, яка підійшла до нього.

Княжна Марія здивовано подивилась на брата. Вона не розуміла, чого він усміхався. Все, що зробив батько, викликало в неї благоговіння, яке не підлягало обговоренню.

— У кожного своя ахіллесова п'ята,— казав далі князь Андрій.— 3 його величезним розумом donner dans ce ridicule!2

1 "Мальбрук зібрався в похід. Чи вернеться ж додому".

2 піддаватися цій дріб'язковості!

Княжна Марія не могла зрозуміти сміливості братових міркувань і готувалась відповідати йому, коли з кабінету стало чутно очікувані кроки: князь входив швидко, весело, як він і завжди ходив, наче навмисно своїми квапливими манерами становлячи протилежність суворому порядкові дому. У ту ж мить великий годинник продзвонив двічі, і тонким голоском озвався у вітальні другий. Князь зупинився; з-під навислих густих брів жваві, блискучі, строгі очі оглянули всіх і зупинилися на молодій княгині. Молода княгиня під цю хвилину зазнавала того почуття, що його зазнають придворні на царському виході,— почуття страху та пошани, яке вселяв цей старий в усіх близьких до нього осіб. Він погладив княгиню по голові і потім незграбним рухом поплескав її по потилиці.

— Я радий, я радий,— промовив він і, знову пильно глянувши їй в очі, швидко відійшов і сів на своє місце.— Сідайте, сідайте! Михайле Івановичу, сідайте.

Він показав невістці місце біля себе. Офіціант відсунув для неї стільця.

— Го, го! — сказав старий, оглядаючи її округлу талію.— Поквапилась, негаразд!

Він засміявся сухо, холодно, неприємно, як він завжди сміявся, самим лише ротом, а не очима.

— Ходити треба, ходити, якнайбільше, якнайбільше,— сказав він.

Маленька княгиня не чула чи не хотіла чути його слів. Вона мовчала і, здавалось, була збентежена. Князь спитав її дро батька, і княгиня заговорила й усміхнулася. Він спитав її про спільних знайомих: княгиня ще більш пожвавішала і стала розповідати, передаючи князеві поклони та міські плітки.

— La comtesse Apraksine, la pauvre, a perdu son mari, et elle a pleuré les larmes de ses yeux-1,—казала вона, дедалі більш пожвавлюючись.

У міру того, як вона жвавішала, князь все суворіше й суворіше дивився на неї, і раптом, наче достатньо вивчивши її і склавши собі про неї ясне уявлення, одвернувся від неї і звер-інувся до Михайла Івановича:

— Ну, що, Михайле Івановичу, Буонапарте он нашому кепсько приходиться.