Війна і мир - Сторінка 32

ось ці нещасні гроші, візьміть їх...— Він кинув їх на стіл.— У мене батько старий, мати!..

Ростов узяв гроші, уникаючи погляду Теляніна, і, не кажучи й слова, пішов з кімнати. Але біля дзерей він зупинився й вернувся назад.

— Боже мій,— сказав він зі сльозами на очах,— як ви могли це зробити?

— Графе,— сказав Телянін, наближаючись до юнкера.

— Не торкайтесь до мене,— промовив Ростов, відхиляючись.— Якщо в вас нестатки, візьміть ці гроші.— Він шпурнув йому гаманця і вибіг з трактиру.

V

Увечері тбго самого дня на квартирі Денисова точилася жвава розмова офіцерів ескадрону.

— А я вам кажу, Ростов, що вам треба попросити пробачення в полкового командира,— казав, звертаючись до яскраво-червоного, схвильованого Ростова, високий штаб-ротмістр з сивуватим волоссям, величезними вусами і крупними рисами зморшкуватого обличчя.

Штаб-ротмістр Кірстен був двічі розжалуваний у солдати за справи честі і двічі вислужувався.

— Я нікому не дозволю говорити мені, що я брешуі — вигукнув Ростов.— Він сказав мені, що я брешу, а я сказав йому, що він бреше. Так на тім і залишиться. На чергування може мене призначати хоч щодня і під арешт садовити, а просити пробачення мене ніхто не примусить, бо якщо він, як полковий командир, вважає за негідне себе дати мені сатисфакцію, то...

— Та ви стривайте, батечку; ви послухайте мене,— перебив штаб-ротмістр своїм басовитим голосом, спокійно розгладжуючи свої довгі вуса.— Ви при інших офіцерах кажете полковому командирові, що офіцер украв...

— Я не винен, що розмова зайшла при інших офіцерах. Можливо, не треба було казати при них, та я не дипломат. Я тому в гусари й пішов, думав, що тут не треба тонкощів, а він мені каже, що я брешу... то хай дасть мені сатисфакцію...

— Це все добре, ніхто не думає, що ви. боягуз, та не в тому річ. Спитайте Денисова, де це чувано, щоб юнкер вимагав сатисфакції від полкового командира?

Денисов, прикусивши вуса, з понурим виглядом слухав розмову, видно, не бажаючи втручатися. На запитання штаб-ротмістра він заперечливо похитав головою.

— Ви при офіцерах кажете полковому командирові про це паскудство,— провадив штаб-ротмістр.— Богданич (Богданичем звали полкового командира) вас присадив.

— Не присадив, а сказав, що я неправду кажу.

— Авжеж, і ви наговорили йому дурниць, і треба попросити пробачення.

— Нізащо! — вигукнув Ростов.

— Не чекав я цього від вас,— серйозно й суворо сказав штаб-ротмістр.— Ви не хочете попросити пробачення, а ви, батечку, не тільки перед ним, а й перед усім полком, перед усіма нами, ви кругом винні. А ось як: якби ви подумали та порадились, як обійтись у цій справі, а то ви просто, та при всіх офіцерах, і ляпнули. Що тепер робити полковому командирові? Треба віддати до суду офіцера й заплямувати цілий полк? За одного негідника цілий полк осоромити? Так, чи що, по-вашому? А по-нашому не так. І Богданич молодець, він вам сказав, що ви неправду говорите. Неприємно, та що ж робити, батечку, самі наскочили. А тепер, як справу хочуть зам'яти, то ви через якусь фанаберію не хочете попросити пробачення, а хочете все розповісти. Вам кривдно, що ви почергуєте, невже вам важко попросити пробачення у старого і чесного офіцера! Хоч би який там був Богданич, а все ж чесний і хоробрий старий полковник, та вам кривдно; а заплямувати полк вам нічого! — Голос штаб-ротмістра починав тремтіти.— Ви, батечку, в полку без року тиждень; сьогодні тут, завтра перейшли куди в ад'ютантики; вам начхати, що говоритимуть: "Між павлоградськими офіцерами злодії!" А нам не однаково. Правда ж, Денисов? Не однаково?

Денисов усе мовчав і не ворушився, зрідка поглядаючи своїми блискучими чорними очима на Ростова.

— Вам своя фанаберія дорога, попросити пробачення не хочеться,— говорив далі штаб-ротмістр,—а нам,'старикам, як ми виросли, та й померти, бог дасть, доведеться в полку, то нам честь полка дорога, і Богданич це знає. Ох, яка дорога, батечку! А це негоже, негоже! Там ображайтеся чи ні, а я завжди правду-матінку скажу. Негоже!

І штаб-ротмістр підвівся і одвернувся від Ростова.

— Правда, хай йому чорті — вигукнув, схоплюючись, Денисов.— Ну, Ростов, ну І

Ростов, червоніючи і бліднучи, дивився то на одного, то на другого офіцера.

— Ні, панове, ні... ви не думайте... я дуже розумію, ви даремне про мене думаєте так... я... для мене... я за честь полка... та що? це на ділі 9 я доведу, і для мене честь прапора... ну, все одно, правда, я винен!..— Сльози стояли у нього в очах.— Я винен, кругом винен!.. Ну, чого вам ще?..

— Оце так, графе,— повертаючись, вигукнув штаб-ротмістр, вдаряючи його великою рукою по плечу.

— Я тобі кажу,— вигукнув Денисов,— він хлопець гарний.

— Отак краще, графе,— повторив штаб-ротмістр, неначе за його признання починаючи величати його титулом.— Підіть і попросіть пробачення, ваше сіятельство, егеж.

— Панове, все зроблю, ніхто від мене слова не почує,— благальним голосом промовив Ростов,— але просити пробачення не можу, їй-бо, не можу, як хочете! Як я буду просити пробачення" наче маленький, прощення просити? Денисов засміявся.

— Вам же гірше. Богданич злопам'ятний, поплатитесь за впертість,— сказав Кірстен.

— їй-бо, не впертість! Я не можу вам описати, яке почуття, не можу...

— Ну, воля ваша,— сказав штаб-ротмістр.— А що, мерзотник цей куди подівся?,— спитав він Денисова.

— Прикинувся хворим, завтра веліли наказом виключити,— промовив Денисов.

— Це хвороба, інакше не можна пояснити,— сказав штаб-ротмістр.

— Та вже хвороба, не хвороба, а хай не потрапляє він мені на очі — уб'ю! — кровожерно прокричав Денисов.

До кімнати ввійшов Жерков.

— Ти як? — разом звернулись до нього офіцери.

— Похід, панов^. Мак у полон здався і з архмією, з усім.

— Брешеш!

— Сам бачив.

— Як? Мака живого бачив! з руками, з ногами?

— Похід! Похід! Дати йому пляшку за таку новину. Ти як це сюди потрапив?

— Знову в полк вислали, за чорта, за Мака. Австрійський генерал поскаржився. Я його поздоровив з приїздом Мака... Ти чого, Ростов, наче з лазні?

— Тут, брат, у нас така каша другий день.

Увійшов полковий ад'ютант і потвердив звістку, яку привіз Жерков. Назавтра наказано було виступати.

— Похід, панове!

— Ну, і хвалити бога, засиділись.

VI —

Кутузов відступив до Відня, знищуючи за собою мости на ріках Інні (в Браунау) і Трауні (в Лінці). 23-го жовтня російські війська переходили ріку Енс. Російські обози, артилерія і колони військ опівдні тяглися через місто Енс, по цей і по той бік мосту.

День був теплий, осінній і дощовий. Простора перспектива, розкриваючись з пагорка, де стояли, захищаючи міст, російські батареї, то раптом заслонялася серпанковою завісою скісного дощу, то раптом розширювалась, і при сяйві сонця далеко і ясно ставало видно, наче все було вкрите лаком. Під ногами видні-лося невеличке місто із своїми білими будинками й червоними дахами, собором та мостом, обабіч якого, стовплюючись, текли маси російських військ. Виднілися на повороті Дунаю судна, 1 острів, і замок з парком, оточений водами гирла Енсу при самому впадінні його в Дунай, мрів лівий скелястий, вкритий сосновим лісом берег Дунаю з таємничою далиною зелених вершин і з голубіючими ущелинами. Бовваніли вежі монастиря, що виступав з-за соснового дикого лісу, який здавався незайманим, і далеко попереду на горі, по той бік Енсу, видно було ворожі роз'їзди.

Між гарматами, на висоті, стояли спереду начальник ар'єргарду генерал і почтовий офіцер, розглядаючи в трубу місцевість. Трохи позаду сидів на хоботі гармати Несвицький, посланий від головнокомандуючого до ар'єргарду. Козак, що супроводжував Несвицького, подав сумочку і фляжку, і Несвицький частував офіцерів пиріжками та справжнім доппелькюмелем. Офіцери радісно оточували його, хто на колінах, хто сидячи по-турецькому на мокрій траві.

— Егеж, не дурний був цей австрійський князь, що тут замок збудував. Гарне місце. Чому ж ви не їсте, панове? — казав Несвицький.

— Красно дякую, князю,— відповів один з офіцерів, з задоволенням розмовляючи з таким важним штабним чиновником.— Чудове місце. Ми повз самий парк проходили, двох оленів бачили, і будинок який чудесний!

— Подивіться, князю,— сказав другий, якому дуже хотілося взяти ще пиріжка, та совісно було, і який тому вдавав, що він оглядає місцевість,— подивіться-но, вже забрались туди наші піхотні. Он там, на лужку, за селом, троє тягнуть щось. Вони проберуть цей палац,— сказав він з очевидним схваленням.

— Авжеж, авжеж,— сказав Несвицький.— Ні, а чого б я бажав,— додав він, прожовуючи пиріжок у своєму красивому вологому роті,— то це он туди забратися.

Він показав на монастир з вежами, що бовванів на горі. Він усміхнувся, очі в нього звузились і засвітилися.

— Адже хороше б, панове! Офіцери засміялися.

— Хоч би полякати цих черничок. Італійки, кажуть, є молоденькі. Далебі, п'ять років життя віддав би!

— їм же й нудно,— сміючись, сказав офіцер, який був сміливішим.

Тимчасом почтовий офіцер, стоячи спереду, показував щось генералові; генерал дивився в підзорну трубку.

— Ну, так і є, так 1 є,— сердито, сказав генерал, опускаючи трубку від очей і знизуючи плечима,— так і є, битимуть по переправі. І чого вони там баряться?

На тому боці неозброєним оком видно було ворога 1 його батарею, з якої показався молочно-білий димок. Слідом за димком пролунав далекий постріл, і видно було, як наші війська заспішили на переправу.

Несвицький крекнув, підвівся і, усміхаючись, підійшов до генерала.

— Чи не бажаєте перекусити, ваше превосходительство? —' промовив він.

— Негаразд діло,— сказав генерал, не відповідаючи йому,— забарились наші.

— Чи не поїхати, ваше превосходительство? — сказав Несви-цький.

— Так, поїдьте, будь ласка,— сказав генерал, повторюючи те, що вже раз докладно було наказано,— і скажіть гусарам, щоб вони останніми перейшли й запалили міст, як я наказував" та щоб горючі матеріали на мосту ще оглянути.

— Дуже добре,— відповів Несвицький.

Він гукнув козака з конем, наказав забрати сумочку та фляжку і легко перекинув своє важке тіло на сідло.

— Далебі, заїду до черничок,— сказав він до офіцерів, що з усмішкою дивились на нього, і поїхав вЪнкою стежкою з гори.

— Ну-бо, куди донесе, капітане, трахніть-но! — сказав генерал, звертаючись до артилериста.— Забавтеся з нудьги.

— Обслуга, до гармат! — скомандував офіцер, і через хвилину весело вибігли від вогнищ артилеристи й зарядили.

— Перша! — пролунала команда.

Спритно відскочив 1-й номер.