Війна і мир - Сторінка 70

Він розплющив очі. Над ним було знову все те ж саме високе небо з хмарками, які піднялися ще вище і пливли, і крізь які синіла безконечність. Він не повертав голови і не бачив тих, що, судячи по звуку копитів і голосів, під'їхали до нього й зупинилися.

Вершники ці були Наполеон і два його ад'ютанти. Бонапарте, об'їжджаючи поле бою, давав останні накази про посилення батарей, що стріляли по греблі Аугеста, і розглядав убитих та поранених, які зосталися на полі бою.

— De beaux hommes! 1 — сказав Наполеон, дивлячись на вбитого російського гренадера, що з уткнутим у землю обличчям і з почорнілою потилицею лежав ниць, далеко відкинувши одну вже задубілу руку.

— Les munitions des pièces de position sont épuisées, sirel2—

1 — Гарний народ!

s — Батарейних зарядів більш нема, ваша величність!

19* 291

сказав у цей час ад'ютант, який приїхав з батарей, що стріляли по Аугесту.

— Faites avancer celles de la réserve1,— сказав Наполеон, і, від'їхавши кілька кроків, він зупинився над князем Андрієм, який лежав горілиць з кинутим біля нього древком прапора (прапор уже, як трофей, взяли французи).

— Voilà une belle mort2,— сказав Наполеон, дивлячись на Волконського.

Князь Андрій зрозумів, що це було сказано про нього і що каже це Наполеон. Він чув, як називали sire3 того, хто сказав ці слова. Але він чув ці слова, ніби він чув дзижчання мухи. Він не тільки не цікавився ними, але він і не помітив, а зараз же забув їх. Йому палило голову; він почував, що спливає кров'ю, і він бачив над собою далеке, високе і вічне небо. Він знав, що це був Наполеон — його герой, але в цю хвилину Наполеон здавався йому такою маленькою, нікчемною людиною порівняно до того, що відбувалося тепер між його душею і цим високим, безконечним небом з хмарками, що пливли по ньому, йому було цілком однаково в цю хвилину, хоч би хто стояв над ним, хоч би що говорив про нього; він радий був лише з того, що зупинилися над ним люди, й бажав лише, щоб ці люди допомогли йому й повернули його до життя, яке здавалося йому таким прекрасним, бо він так інакше розумів його тепер. Він зібрав усю свою силу, щоб поворушитися і зробити який-небудь звук Він трошки поворушив ногою, кволо, болісно застогнав, і цей стогін викликав у нього жаль до самого себе.

— А! він живий,— сказав Наполеон.— Підняти цього молодика, ce jeune homme, і віднести на перев'язочний пункті

Сказавши це, Наполеон поїхав далі назустріч маршалові Ланну, який, знявши капелюха, усміхаючись і поздоровляючи з перемогою, під'їжджав до імператора.

Князь Андрій не пам'ятав нічого далі: він знепритомнів від страшного болю, якого йому завдали вкладання на ноші, поштовхи під час руху й зондування рани на перев'язочному пункті. Він прийшов до'пам'яті уже тільки наприкінці дня, коли його, приєднавши до інших російських поранених та полонених офіцерів, понесли до госпіталю. На цьому пересуванні він почував себе трохи свіжішим і міг оглядатися і навіть говорити.

Перші слова, які він почув, прийшовши до пам'яті, були слова французького конвойного офіцера, що квапливо казав:

— Треба тут зупинитися: імператор зараз проїде; йому буде приємно бачити цих полонених добродіїв.

— Сьогодні так багато полонених, мало не вся російська армія, що йому, певно, це надокучило,— сказав другий офіцер.

1 — Накажіть привезти з резервів,

2 — Ось прекрасна смерть,

3 ваша величність.

— Ну, однак! Цей, кажуть, командир всієї гвардії імператора Олександра,—сказав перший, показуючи на пораненого російського офіцера в білому кавалергардському мундирі.

Волконський упізнав князя Рєпніна, якого він зустрічав у петербурзькому світі. Поруч з ним стояв другий, дев'ятнадцятилітній юнак, теж поранений кавалергардський офіцер.

Бонапарте, під'їхавши галопом, зупинив коня.

— Хто старший? — сказав він, побачивши полонених. Назвали полковника, князя Рєпніна.

— Ви командир кавалергардського полку імператора Олександра? — спитав Наполеон.

— Я командував ескадроном,— відповів Рєпнін.

— Ваш полк чесно виконав обов'язок свій,— сказав Наполеон.

— Похвала великого полководця є кращою нагородою солдатові,— сказав Рєпнін.

— З задоволенням віддаю її вам,— сказав Наполеон.— Хто цей юнак коло вас?

Князь Рєпнін назвав поручика Сухтелена. Глянувши на нього, Наполеон сказав, усміхаючись:

— Ii est venu bien Jeune se frotter à nbus l.

— Молодість не перешкоджає бути хоробрим,— промовив зривистим голосом Сухтелен.

— Прекрасна відповідь,— сказав Наполеон,— юначе, ви далеко підете!

Князь Андрій, для повноти трофею полонених виставлений також вперед, на очі імператора, не міг не привернути його уваги. Наполеон, очевидно, згадав, що він бачив його на полі і, звертаючись до нього, вжив те саме найменування молодика — jeune homme, під яким Волконський першого разу відбився в його пам'яті.

— Et vous, jeune homme? Ну, a ви, молодче? — звернувся він до нього.— Як ви себе почуваєте, mon brave?

Незважаючи на те, що за п'ять хвилин до цього князь Андрій міг сказати кілька слів солдатам, які переносили його, він тепер, спрямувавши свій погляд просто на Наполеона, мовчав... йому такими нікчемними здавалися в ці хвилини всі інтереси, що заполонювали Наполеона, таким дріб'язковим здавався йому сам герой його, з цим порожнім гонором і радістю перемоги, у порівнянні з тим високим, справедливим і добрим небом, яке він бачив і зрозумів,— що він не міг відповідати йому.

Та й усе здавалося таким непотрібним і марним у порівнянні з тим строгим і величним строєм мислі, що його викликали в ньому виснаження від витеклої крові, страждання та чекання близької смерті. Дивлячись Наполеону у вічі, князь Андрій думав про марноту величності, про марноту життя, значення якого

1 — Молодим же він піткнувся битися з нами.

ніхто не міг зрозуміти, і про ше більшу марноту смерті, смислу якої не міг збагнути й пояснити ніхто з людей.

Імператор, не дочекавшись відповіді, одвернувся і, від'їжджаючи, звернувся до одного з начальників:

— Хай подбають про цих добродіїв і відвезуть їх до мого бівуаку; хай мій лікар Ларрей огляне їх рани. До побачення, князю Рєпнін,— і він, торкнувши коня, галопом поїхав далі.

На обличчі в нього було сяйво самовдоволення і щастя.

Солдати, шо принесли князя Андрія і зняли з нього золотого образка, якого навісила на брата княжна Марія і який трапився їм під руку, побачивши ласкавість у обходженні імператора з полоненими, поспішили повернути образка.

Князь Андрій не помітив, хто і як надів його знову, але на грудях у себе поверх мундира раптом побачив образок на дрібному золотому ланцюжку.

"Добре б це було,— подумав князь Андрій, глянувши на цей образок, що його з таким почуттям і побожністю навісила на нього сестра,— добре б це було, якби все було таким ясним і простим, як воно здається княжні Марії. Як добре було б знати, де шукати допомоги в цьому житті і чого чекати після нього там, за гробом! Який би щасливий і спокійний я був, коли б міг сказати тепер: господи, помилуй мене!.. Але кому я скажу це? Чи сила — невизначна, незбагненна, до якої я не тільки не можу звертатися, але якої я не можу висловити,— велике все чи нічого,— казав він сам до себе,— чи це той бог, якого ось тут, у цій ладанці, зашила княжна Марія? Нічого, нічого нема певного, крім марноти всього того, шо мені зрозуміле, і величі чогось незрозумілого, але найважливішого!"

Ноші рушили. При кожному поштовху він знову почував нестерпний біль; гарячка посилилася, і він починав марити. Ті мрії про батька, дружину, сестру та про майбутнього сина і ніжність, яку він почував уночі перед боєм, постать маленького, нікчемного Наполеона і над усім цим високе небо,— становили головну основу його гарячкових уявлень.

Тихе життя і спокійне родинне шастя в Лисих Горах уявлялись йому. Він уже втішався ним щастям, коли раптом з'являвся маленький Наполеон із своїм байдужим, обмеженим і щасливим від нещастя інших поглядом, і починалися сумніви, муки, і лише небо обіцяло заспокоєння. На ранок усі мрії змішалися і злилися в хаос і морок непритомності й забуття, які значно ймовірніше, на думку самого Ларрея, лікаря Наполеоновою, повинні були завершитися смертю, ніж одужанням.

— C'est un sujet nerveux et bilieux, — сказав Ларрей, — il n'en réchappera pas1.

Князя Андрія, серед інших безнадійних поранених, було здано на опікування жителіз.

і — Це суб'єкт нервовий і жовчний,— він не одужає.

ТОМ ДРУГИЙ

ЧАСТИНА ПЕРША

І

На початку 1806 року Микола Ростов повернувся у відпустку. Денисов їхав теж додому, у Воронеж, і Ростов умовив його їхати з ним до Москви й зупинитися в них у домі. На передостанній станції, зустрівши товариша, Денисов випив з ним три пляшки вина і, під'їжджаючи до Москви, хоч дорога була вибоїста, не прокидався, лежачи на дні перепряжних саней, біля Ростова, якого у міру наближення до Москви дедалі більше брала-нетерплячка.

"Чи скоро? Чи скоро? О, ці нестерпні вулиці, крамниці, калачі, ліхтарі, візники!" — думав Ростов, коли вже вони записали свої відпустки на заставі і в'їхали в Москву.

— Денисов, приїхали! Спить! — казав він, убім тілом подаючись уперед, наче він цим положенням надіявся прискорити рух саней. Денисов не озивався.

— Ось він ріг-перехрестя, де візник Захар стоїть; ось він І Захар, і все та ж коняка. Ось і крамничка, де пірники купували. Чи скоро? Ну!

— До якого будинку? — спитав ямщик.

— Та он наприкінці, до великого, як ти не бачиш! Це наш будинок,— казав Ростов,— та це ж наш будинок!

— Денисов! Денисов! Зараз приїдемо.

Денисов підвів голову, відкашлявся і нічого не відповів.

— Дмитре,— звернувся Ростов до лакея, що сидів на передку.— Це ж у нас світло?

— Авжеж, і в татуся в кабінеті світиться.

— Ще не лягали? Га? як ти думаєш?

— Дивися ж не забудь, зараз же вийми мені нову венгерку,— додав Ростов, обмацуючи нові в нього вуса.

— Ну-бо поганяй,— кричав він до ямщика.— Та прокинься ж, Васю,— звертався він до Денисова, який знову опустив голову.

— Та ну ж, паняй, три карбованці на горілку, паняй! — крикнув Ростов, коли вже сани були за три будинки від під'їзду. Йому здавалося, що коні стоять на місці. Нарешті сани взяли праворуч до під'їзду; над головою своєю Ростов побачив знайомий карниз із відбитою штукатуркою, ґанок, тротуарний стовп.