Війна і мир - Сторінка 85

Серце в П'єра билося так, що аж перехоплювало дух, коли він підступив до ритора (так називався

23*

355

в масонстві —брат, який готував шукача до вступу в братство}^. П'єр, підійшовши ближче, впізнав у риторі знайому людину, Смольянінова, але йому було образливо думати, що це була знайома людина^ він був лише брат і доброчесний наставник. П'єр довго не міг вимовити слова, так що ритор мусив повторити запитання.

— Так, я... я... хочу оновлення,— насилу вимовив П'єр.

— Добре,— сказав Смольянінов і відразу заговорив далі:— Чи маєте ви уявлення про заходи, якими наш святий орден допоможе вам у досягненні вашої мети?..— спитав ритор спокійно і швидко.

— Я... сподіваюся... керівництва... допомоги... в оновленні,— сказав П'єр тремтячим голосом, ледве вимовляючи слова від хвилювання і від незвичності говорити по-російському про абстрактні речі.

— Яке уявлення ви маєте про франк-масонство?

— Я гадаю, що франк-масонство є fraternité1 і рівність людей з доброчесними цілями,— сказав П'єр, соромлячись у міру того, як він говорив, невідповідності своїх слів до урочистості хвилини.— Я гадаю...

— Добре,— сказав ритор поспішно, очевидно, цілком вдоволений цією відповіддю.— Чи шукали, ви засобів для досягнення своєї мети в релігії?

— Ні, я вважав її несправедливою і не додержувався її,— сказав П'єр так тихо, що ритор не розчув його і спитав, що він каже.— Я був атеїстом,— відповів П'єр.

— Ви шукаєте істини для того, щоб додержуватись у житті її законів; отже, ви шукаєте премудрості та доброчесності, так же? — сказав ритор по хвилинній мовчанці.

— Так, так,— потвердив П'єр.

Ритор прокашлявся, склав на грудях руки в рукавичках г почав говорити:

— Тепер я повинен відкрити вам головну мету нашого ордену,— сказав він,— і якщо мета ця збігається з вашою, то ваш вступ до нашого братства буде корисним. Перша найголовніша мета і разом з тим основа нашого ордену, на якій він встановлений і якої ніяка сила людська не може порушити, є збереження і передання нащадкам певного важливого таїнства... що з найдавніших віків і навіть від першої людини до нас дійшло; від цього таїнства, можливо, залежить доля роду людського. Але що таїнство це має таку властивість, що ніхто не може його знати і з нього користатися, коли довгочасним і старанним очищенням самого себе не приготовлений, то не кожен може сподіватися скоро збагнути його. Тому ми маємо другу мету, що полягає в тому, щоб приготовляти наших членів, по змозі, виправляти їх серце, очищати і просвітлювати їхній розум тими способами, які нам переказами відкрито від мужів, що потрудилися

і братерство

в шуканні цього таїнства, і тим робити їх здатними до сприйняття оного. Очищаючи і виправляючи наших членів, ми намагаємося, по-третє, виправляти і весь людський рід, даючи йому в членах наших зразок благочестя і чесноти, і тим прагнемо всіма силами протиборствувати злу, що панує на світі. Подумайте про це, і я знову прийду до вас,— сказав він і вийшов з кімнати.

— Протиборствувати злу, що панує на світі...— повторив П'єр, і йому уявилася його майбутня діяльність на цій ниві. Йому уявлялися такі ж люди, яким він сам був два тижні тому, і він у думці звертав до них повчально-наставницьку промову. Він уявляв собі порочних і нещасних людей, яким він допомагав словом і ділом; уявляв собі гнобителів, від яких він рятував їх жертви. З трьох цілей, що їх назвав ритор, ця остання — виправлення роду людського, особливо близька була П'єру. Якесь важливе таїнство, про яке згадав ритор, хоч і збуджувало його цікавість, не здавалося йому істотним; а друга мета, очищення і виправлення себе, мало захоплювала його, бо він у цю хвилину з насолодою почував себе вже цілком виправленим від колишніх пороків і готовим лише на добре.

Через півгодини повернувся ритор передати шукачеві ті сім чеснот, відповідних до семи східців храму Соломона, що їх повинен був виховувати в собі кожен масон. Чесноти ці були: 1) скромність, додержання таємниці ордену, 2) покора вищим чинам ордену, 3) добронравність, 4) любов до людства, 5) мужність, 6) щедрість і 7) любов до смерті.

— По-сьоме, намагайтеся,— сказав ритор,— частими роздумами про смерть довести себе до того, щоб вона більш не здавалася вам страшним ворогом, а другом... який звільняє від тяжкого цього життя в трудах доброчесності змучену душу, щоб ввести її в місце нагороди і заспокоєння.

"Справді, це повинно бути так,— думав П'єр, коли по цих словах ритор знову пішов від нього, покидаючи його на самітний роздум.— Це повинно бути так, але я ще такий слабкий, що люблю своє життя, смисл якого лише тепер потроху відкривається мені". А решту п'ять чеснот, які, перебираючи по пальцях, згадав П'єр, він ночував у душі своїй: і мужність, і щедрість, і добронравність, і любов до людства, і особливо покору, яка навіть здавалася йому не чеснотою, а щастям, (йому так радісно було тепер позбутися власної сваволі і підкорити свою волю тому і тим, які знали безсумнівну істину.) Сьому чесноту П'єр забув і ніяк не міг згадати її.

Втретє ритор повернувся швидше і спитав П'єра, чи все ще він твердий у своєму намірі і чи наважується піддати себе всьому, що від нього вимагатиметься.

— Я готовий на все,— сказав П'єр. ^

— Ще повинен вас повідомити,— сказав ритор,— що орден наш учення своє розкриває не лише в словах, а й іншими засобами, які на істинного шукача мудрості й доброчесності впливають, можливо, сильніше, ніж словесні тільки пояснення. Ця храмина убранням своїм, яко ви бачите, вже повинна була з'ясувати вашому серцю, якщо воно щире, більше, ніж слова; ви побачите, можливо, і при дальшому прийманні вас подібний спосіб з'ясовування. Орден наш наслідує стародавні товариства, які відкривали своє вчення ієрогліфами. Ієрогліф,— говорив ритор,— є найменування якої-небудь не підлеглої почуттям речі, яка містить у собі якості, подібні до зображуваної.

П'єр знав дуже добре, що таке ієрогліф, але не смів говорити. Він мовчки слухав ритора, з усього почуваючи, що зараз почнуться випробування.

— Якщо ви тверді, то я повинен приступити до введення вас,— сказав ритор, ближче підходячи до П'єра.— На знак щедрості прошу вас віддати мені всі коштовні речі.

— Але я з собою нічого не маю,— сказав П'єр, гадаючи, що йому кажуть віддати все, що він має.

— Те, що на вас є: годинник, гроші, персні...

П'єр квапливо витяг гаманця, годинника ь довго не міг зняти з товстого пальця обручку. Коли це було зроблено, масон сказав:

— На знак покори прошу вас роздягтися.— П'єр скинув фрак, жилет і лівий чобіт за вказівкою ритора. Масон відкрив сорочку на лівому боці його грудей і, нагнувшись, підняв його штанину на лівій нозі вище коліна. П'єр квапливо хотів зняти і правий чобіт та закачати штани, щоб звільнити від цієї турботи незнайому йому людину, але масон сказав йому, що цього не треба,— і дав йому туфлю на ліву ногу. З дитячою усмішкою соромливості, сумніву й іронії над самим собою, яка проти його волі виявлялась на обличчі, П'єр стояв, опустивши руки і розставивши ноги перед братом-ритором, чекаючи його нових наказів.

— І нарешті, на знак щирості, я прошу вас відкрити мені головну вашу пристрасть,— сказав він.

— Моя пристрасть! У мене їх було так багато,— сказав П'єр.

— Ту пристрасть, яка більш за всі інші змушувала вас хитатися на шляху доброчесності,— сказав масон.

П'єр помовчав, відшукуючи.

"Вино? Обжерливість? Неробство? Лінощі? Запальність? Злоба? Жінки?" — перебирав він свої пороки, в думці зважуючи їх і не знаючи, якому віддати перевагу.

— Жінки,— сказав тихим, ледве чутним голосом П'єр. Масон не ворушився і не говорив довго по цій відповіді. Нарешті він підступився до П'єра, взяв зі столу хустину і знову зав'язав йому очі.

— Востаннє кажу вам: зверніть всю свою увагу на самого себе, накладіть кайдани на свої почуття і шукайте блаженства не в пристрастях, а в своєму серці. Джерело блаженства не поза нами, а в нас самих...

Пер вже почував у собі це освіжне джерело блаженства, що тепер радістю і зворушенням переповняло його душу.

Незабаром по цьому в темну храмину прийшов за П'єром уже не ритор, а поручник Вілларський, якого він пізнав по голосу. На нові запитання про твердість його наміру П'єр відповів:

— Так, так, згоден,— і з осяйною дитячою усмішкою, з відкритими гладкими грудьми, нерівно і боязко ступаючи однією роззутою і однією взутою ногою, пішов вперед *на шпагу, яку приставив до його оголених грудей Вілларський. З кімнати його повели коридорами, повертаючи туди й сюди, і нарешті привели до дверей ложі. Вілларський кашлянув, йому відповіли масонськими стуками молотків, двері відчинилися перед ними. Чийсь басовитий голос (П'єрові очі все ще були зав'язані) поставив йому запитання про те, хто він, де, коли народився і т. ін. Потім його знову повели кудись, не розв'язуючи йому очей, і під час ходіння його говорили йому алегорії про тягар його мандрів, про священну дружбу, про одвічного будівника світу, про мужність, з якою він повинен переносити труди і небезпеки. Під час цих мандрів П'єр помітив, що його називали то шукачем, то страдником, то жадальником і по-різному стукали при цьому молотками та шпагами. У той час, як його підводили до якоїсь речі, він помітив, що сталося замішання і сум'яття між його керівниками. Він чув, як пошепки засперечались між собою круг нього люди і як один наполягав на тому, щоб його було проведено по якомусь килиму. По цьому взяли його праву руку, поклали на щось, а лівою сказали йому приставити циркуль до лівого боку грудей і змусили його прочитати, повторюючи слова, які читав інший, клятву вірності законам ордену. Потім погасили свічки, запалили спирт, як це чув по запаху П'єр, і сказали, що він побачить мале світло. З нього зняли пов'язку, і П'єр, як уві сні, побачив у тьмяному світлі спиртового вогню кілька чоловік, які, в таких самих фартухах, як і ритор, стояли навпроти нього і тримали шпаги, спрямовані в його груди. Між ними стояла людина в білій закривавленій сорочці. Побачивши це, П'єр грудьми подався вперед на шпаги, бажаючи, щоб вони встромилися в нього. Але шпаги відійшли від нього, і йому зараз же наділи пов'язку.

— Тепер ти бачив мале світло,— сказав йому чийсь голос.