Війна і мир (том 1) - Сторінка 39

Кажуть, їдуть до Ольмюца. А Оль-мюц дуже миле місто. І ми з вами разом спокійно поїдемо в моїй колясці.

— Перестаньте жартувати, Білібін,— сказав Волконський.

— Я кажу вам щиро і дружньо. Розсудіть. Куди й чого ви поїдете тепер, коли ви можете зоставатися тут? Вас чекає одно з двох (він зібрав шкіру над лівою скронею) : або не доїдете до армії і мир буде укладено, або поразка й сором з усією куту-зовською армією.

І Білібін розпустив шкіру, почуваючи, що дилема його невідпорна.

— Цього я не можу розсудити,— холодно сказав князь Андрій, а подумав: "їду для того, щоб врятувати армію".

— Mon cher, vous êtes un héros 3,— сказав Білібін.

XIII

Тієї ж ночі, відкланявшись військовому міністрові, Волконський їхав до армії, сам не знаючи, де він знайде її, і побоюючись, щоб по дорозі до Кремса його не перехопили французи.

У Брюнні все придворне населення збиралося, і вже відправлялися вантажі в Ольмюц. Біля Ецельсдорфа князь Андрій ви

1 Мій дорогий, це героїзм.

2 філософ,

3 — Мій дорогий, ви — герой.

їхав на шлях, що ним, страшенно поспішаючи і в страшенному безладді, рухалась російська армія. Шлях був так забитий повозками, що неможливо було їхати в екіпажі. Взявши в козачого начальника коня й козака, князь Андрій, 'голодний і втомлений, минаючи обози, їхав розшукувати головнокомандуючого і свою повозку. Найзловісніші чутки про становище армії доходили до нього дорогою, і картини безладної втечі армії підтверджували ці чутки.

"Cette armée russe que l'or de l'Angleterre a transportée des extrémités de l'univers, nous allons lui faire éprouver le même sort (le sort de l'armée d'Ulm)"1,—згадував він слова наказу Бонапарта своїй армії перед початком кампанії, і слова ці однаково викликали в нього подив з геніального героя, почуття ображеної гордості і сподівання слави. "А якщо нічого не залишиться, крім — померти? — думав він.— Що ж, коли треба! Я зроблю це не гірше за інших". ,

князь Андрій з презирством дивився на ці нескінченні команди, повозки, парки, артилерію, які перемішались, і знову найрізноманітніші повозки, повозки й повозки, що випереджали одна одну і в три, в чотири ряди захаращували болотистий шлях. З усіх боків, ззаду і спереду, доки сягав слух, чутно було звуки коліс, гуркотіння кузовів, возів і лафетів, кінський тупіт, удари батогом, вигуки погоничів, лайку солдатів, денщиків та офіцерів. По краях шляху раз у раз впадали в око то здохлі оббіловані й необбіловані коні, то поламані повозки, біля яких, чогось чекаючи, сиділи самотні солдати, то юрми солдатів, що, відділившись від команд, простували в сусідні села або несли з сіл курей, овець, сіно, чи мішки, чимсь наповнені. На спусках і підйомах юрми густішали, і стояв безперервний стогін галасу. Солдати, вгрузаючи по коліна в болото, руками підхоплювали гармати й фури; билися батоги, сковзали копита, рвались посторонки і надсаджувалися від вигуків груди. Офіцери, що керували рухом, проїжджали то вперед, то назад між обозами. Голоси їх було погано чути серед загального гудіння, і по обличчях їхніх видно було, що вони зневірялися в можливості припинити це безладдя.

"Voilà le cher2 православне воїнство",— подумав Волконський, згадуючи слова Білібіна.

Бажаючи спитати кого-небудь з цих людей, де головнокомандуючий, він під'їхав до обозу. Просто проти нього їхав чудний, однокінний екіпаж, очевидно, влаштований домашніми солдатськими засобами, щось середнє між возом, кабріолетом і коляскою. В екіпажі поганяв солдат і сиділа під шкіряним верхом за фартухом жінка, вся обв'язана хустками. Князь Андрій

1 "Цю російську армію, яку англійське золото перенесло сюди а того краю світу, ми примусимо зазнати тієї ж долі (долі Ульмської армії)", 2 Ось воно, миле

під'їхав і вже звернувся з запитанням до солдата, коли його увагу привернув одчайдушний крик жінки, що сиділа в халабудці. Офіцер, який завідував обозом, бив солдата, що сидів кучером у цій колясці, за те, що він хотів об'їхати інших, і нагайка влучала по фартуху екіпажа. Жінка верещала. Побачивши князя Андрія, вона виставилася з-під фартуха і, махаючи худими руками, вийнятими з-під килимової хустки, кричала:

— Ад'ютанте! Пане ад'ютант!.. Ради бога... захистіть... Що ж це буде?.. Я лікарська 'дружина сьомого єгерського... не пускають; ми відстали, своїх загубили...

— На гамуз зіб'ю, завертай! — кричав розлючений офіцер на солдата,— завертай назад із шлюхою своєю.

— Пане ад'ютант, захистіть! Що ж це таке? — кричала лі-карша.

— Звольте пропустити цю повозку. Хіба ви не бачите, що це жінка? — сказав князь Андрій, під'їжджаючи до офіцера.

Офіцер глянув на нього і, не відповідаючи, повернувся знову до ссуїдата: — Я тебе об'їду... Назад!

— Пропустіть, я вам кажу,— знову сказав, підбираючи губи, князь Андрій.

— А ти хто такий? — раптом з п'яною люттю звернувся до нього офіцер.— Ти хто такий? Ти (він особливо напирав на ти) начальник, чи що? Тут я начальник, а не ти. Ти, назад,— повторив він,— на гамуз зіб'ю!

Цей вислів, видно, сподобався офіцерові.

— Гарно відрізав ад'ютантикові,— почувся голос ззаду. Князь Андрій бачив, що офіцер був у тому п'яному припадку

безпричинної люті, в якому люди не пам'ятають, що говорять. Він бачив, що його заступництво за лікарську дружину в халабудці сповнене того, чого він боявся більш за все на світі, того, що називається ridicule *, але інстинкт його говорив інше. Не встиг офіцер доказати останніх слів, як князь Андрій із спотвореним од люті обличчям під'їхав до нього і підняв нагайку:

— Зво-льте про-пу-сти-ти!

Офіцер махнув рукою і квапливо від'їхав геть.

— Усе через цих, через штабних, безладдя все,— пробурчав він.— Робіть же, як знаєте.

Князь Андрій квапливо, не зводячи очей, від'їхав од лікарської дружини, яка називала його рятівником, і, з огидою згадуючи найменші подробиці цієї принизливої сцени, помчав далі до того села, де, як йому сказали, перебував головнокомандуючий.

В'їхавши в село, він зліз з коня і пішов до першого будинку з наміром відпочити хоч яку хвилину,'з'їсти що-небудь і привести в порядок усі ті образливі думки, що мучили його. "Це юрма мерзотників, а не військо",— подумав він, підходячи до

1 смішним,

вікна першого будинку, коли знайомий йому голос назвав його на ім'я.

Він оглянувся. З маленького вікна виставлялося вродливе обличчя Несвицького. Несвицький, пережовуючи щось соковитим ротом і махаючи руками, кликав його до себе.

— Волконський, Волконський! Не чуєш, чи що? Йди скоріше,— гукав він.

Увійшовши в будинок, князь Андрій побачив Несвицького і ще одного ад'ютанта, які перекушували' чимсь. Вони квапливо звернулися до Волконського з запитанням, чи не знає він чого нового. На їхніх таких знайомих йому обличчях князь Андрій прочитав вираз тривоги і неспокою. Вираз цей особливо помітний був на завжди усміхненому обличчі Несвицького.

— Де головнокомандуючий? — спитав Волконський.

— Тут, у тому будинку,— відповів ад'ютант.

— Ну що, це правда, що мир і капітуляція? — спитав Несвицький.

— Я вас питаю. Я нічого не знаю, крім того, що я насилу добрався до вас.

— А в нас, брат, що! Жах! Винен, брат, з Мака сміялися, а самим ще гірше приходиться,— сказав Несвицький.— Та сідай же, поїж чого-небудь.

— Тепер, князю, ні повозок, нічого не знайдете, і ваш Петро бог його знає де,— сказав другий ад'ютант.

— Де ж головна квартира?

— У Цнаймі ночуємо.

— А я ось перев'ючив собі все, чого мені треба, на двох коней,— сказав Несвицький,— і в'юки добрячі мені зробили. Хоч через Богемські гори втікай. Погано, брат. Та що ти, мабуть, хворий, що так здригаєшся? — спитав Несвицький, помітивши, що князя Андрія пересмикнуло, наче від дотику до лейденської банки.

— Нічого,— відповів князь Андрій.

Він згадав у цю хвилину про недавню сутичку з лікарською дружиною і фурштатським офіцером.

— Що головнокомандуючий тут робить? — спитав він.

— Нічого не розумію,— сказав Несвицький.

— Я одно розумію, що все мерзота, мерзота й мерзота,— вказав князь Андрій і пішов до будинку, де стояв головнокомандуючий.

Пройшовши повз екіпаж Кутузова, повз верхових замучених коней почту та козаків, які голосно розмовляли між собою, князь Андрій увійшов до сіней. Сам Кутузов, як сказали князеві Андрію, був у хаті з князем Багратіоном і Вейротером. Вейротер був австрійський генерал, що замінив убитого Шміта. В сінях маленький Козловський сидів навпочіпки перед писарем. Писар, закотивши вилоги мундира, квапливо писав на перекинутій діжці. Обличчя в Козловського було зморене — він, видно, теж не спав ніч. Він глянув на князя Андрія і навіть не кивнув йому головою.

— Друга лінія... Написав? — продовжував він, диктуючи писареві,— Київський гренадерський, Подольський...

— Не поспієш, ваше високоблагородіє,— відповів писар неповажливо й сердито, оглядаючись на Козловського.

З-за дверей чутно було в цей час збуджено-незадоволений голос Кутузова, якого перебивав інший, незнайомий голос. По звучанню цих голосів, по неуважності, з якою глянув на нього Козловськйй, по неповазі змученого писаря, по тому, що писар і Козловськйй сиділи так близько від головнокомандуючого долі біля діжки, і по тому, що козаки, тримаючи коней, сміялися голосно під вікном хати,— по всьому цьому князь Андрій почував, що повинно було статися щось важливе й нещасливе.

Князь Андрій настійно звернувся до Козловського з запитаннями.

— Зараз, князю,— сказав Козловськйй.— Диспозиція Багра-тіону.

— А капітуляція?

— Ніякої нема; зроблено розпорядження до бою.

Князь Андрій рушив до дверей, з-за яких чутно було голоси. Але в той час, як він хотів відчинити двері, голоси в кімнаті замовкли, двері самі відчинилися, і Кутузов, із своїм орлиним носом на пухлому обличчі, з'явився на порозі. Князь Андрій стояв просто проти Кутузова; але по виразу єдиного видющого ока головнокомандуючого видно було, що думка й турбота так сильно заполонювали його, що неначе застилали йому зір. Він просто дивився на обличчя свого ад'ютанта і не впізнавав його.

— Ну, що, закінчив? — звернувся він до Козловського.

— Цю ж мить, ваше високопревосходительство. Багратіон, невисокий, з твердим і нерухливим, східного типу,

обличчям, сухий, ще не старий чоловік, вийшов за головнокомандуючим.

— Честь маю з'явитися,— повторив досить голосно князь Андрій, подаючи конверта.

— А, з Відня? Гаразд.