Війна і мир (том 1) - Сторінка 45

Нікого не було навколо.

Звільнивши ногу, він підвівся. "Де, з якого боку була тепер та межа, що так різко відділяла два війська?" — питав він себе й не міг відповісти. "Чи часом не погане що трапилося зі мною? Чи бувають такі випадки, і що треба робити в таких випадках?" — спитав він сам себе встаючи; і в цей час відчув, що зайве щось* висить на його лівій отерплій руці. Кисть її була, як чужа. Він оглядав руку, марно шукаючи на ній крові. "Ну, от і люди,— подумав він радісно, побачивши кілька чоловік, які бігли до нього.— Вони мені допоможуть!" Попереду цих людей біг один у чудному ківері і в синій шинелі, чорний, засмаглий, з горбатим носом. Ще два і ще багато бігло позаду. Один з них промовив щось чудне, неросійське. Між задніми такими ж людьми, Б таких самих ківерах, стояв один російський гусар, його тримали за руки; позад нього тримали його коня.

"Мабуть, наш полонений... Так. Невже й мене візьмуть? Що це за люди? — все думав Ростов, не вірячи своїм очам.— Невже французи?" Він дивився на французів, які наближалися, і, незважаючи на те, що за секунду перед цим мчав лише для того, щоб наздогнати цих французів і порубати їх, близькість їх здавалась йому тепер такою жахливою, що він не вірив своїм очам. "Хто вони? Чого вони біжать? Невже до мене? Невже до мене вони біжать? І чого? Вбити мене? Мене, кого так люблять усі?" 0ому згадалася любов до нього його матері, сім'ї, друзів, і намір ворогів убити його здався неможливим. "А може,— і вбити!" Він понад десять секунд стояв, не рухаючися з місця і не розуміючи свого становища. Передній француз з горбатим носом підбіг так близько, що вже видно було вираз його обличчя. І збуджене, чуже обличчя цього чоловіка, який з багнетом навпереваги, стримуючи дихання, легко підбігай до нього, злякало Ростова. Він схопив пістолет і, замість того, щоб стріляти з нього, кинув ним у француза й чимдуж побіг до кущів. Не з тим почуттям сумніву й боротьби, з яким він ходив на Енський міст, біг він, а з почуттям зайця, що втікає від собак. Одне неподільне почуття страху за своє молоде, щасливе життя заполонило всю його істоту. Швидко перестрибуючи через межі, з тією рвучкістю, з якою він бігав, граючись у горюдуба, він летів полем, зрідка обертаючи своє бліде, добре, молоде обличчя, і холод жаху пробігав по його спині. "Ні, краще не дивитися",— подумав він, але, підбігши до кущів, оглянувся ще раз. Французи відстали, і навіть у ту хвилину, як він оглянувся, передній щойно змінив рись на крок і, обернувшись, щось сильно кричав своєму товаришеві. Ростов зупинився. "Що-небудь не так,— подумав він,— не може бути, щоб вони хотіли вбити мене". А тим-часом ліва рука його була така важка, неначе двопудова гиря була привішена до неї. Він не міг бігти даль Француз зупинився теж і прицілився. Ростов зажмурився й нагнувся. Одна, друга куля пролетіла з дзижчанням повз нього. Він зібрав останні сили, взяв ліву руку в праву і побіг до кущів. У кущах були російські стрільці.

XX

Піхотні полки, захоплені зненацька в лісі, вибігали з лісу, І роти, змішуючись із іншими ротами, втікали безладними юрмами. Один солдат з переляку промовив страшне на війні й безглузде слово: "відрізали", і слово разом з почуттям страху передалося всій масі.

— Обійшли! Відрізали! Пропали!—кричали люди, біжачи.

Полковий командир, у ту саму хвилину, як він почув стрільбу і крик позаду, зрозумів, що сталося що-небудь жахливе з його полком, і думка, що він, зразковий офіцер, за багато років служби ні в чому не завинивши, міг бути винним перед начальством у необачності чи нерозпорядливості, так вразила його, що в ту саму хвилину, забувши й непокірного кавалериста-полковника і свою генеральську поважність, а головне — зовсім забувши про небезпеку й почуття самозбереження, він, ухопившись за луку сідла і шпорячи коня, помчав до полку під градом куль, що обсипали, але щасливо минали його. Він бажав одного: дізнатися, в чому річ, і догіомогти і, хоч би там що, виправити помилку, якщо вона була з його боку, і не бути винним йому, який служив двадцять два роки, будучи бездоганним, зразковим офіцером.

Щасливо промчавши між французами, він під'їхав до поля за лісом, через який бігли наші і, не слухаючись команди, спускалися з гори. Настала та хвилина морального вагання, яка вирішує долю боїв: послухають ці безладні юрми солдатів голосу свого командира чи, оглянувшись на нього, побіжать далі. Незважаючи на відчайдушний крик раніше такого грізного для солдатів полкового командира, незважаючи на розлючене, багрове, на себе не схоже обличчя полкового командира й махання шпагою, солдати все бігли, розмовляли, стріляли в повітря і не слухали команди. Моральне вагання, що вирішує долю боїв, ОЧЄЕИДНО, розв'язувалось на користь страху.

Генерал закашлявся від крику й порохового диму і зупинився в розпачі. Усе, здавалося, втрачено, але в цю хвилину французи, наступаючі на наших, раптом, без видимої причини, побігли назад, зникли з узлісся, і в лісі з'явилися російські стрільці.

Це була рота Тимохіна, єдина в лісі, яка втрималася в порядку і, засівши в канаву край лісу, несподівано атакувала французів. Тимохін з таким одчайдушним криком кинувся на французів і з такою шаленою і п'яною рішучістю, з самою тільки шпажкою, налетів на ворога, що французи, не встигши отямитись, покидали зброю і почали втікати. Долохов, біжачи поруч з Тимохі-ним, зблизька вбив одного француза і перший узяв за барки офіцера, який здався. Ті, що втікали, вернулися, батальйони зібрались, і французів, що розділили були на дві частини війська лівого флангу, на мить було відтіснено. Резервні частини встигли з'єднатися, і втікачі зупинилися. Полковий командир стояв з майором Економовим біля мосту, пропускаючи повз себе відступаючі роти, коли до нього підійшов солдат, узяв його за стремено і майже схилився на нього. На солдатові була синювата, фабричного сукна шинель, ранця і ківера не було, голова була зав'язана, і через плече була надіта французька зарядна сумка. Він у руках тримав, офіцерську шпагу. Солдат був блідий, блакитні очі його зухвало дивилися в обличчя полковому командирові, а рот усміхався. Незважаючи на те, що полковий командир саме давав наказ майорові Економову, він не міг не звернути уваги на цього солдата.

— Ваше превосходительство, ось два трофеї,— сказав Долохов, показуючи на французьку шпагу і сумку.— Я взяв у полон офіцера. Я зупинив роту.— Долохов важко дихав од утоми; він говорив з зупинками.— Вся рота може свідчити. Прошу запам'ятати, ваше превосходительство.

— Добре, добре,— сказав полковий командир і повернувся до майора Економова.

Але Долохов не відійшов; він розв'язав хустину, шарпнув її і щжазав закипілу на волоссі кров.

— Рана багнетом, я залишився у строю. Запам'ятайте, ваше превосходительство.

Про батарею Тушина було забуто, і лише зовсім наприкінці бою, все ще чуючи канонаду в центрі, князь Багратіон послав туди чергового штаб-офіцера і потім князя Андрія, щоб наказати батареї відступати якнайскоріше. Прикриття, що стояло біля гармат Тушина, пішло за чиїмсь наказом в середині бою; але батарея продовжувала стріляти, і французи не взяли її лише тому, що ворог не міг припускати зухвальства стрільби чотирьох, ніким не захищених гармат. Навпаки, зважаючи на енергійну дію цієї батареї, він припускав, що тут, у центрі, зосереджено головні сили росіян, і два рази пробував атакувати цей пункт і обидва рази його пррганяли картечними пострілами чотирьох гармат, що самотньо стояли на цьому пагорку.

Незабаром по від'їзді князя Багратіона Тушину пощастило підпалити Шенграбен.

— Ач, заметушилися! Горить! Бач, дим он! Ловко! Здорово! Дим який, дим! — загомоніла обслуга, жвавішаючи

Усі гармати без наказу били в напрямі пожежі. Неначе підганяючи, підгукували солдати до кожного пострілу: "Ловко! От так-так! Ач... Здорово!" Пожежу розносило вітром, і вона швидко поширювалася. Французькі колони, виступивши за село, пішли назад, але, немов на покарання за цю невдачу, ворог виставив правіше села десять гармат і став бити з них по Тушину.

Через дитячу радість, викликану пожежею, та азарт вдалої стрільби по французах, наші артилеристи помітили цю батарею лише тоді, коли двое ядер та слідом за ними ще чотири вдарили між гарматами і одно повалило двох коней, а друге одірвало ногу ящиковому вожатому. Пожвавлення, раз встановившись, проте не послабшало, а тільки змінило настрій. Коней замінили іншими з запасного лафета, поранених прибрали, і чотири гармати повернули проти десятигарматної батареї. Офіцера, Тущи-нового товариша, було вбито на початку бою, і протягом години з сорока чоловік обслуги вибули сімнадцять, але артилеристи все такі ж були веселі й бадьорі. Двічі вони помічали, що внизу, близько них, з'являлися французи, і тоді вони били по них картеччю.

Маленький чоловік, з кволими, незграбними рухами, вимагав собі безперестанку від денщика ще люлечку за це, як вш казав, і, розсипаючи з неї вогонь, вибігав наперед і з-під маленької ручки дивився на французів.

— Трощи, хлопці! — приказував він і сам підхоплював гармати за колеса й викручував гвинти.

В диму, оглушуваний безперервними пострілами, що заставляли його щоразу здригатися, Тушин, не випускаючи своєї носогрійки, бігав від одної гармати до другої, то прицілюючись, то рахуючи заряди, то розпоряджаючись зміною і перепряганням убитих та поранених коней, і покрикував своїм кволим, тоненьким, нерішучим голоском. Обличчя його дедалі більш оживлялося. Лише коли вбивали або ранили людей, він скривлявся і, одвертаючись від убитого, сердито кричав на солдатів, що, як завжди, барилися підняти пораненого чи тіло. Солдати, здебільшого гарні браві хлопці (як і завжди в батарейній роті), на дві голови вищі за свого офіцера і вдвоє ширші за нього, всі, як діти у скрутному становищі, дивилися на свого командира, і той вираз, що був на його обличчі, незмінно відбивався на їх обличчях.

Внаслідок цього страшного гуркоту, галасу, потреби в зосередженості й діяльності, Тушин не зазнавав ані найменшого неприємного почуття страху, і думка, що його можуть убити чи боляче поранити, не приходила йому в голову. Навпаки, йому ставало все веселіше й веселіше, йому здавалося, що вже дуже давно, мало не вчора, була та хвилина, коли він побачив ворога і зробив перший постріл, і що клаптик поля, на якому він стояз,

був йому давно знайомим, рідним місцем.