Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 4

Він щось хотів сказати ще, але в цей час піднявся князь Василь з дочкою, і чоловіки встали, щоб дати їм дорогу.

— Ви мене вибачте, мій милий віконт, — сказав князь Василь французу, ласкаво притягаючи його за рукав вниз до стільця , щоб він не вставав. — Це нещасне свято у посланника позбавляє мене задоволення і перериває вас. Дуже мені сумно зоставляти ваш чудовий вечір, — сказав він Ганні Павлівні.

Дочка його, княжна Елен, злегка притримавши складки сукні, пішла між стільці, і посмішка сяяла ще світліше на її прекрасному обличчі. П'єр дивився майже наполоханими, захопленими очима на цю красуню, коли вона проходила повз його.

— Дуже хороша, — сказав князь Андрій.

— Дуже, — згодився П'єр. Проходячи повз, князь Василь схопив П'єра за руку і звернувся до Ганни Павлівні.

– Просвітіть мені цього ведмедя, — сказав він. — Ось він місяць живе у мене, і в перший раз я його бачу в світі. Ніщо так не потрібно молодій людині, як товариство розумних жінок.

ІУ

Ганна Павлівна посміхнулася і обіцяла зайнятися П'єром, який, вона знала, був рідня по батькові князя Василя. Літня пані, що сиділа перш з ma tante, квапливо встала й наздогнала князя Василя у прихожій. З лиця її зникла вся недавня удаваність інтересу. Добре, виплакане лице її виражало тільки занепокоєння і страх.

— Що ж ви мені скажете, князь, про мого Бориса? — сказала вона, наздоганяючи його в прихожій. (Вона вимовляла ім'я Борис з особливим наголосом на о). — Я не можу зоставатися довше в Петербурзі. Скажіть, які звістки я можу привезти моєму бідному хлопчикові?

Незважаючи на те, що князь Василь знехотя і майже нечемно слухав немолоду пані і навіть виказував нетерпіння, вона ласкаво і зворушливо посміхалася йому і, щоб він не пішов, взяла його за руку.

— Що вам варто сказати слово государю, і він прямо буде переведений в гвардію, — просила вона.

— Повірите, що я зроблю все, що можу, княгиня, — відказав князь Василь, — але мені важко просити государя; я б радив вам звернутися до Румянцева, через князя Голіцина: це було б розумніше.

Літня пані носила ім'я княгині Друбецької, однієї з кращих фамілій Росії, але вона була бідна, давно вийшла з вищого світу і втратила колишні зв'язки. Вона приїхала тепер, щоб виклопотати призначення в гвардію своєму єдиному синові. Тільки для того, щоб побачити князя Василя, вона назвалася і приїхала на вечір до Ганні Павлівні, тільки для того вона слухала історію віконта. Вона злякалася слів князя Василя; колись гарне обличчя її виказало озлоблення, але це тривало лише хвилину. Вона знову посміхнулася і міцніше схопилася за руку князя Василя.

— Послухайте, князю, — сказала вона, — я зроду не просила вас, довіку не буду просити, ніколи не нагадувала вам про дружбу мого батька до вас. Але тепер, я Богом заклинаю вас, зробіть це для мого сина, і я буду вважати вас благодійником, — поспіхом додала вона. — Ні, ви не гнівайтесь, а обіцяйте мені. Я просила Голіцина, він відмовив. Будьте тим добрим, яким ви бували раніше [Soyez le bon enfant que vous avez été], — говорила вона, намагаючись посміхатися, тоді як в її очах стояли сльози.

— Папа, ми не встигнемо, — сказала, повертаючи свою прегарну голову на античних плечах, княжна Елен, що чекала біля дверей.

Але вплив у вищому світі є капітал, який треба берегти, щоб він не зник. Князь Василь знав це, і, раз зрозумівши, що якщо б він став просити за всіх, хто його просить, то незабаром йому не можна було б просити за себе, він рідке вживав свій вплив. У справі княгині Друбецької він відчув, проте, після її нового благання, щось на зразок докору совісті. Вона нагадала йому правду: першими кроками своїми в службі він був зобов'язаний її батькові. Крім того, він бачив по її прийомам, що вона одна з тих жінок, особливо матерів, які, одного разу взявши собі що-небудь в голову, не відстануть до тих пір, поки не виконають їх бажання, а в іншому випадку готові на щоденні, щохвилинні приставання і навіть на сцени. Це останнє міркування похитнуло його.

— Chère Ганно Михайлівно, — сказав він з своєю повсякчасною фамільярністю і нудьгою в голосі. — Для мене майже неможливо зробити те, що ви хочете; але щоб довести вам, як я люблю вас і шаную пам'ять покійного батька вашого, я зроблю неможливе: син ваш буде переведений в гвардію, ось вам моя рука. Чи задоволені ви?

— Милий мій, ви благодійник! Я іншого і не чекала від вас; я знала, як ви добрі.

Він хотів піти.

— Стривайте, два слова. Але коли його переведуть в гвардію [Une fois passé aux gardes..] — вона зам'ялася. — Ви гарні у відносинах з Михайлом Іларіоновичем Кутузовим, рекомендуйте йому Бориса в ад'ютанти. Тоді б я була спокійна, і тоді б вже ...

Князь Василь посміхнувся.

— Цього не обіцяю. Ви знаєте, як осаджують Кутузова з тих пір, як він призначений головнокомандувачем. Він мені сам говорив, що всі московські барині змовилися віддати йому всіх своїх дітей в ад'ютанти.

— Ні, обіцяйте, я не пущу вас, милий благодійник мій.

— Папа, — знову тим же тоном повторила красуня, — ми спізнимось.

— Ну, до побачення [au revoir], прощайте, бачите ...

— Так завтра ви доповісте государю?

— Безпремінно, а Кутузову не обіцяю.

— Ні, обіцяйте, обіцяйте, Basile, — сказала вслід йому Ганна Михайлівна, з посмішкою молодої кокетки, яка колись, мабуть, була їй властива, а тепер так не йшла до її виснаженого лиця. Вона, мабуть, забула свої роки і пускала в хід, за звичкою, всі старовинні жіночі засоби. Але як тільки він вийшов, обличчя її знову прийняло той самий крижаний, вдаваний вираз, який був на ньому раніше. Вона повернулася до гуртка, в якому віконт продовжував розповідати, і удруге удала, що слухає, чекаючи часу коли можна виїхати, так як справу її було зроблено.

— Але як ви знаходите всю цю останню комедію коронації в Мілані? [du sacre de Milan?] — сказала Ганна Павлівна. — І нова комедія: народи Генуї і Лукки подають свої побажання пану Бонапарту. І пан Бонапарта сидить на троні і виконує бажання народів. О! це чудово! Ні, від цього можна збожеволіти. Подумаєш, що весь світ втратив голову [ —Et la nouvelle comédie des peuples de Gênes et de Lucques, qui viennent présenter leurs voeux à M. Buonaparte. M. Buonaparte assis sur un trône, et exauçant les voeux des nations! Adorable! Non, mais c'est à en devenir folle! On dirait, que le monde entier a perdu la tête].

Князь Андрій посміхнувся, прямо дивлячись в обличчя Ганни Павлівни.

— "Бог мені дав корону. Горе тому, хто її зачепить " ["Dieu me la donne, gare à qui la touche"]. — сказав він (слова Бонапарта, сказані при покладанні корони). Кажуть, він був дуже гарний, вимовляючи ці слова "Dieu me la donne, gare à qui la touche" , — додав він і ще раз повторив ці слова по-італійськи: "Dio mi la dona, guai a chi la tocca ".

— Сподіваюся [J'espère enfin], що це була, нарешті, та крапля, яка переповнить стакан [que ça a été la goutte d'eau qui fera déborder le verre]. Суверени не можуть більше терпіти цю людину, яка загрожує всьому [Les souverains ne peuvent plus supporter cet homme, qui menace tout], — продовжувала Ганна Павлівна.

— Государі! Я не кажу про Росію [Les souverains? Je ne parle pas de la Russie], — сказав віконт чемно і безнадійно. Добродії! Але що вони зробили для Людовика XVI, для королеви, для Єлизавети? Нічого [Les souverains, madame! Qu'ont ils fait pour Louis XVII, pour la reine, pour madame Elisabeth? Rien]. — продовжував він, одухотворене. — І, повірте мені, вони понесуть покарання за свою зраду справі Бурбонів. Добродії! Вони шлють посланців, щоб привітати викрадача престолу [Et .croyez—moi, ils subissent la punition pour leur trahison dis la cause des Bourbons. Les souverains? Ils envoient des ambassadeurs complimenter l'usurpateur].

І він, зневажливо зітхнувши, знову змінив положення. Князь Іполит, який довго приглядався в лорнет до віконта, раптом при цих словах повернувся всім тілом до маленької княгині і, попросивши у неї голку, став показувати їй, малюючи голкою на столі, герб Конде. Він пояснював їй цей герб з таким значущим виглядом, ніби княгиня просила його про це.

— Жезл з пащ, обплетено блакитними пащами, — дім Конде [Bâton de gueules, engrêlé de gueules d'azur—maison Condé], — говорив він.

Княгиня, посміхаючись, слухала.

— Якщо ще рік Бонапарте залишиться на престолі Франції, — продовжував віконт розпочату розмову, з виглядом людини, що не слухає інших, але в справі, краще за всіх йому відомій, стежить тільки за ходом своїх думок, — то справи підуть занадто далеко. Інтригою, насильством, вигнанням, стратами суспільство, я маю на увазі добропорядне суспільство, французьке, назавжди буде знищене, і тоді ...

Він знизав плечами і розвів руками. П'єр хотів було сказати щось: розмова цікавила його, але Ганна Павлівна, яка стерегла його, перебила.

— Імператор Олександр, — сказала вона з сумом, супутнім завжди її промовам щодо імператорської фамілії, — оголосив, що він полишає на самих французів вибрати образ правління . І я думаю, немає сумніву, що вся нація, визволившись від узурпатора, кинеться в руки законного короля, — сказала Ганна Павлівна, силкуючись бути люб'язною з емігрантом і роялістом.

— Це сумнівно, — сказав князь Андрій. — Пан віконт [Monsieur le vicomt ] абсолютно слушно вважає, що справи зайшли вже надто далеко. Я думаю, що важко буде повернутися до старого.

— Скільки я чув, — червоніючи, знову вмішався в розмову П'єр, — майже все дворянство перейшло вже на сторону Бонапарта.

— Це говорять бонапартисти, — сказав віконт, не дивлячись на П'єра. — Тепер важко дізнатися громадську думку Франції.

— Це говорив Бонапарт [Buonaparte а dit ], — сказав князь Андрій з усмішкою. (Видно було, що віконт йому не подобався і що він, хоча і не дивився на нього, проти нього звертав свої промови.) — "Я показав їм шлях слави: вони не хотіли; [ "Je leur ai montré le chemin de la gloire]— сказав він після недовгого мовчання, знову повторюючи слова Наполеона, — я відкрив їм мої передні: вони кинулися натовпом ... " Не знаю, до якої міри мав він право так говорити . [ils n'en ont pas voulu; je leur ai ouvert mes antichambres, ils se sont précipités en foule...