Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 57

Весь всесвітній віковий досвід, який вказує на те, що діти непомітним шляхом від колиски робляться мужами, не існував для графині. Змужніння її сина в кожній порі змужніння було для неї так само надзвичайне, як би і не було ніколи мільйонів-мільйонів людей, точно так же змужнілих. Як не вірилося 20 років тому, щоб та маленька істота, яка жила десь там у ній під серцем, закричала б і стала смоктати груди і стала б говорити, так і тепер не вірилося їй, що ця ж істота могла бути тим сильним, хоробрим чоловіком, зразком синів і людей, яким він був тепер, судячи з цього листа.

— Що за штиль, як він описує мило! — говорила вона, читаючи описову частину листа. — І що за душа! Про себе нічого ... нічого! Про якогось Денисова, а сам, мабуть, хоробріший їх усіх. Нічого не пише про свої страждання. Що за серце! Як я впізнаю його! І як згадав усіх! Нікого не забув. Я завжди, завжди говорила, ще коли він ось який був, я завжди говорила ...

Понад тиждень готувалися, писалися брульони (чернетки. перекл.) і переписувалися начисто листи до Миколки від усього дому; під наглядом графині і дбайливістю графа збиралися потрібні дрібниці і гроші для обмундирування і обзаведення знову представленого офіцера. Ганна Михайлівна, практична жінка, зуміла влаштувати собі і своєму синові протекцію в армії навіть і для листування. Вона мала нагоду надсилати свої листи до великого князя Костянтина Павловича, який командував гвардією. Ростови припускали, що російська гвардія за кордоном, є абсолютно—означальна адреса, і що якщо лист дійде до великого князя, який командував гвардією, то немає причини, щоб він не дійшов до Павлоградського полку, який повинен бути там же поблизу; і тому вирішено було відіслати листа і гроші через кур'єра великого князя до Бориса, і Борис уже мав доставити їх до Миколці. Листи були від старого графа, від графині, від Петі, від Віри, від Наташі, від Соні і, нарешті, 6 000 грошей на обмундирування і різні речі, які граф посилав синові.

VII

12-го листопада кутузівська бойова армія, яка стояла табором біля Ольмюца, готувалася до наступного дня на огляд двох імператорів — російського і австрійського. Гвардія, яка тільки що підійшла з Росії, ночувала в 15-ти верстах від Ольмюца і на інший день прямо на огляд, до 10-ї години ранку, вступала на Ольмюцьке поле.

Микола Ростов в цей день отримав від Бориса записку, що сповіщала його, що Ізмайлівський полк ночує в 15-ти верстах не доходячи Ольмюца, і що він чекає його, щоб передати лист і гроші. Гроші були особливо потрібні Ростову тепер, коли, повернувшись з походу, війська зупинилися під Ольмюце, і добре забезпечені маркітанти і австрійські жиди, пропонуючи всякого роду спокуси, наповнювали табір. У павлоградців йшли бенкети за бенкетами, святкування отриманих за похід нагород і поїздки в Ольмюц до новоприбулої туди Кароліні Угорки, яка відкрила там трактир з жіночої прислугою. Ростов нещодавно відсвяткував своє представлення в корнети, купив Бедуїна, коня Денисова, і був кругом заборгувавши товаришам і маркітантам. Отримавши записку Бориса, Ростов з товаришем поїхав до Ольмюца, там пообідав, випив пляшку вина і один поїхав в гвардійський табір відшукувати свого товариша дитинства. Ростов ще не встиг обмундируватися. На ньому була заяложена юнкерська куртка з солдатським хрестом, такі ж, підбиті затертою шкірою, рейтузи і офіцерська з темляком шабля; кінь, на якому він їхав, був дончак, куплений походом у козака; гусарська зім'ята шапочка була хвацьке надіта назад і набік. Під'їжджаючи до табору Ізмайловського полку, він думав про те, як він вразить Бориса і всіх його товаришів-гвардійців своїм обстріляним бойовим гусарським видом.

Гвардія весь похід пройшла, як на гульнях, хизуючись своєю чистотою і дисципліною. Переходи були малі, ранці везли на підводах, офіцерам австрійське начальство готувало на всіх переходах прекрасні обіди. Полки вступали і виступали з міст з музикою, і весь похід (чим пишалися гвардійці), за наказом великого князя, люди йшли в ногу, а офіцери пішки на своїх місцях. Борис весь час походу йшов і стояв з Бергом, тепер уже ротним командиром. Берг, під час походу отримавши роту, встиг своєю старанністю і акуратністю заслужити довіру начальства і влаштував вельми вигідно свої економічні справи; Борис під час походу зробив багато знайомств з людьми, які могли бути йому корисними, і через рекомендаційний лист, привезений їм від П'єра, познайомився з князем Андрієм Болконським, через якого він сподівався отримати місце в штабі головнокомандуючого. Берг і Борис, чисто і акуратно одягнені, відпочивши після останнього денного переходу, сиділи в охайній відведеної їм квартирі перед круглим столом і грали в шахи. Берг тримав між колін трубочку, що курилась. Борис, з властивою йому акуратністю, білими тонкими руками пірамідкою уставляв шашки, чекаючи ходу Берга, і дивився на обличчя свого партнера, мабуть думаючи про гру, як він і завжди думав тільки про те, чим він був зайнятий.

— Нумо, як ви з цього вийдете? — сказав він.

— Будемо старатися, — відповідав Берг, торкаючись до пішака і знову опускаючи руку.

В цей час двері відчинилися.

— Ось він, нарешті, — закричав Ростов. — І Берг тут! Ах ти, петізанфан, але куше дормір, [Діти, йдіть лягати спати,] — закричав він, повторюючи слова няньки, над якими вони посміювались колись разом з Борисом.

— Батюшки! як ти змінився! — Борис встав назустріч Ростову, але, встаючи, не забув підтримати і поставити на місце шахівницю, що падала, і хотів обійняти свого друга, але Микола відсторонився від нього. З тим особливим почуттям молодості, яка боїться битих доріг, хоче, не наслідуючи іншим, по-новому, по-своєму виражати свої почуття, тільки б не так, як висловлюють це, часто удавано, старші, Микола хотів щось особливе зробити при побаченні з другом: він хотів як-небудь вщипнути, штовхнути Бориса, але тільки ніяк НЕ поцілуватися, як це робили всі. Борис же, навпаки, спокійно і дружелюбно обійняв і три рази поцілував Ростова.

Вони півроку майже не бачились; і в тому віці, коли молоді люди роблять перші кроки на шляху життя, обидва знайшли один в одному величезні зміни, зовсім нові відображення тих товариств, в яких вони зробили свої перші кроки життя. Обидва помітно змінилися з свого останнього побачення і обидва хотіли скоріше виказати один одному зміни, що відбулися в них.

— Ах ви, підлогонатирачі прокляті! Чистенькі, свіженькі, наче з гуляння, не те, що ми грішні, армійщина, — говорив Ростов з новими для Бориса баритоновими звуками в голосі і армійськими манерами, вказуючи на свої забризкані брудом рейтузи.

Господиня-німкеня висунулася з дверей на гучний голос Ростова.

— Що, гарненька? — гримнув той, підморгнувши.

— Що ти так кричиш! Ти їх налякаєш, — сказав Борис. — А я тебе не чекав нині, — додав він. — Я вчора, тільки віддав тобі записку через одного знайомого ад'ютанта Кутузівського — Болконського. Я не думав, що він так скоро тобі принесе ... Ну, що ти, як? Уже обстріляний? — запитав Борис.

Ростов, не відповідаючи, трусонув по солдатському Георгіївському хресту, який висів на снурках мундира, і, вказуючи на свою підв'язану руку, посміхаючись, глянув на Берга.

— Як бачиш, — сказав він.

— Ось як, так, так! — посміхаючись, сказав Борис, — а ми теж славний похід зробили. Адже ти знаєш, його високість постійно їхав при нашому полку, так що у нас були всі зручності і всі вигоди. У Польщі що за прийоми були, що за обіди, бали — я не можу тобі розповісти. І цесаревич дуже милостивий був до всіх наших офіцерів.

І обидва приятелі розповідали один одному — один про свої гусарські гульні і бойове життя, інший про приємності і вигоди служби під командою високопоставлених осіб і т. п.

— О гвардія! — сказав Ростов. — А ось що, ходімо за вином.

Борис скривився.

— Якщо неодмінно хочеш, — сказав він.

І, підійшовши до ліжка, з-під чистих подушок дістав гаманець і звелів принести вина.

— Так, і тобі віддати гроші і лист, — додав він.

Ростов взяв лист і, кинувши на диван гроші, оперся обома руками на стіл і почав читати. Він прочитав кілька рядків і злобно глянув на Берга. Зустрівши погляд того, Ростов закрив обличчя листом.

— Однак грошей вам порядно прислали, — сказав Берг, дивлячись на важкий, гаманець, що вдавався в диван. — Ось ми так і платнею, граф, пробиваємося. Я вам скажу про себе ...

— Ось що, Берг милий мій, — сказав Ростов, — коли ви отримаєте з дому лист і зустрінетеся з своєю людиною, у якої вам захочеться розпитати про все, і я буду тут, я зараз піду, щоб не заважати вам. Послухайте, підіть, будь ласка, куди-небудь, куди-небудь ... к чорту! — крикнув він і зараз же, схопивши його за плече і ласкаво дивлячись в його обличчя, мабуть, намагаючись пом'якшити грубість своїх слів, додав: — ви знаєте, не гнівайтесь; милий, голубе, я від душі говорю, як нашому старому знайомому.

— Ах, даруйте, граф, я дуже розумію, — сказав Берг, встаючи і кажучи в себе горловим голосом.

— Ви до господарів підіть: вони вас звали, — додав Борис.

Берг надів чистісінький, без плямочки і смітинки, сюртучок, збив перед дзеркалом скроні догори, як носив Олександр Павлович, і, переконавшись по погляду Ростова, що його сюртучок був помічений, з приємною посмішкою вийшов з кімнати.

— Ах, яка я скотина, однак! — промовив Ростов, читаючи лист.

— А що?

— Ах, яка я свиня, однак, що я жодного разу не писав і так налякав їх. Ах, яка я свиня, — повторив він, раптом почервонівши. — Що ж, пошли за вином Гаврилу! Ну, гаразд, вистачить! — сказав він…

У листах рідних було вкладено ще рекомендаційний лист до князя Багратіона, який, за порадою Ганни Михайлівни, через знайомих дістала стара графиня і посилала синові, просячи його знести за призначенням і їм скористатися.

— Ось дурниці! Дуже мені потрібно, — сказав Ростов, кидаючи лист під стіл.

— Навіщо ти це кинув? — запитав Борис.

— Лист якийсь рекомендаційний, чорта мені в листі!

— Як чорта мені в листі? — піднімаючи і читаючи напис, сказав Борис. — Лист цей дуже потрібен для тебе.

— Мені нічого не потрібно, і я в ад'ютанти ні до кого не піду.

— Чому ж? — запитав Борис.

— Лакейська посада!

— Ти все такий же мрійник, я бачу, — похитуючи головою, сказав Борис.

— А ти все такий же дипломат.