Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 63

Для цієї мети необхідно ... Перша колона марширує ... друга колона марширує ... третя колона марширує ...]

Da der Feind mit seinerien linken Fluegel an die mit Wald bedeckten Berge lehnt und sich mit seinerien rechten Fluegel laengs Kobeinitz und Sokolienitz hinter die dort befindIichen Teiche zieht, wir im Gegentheil mit unserem linken Fluegel seinen rechten sehr debordiren, so ist es vortheilhaft letzteren Fluegel des Feindes zu attakiren, besondere wenn wir die Doerfer Sokolienitz und Kobelienitz im Besitze haben, wodurch wir dem Feind zugleich in die Flanke fallen und ihn auf der Flaeche zwischen Schlapanitz und dem Thuerassa—Walde verfolgen koennen, indem wir dem Defileen von Schlapanitz und Bellowitz ausweichen, welche die feindliche Front decken. Zu dieserien Endzwecke ist es noethig ... Die erste Kolonne Marieschirt ... die zweite Kolonne Marieschirt ... die dritte Kolonne Marieschirt ... [

і т. д., читав Вейротер. Генерали, здавалося, неохоче слухали важку диспозицію. Білявий високий генерал Буксгевден стояв, притулившись спиною до стіни, і, зупинивши свої очі на свічці, що горіла, здавалося, не слухав і навіть не хотів, щоб думали, що він слухає. Прямо проти Вейротера, спрямувавши на нього свої блискучі відкриті очі, в войовничої позі, оперши руки з вивернутими назовні ліктями на коліна, сидів рум'яний Милорадович з піднятими вусами і плечами. Він уперто мовчав, дивлячись в обличчя Вейротера, і спускав з нього очі тільки тоді, коли австрійський начальник штабу замовкав. В цей час Милорадович значимо озирався на інших генералів. Але за значенням цього значного погляду не можна було зрозуміти, чи був він згоден або не згоден, задоволений або незадоволений диспозицією. Ближче всіх до Вейротера сидів граф Ланжерон і з тонкою усмішкою південного французького лиця, яка не залишала його весь час читання, дивився на свої тонкі пальці, що швидко перевертають за кути золоту табакерку з портретом. В середині одного з найдовших періодів він зупинив обертальний рух табакерки, підняв голову і з неприємною чемністю на самих кінцях тонких губ перебив Вейротера і хотів сказати щось; але австрійський генерал, не перериваючи читання, сердито насупився і замахав ліктями, як би кажучи: потім, потім ви мені скажете свої думки, тепер будьте ласкаві дивитися на карту і слухати. Ланжерон підняв очі догори з виразом здивування, озирнувся на Милорадовича, ніби шукаючи пояснення, але, зустрівши значний, нічого не значущий погляд Милорадовича, сумно опустив очі і знову взявся вертіти табакерку.

— Урок з географії, [Une lecon de geographie, ] — промовив він ніби сам до себе, але досить голосно, щоб його чули.

Пржебишевський з шанобливою, але гідною чемністю пригнув рукою вухо до Вейротера, маючи вигляд людини, поглиненої увагою. Маленький ростом Дохтуров сидів прямо проти Вейротера з старанним і скромним виглядом і, нахилившись над розкладеною картою, сумлінно вивчав диспозиції і невідому йому місцевість. Він кілька разів просив Вейротера повторювати недобре розчути їм слова і важкі найменування сіл. Вейротер виконував його бажання, і Дохтуров записував.

Коли читання, яке тривало більше години, було скінчено, Ланжерон, знову зупинивши табакерку і не дивлячись на Вейротера і ні на кого особливо, почав говорити про те, як важко було виконати таку диспозицію, де становище ворога передбачається відомим, тоді як положення це може бути нам невідомо, так як ворог знаходиться в русі. Заперечення Ланжерона були обґрунтовані, але було очевидно, що мета цих заперечень полягала переважно в прагненні дати відчути генералу Вейротеру, що читав свою диспозицію настільки самовпевнено, як школярам-учням, що він мав справу не з одними дурнями, а з людьми, які могли і його повчити у військовій справі. Коли замовк одноманітний звук голосу Вейротера, Кутузов відкрив глава, як мірошник, який прокидається при перерві снодійного звуку млинових коліс, прислухався до того, що говорив Ланжерон, і, як ніби кажучи: "а ви все ще про ці дурниці!" поспішно закрив очі і ще нижче опустив голову.

Намагаючись якомога дошкульніше образити Вейротера в його авторському військовому самолюбстві, Ланжерон доводив, що Бонапарте легко може атакувати, замість того, щоб бути атакований, і внаслідок того зробити всю цю диспозицію абсолютно марною. Вейротер на всі заперечення відповідав твердою презирливою посмішкою, очевидно вперед приготовленою для всякого заперечення, незалежно від того, що б йому не говорили.

— Якщо б він міг атакувати нас, то він нині б це зробив, — сказав він.

— Ви, отже, думаєте, що він безсилий, — сказав Ланжерон.

— Багато, якщо у нього 40 тисяч війська, — відповідав Вейротер з посмішкою доктора, якому лікарка хоче вказати засіб лікування.

— В такому разі він йде на свою погибель, чекаючи нашої атаки, — з тонкої іронічною посмішкою сказав Ланжерон, за підтвердженням озираючись знову на найближчого Милорадовича.

Але Милорадович, очевидно, в цю хвилину думав найменше про те, про що сперечалися генерали.

— Їй Богу, [Ma foi,]— сказав він, — завтра все побачимо на полі битви.

Вейротер посміхнувся знову тою посмішкою, яка говорила, що йому смішно і дивно зустрічати заперечення від російських генералів і доводити те, в чому не тільки він сам дуже добре був упевнений, але в чому впевнені були їх государі-імператори.

— Ворог загасив вогні, і чути безперервний шум в його таборі, — сказав він. — Що це означає? — Або він віддаляється, чого одного ми повинні боятися, або він змінює позицію (він посміхнувся). Але навіть якщо б він і зайняв позицію в Тюрасе, він тільки рятує нас від великих клопотів, і розпорядження всі, до найменших подробиць, залишаються ті ж.

— Яким же чином? .. — сказав князь Андрій, вже давно вичікують випадку висловити свої сумніви.

Кутузов прокинувся, важко відкашлявся і оглянули генералів.

— Панове, диспозиція на завтра, навіть на нині (бо вже перша година), не може бути змінена, — сказав він. — Ви її чули, і всі ми виконаємо наш обов'язок. А перед боєм немає нічого важливішого ... (він помовчав) як виспатися гарненько.

Він зробив вигляд, що підводиться. Генерали відкланялися і віддалилися. Було вже за північ. Князь Андрій вийшов.

Військова рада, на якій князю Андрію не вдалося висловити свою думку, як він сподівався, залишила у ньому неясне і тривожне враження. Хто мав рацію: Долгоруков з Вейротером або Кутузов з Ланжероном і ін., які не схвалювали план атаки, він не знав. "Але невже не можна було Кутузову прямо висловити государю свої думки? Невже це не може інакше робитися? Невже через придворних і з особистих міркувань має ризикувати десятками тисяч і моїм, моїм життям? " думав він.

"Так, дуже може бути, завтра уб'ють", подумав він. І раптом, при цьому думки про смерть, цілий ряд спогадів, найдальших і задушевних, став над його уявою; він згадував останнє прощання з батьком та своєю дружиною; він згадував перші часи свого кохання до неї! Згадав про її вагітність, і йому стало шкода і її і себе, і він в нервово — розм'якшеному і схвильованому стані вийшов з хати, в якій він стояв з Несвіцьким, і став ходити перед будинком.

Ніч була туманна, і крізь туман таємниче пробивалося місячне світло. "Так, завтра, завтра! — думав він. — Завтра, може бути, все буде скінчено для мене, всіх цих спогадів нічого очікувати більш, всі ці спогади не матимуть для мене більш ніякого сенсу. Завтра ж, може бути, навіть напевно, завтра, я це передчуваю, в перший раз мені доведеться, нарешті, показати все те, що я можу зробити ". І йому уявився бій, втрата його, зосередження бою на одному пункті і замішання всіх начальницьких осіб. І ось та щаслива хвилина, той Тулон, якого так довго чекав він, нарешті, представляється йому. Він твердо і ясно говорить свою думку і Кутузову, і Вейротеру, і імператорам. Всі вражені вірністю його міркування, але ніхто не береться виконати його, і ось він бере полк, дивізію, карбує умову, щоб вже ніхто не втручався в його розпорядження, і веде свою дивізію до рішучого пункту і один здобуває перемогу. А смерть і страждання? говорить інший голос. Але князь Андрій не відповідає цьому голосу і продовжує свої успіхи. Диспозиція наступного бою робиться їм одним. Він носить звання чергового по армії при Кутузові, але робить все він один. Наступний бій виграно їм одним. Кутузова зміняють, призначається він ... Ну, а потім? каже знову інший голос, а потім, якщо ти десять раз раніше цього не будеш поранений, убитий або обдурений; ну, а потім що ж? — "Ну, а потім, — відповідає сам собі князь Андрій, — я не знаю, що буде потім, не хочу і не можу знати: але якщо хочу цього, хочу слави, хочу бути відомим людям, бути улюбленим ними, то я не винен, що я хочу цього, що одного цього я хочу, для одного цього я живу. Так, для одного цього! Я ніколи нікому не скажу цього, але, Боже мій! що ж мені робити, якщо я нічого не люблю, як тільки славу, любов людську. Смерть, рани, втрата сім'ї, ніщо мені не страшно. І як не дороги, ні милі мені багато людей — батько, сестра, дружина, — найдорожчі мені люди, — але, як не страшно і неприродне це здається, я всіх їх віддам зараз за хвилину слави, торжества над людьми, за любов до собі людей, яких я не знаю і не буду знати, за любов ось цих людей ", подумав він, прислухаючись до говору на дворі Кутузова. На дворі Кутузова чулися голоси денщиків, що укладалися; один голос, ймовірно, кучера, дражнив старого Кутузівського кухара, якого знав князь Андрій, і якого звали Титом, говорив: "Тите, а Тите?"

— Ну, — відповідав старий.

— Тите, іди молотити, — говорив жартівник.

— Тьху, ну тя к чорту, — лунав голос, що покривався реготом денщиків і слуг.

"І все-таки я люблю і ціную тільки торжеством над усіма ними, дорожу цією таємничої силою і славою, яка ось тут наді мною носиться в цьому тумані!"

XIII

Ростов в цю ніч був зі взводом у фланкерському ланцюгу, попереду загону Багратіона. Гусари його попарно були розсипані в ланцюзі; сам він їздив верхи по цій лінії ланцюга, намагаючись подолати сон, який непереборно клонив його. Позаду його видно було величезний простір багать нашої армії, що неясно горіли в тумані; попереду його була туманна темрява.