Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Сторінка 70

На нього дивилися і тулилися до берега, не наважуючись ще ступити на лід. Командир полку, що стояв верхом біля в'їзду, підняв руку і розкрив рот, звертаючись до Долохова. Раптом одне з ядер так низько засвистіло над натовпом, що всі нахилилися. Щось ляснув в мокре, і генерал впав з конем в калюжу крові. Ніхто не глянув на генерала, не подумав підняти його.

— Пішов на лід! пішов по льоду! Пішов! поверни! Хіба не чуєш! Пішов! — раптом після ядра, що потрапив в генерала, почулися незліченні голоси, самі не знаючи, що і навіщо кричали.

Одна з задніх гармат, яка вступала на греблю, вивернула на лід. Натовпи солдатів з греблі стали збігати на замерзлий ставок. Під одним з передніх солдат тріснув лід, і одна нога пішла в воду; він хотів підправитись і провалився по пояс.

Найближчі солдати зам'ялися, гарматний їздовий зупинив свого коня, але ззаду все ще чулися крики: "Пішов на лід, що став, пішов! пішов! " І крики жаху почулися в натовпі. Солдати, які оточували гармату, махали на коней і били їх, щоб вони завертали і просувалися. Коні рушили з берега. Лід, який тримав піших, відколовся величезним шматком, і чоловік сорок, що були на льоду, кинулися хто вперед, хто назад, потопляючи один іншого.

Ядра все так само рівномірно свистіли і шльопали на лід, в воду і найчастіше в юрбу, яка покривала греблю, ставки і берег.

XIX

На Праценській горі, на тому самому місці, де він впав з древком стягу в руках, лежав князь Андрій Болконський, стікаючи кров'ю, і, сам не знаючи того, стогнав тихим, жалісним і дитячим стогоном.

До вечора він перестав стогнати і зовсім затих. Він не знав, як довго тривало його забуття. Раптом він знову відчував себе живим, страждаючи від пекучого болю, який розриває щось в голові.

"Де воно, це високе небо, яке я не знав досі і побачив нині?" було першою його думкою. "І страждання цього я не знав також, — подумав він. — Так, я нічого, нічого не знав досі. Але де я? "

Він став прислухатися і почув звуки тупоту коней, які наближаються і звуки голосів, що говорили французькою. Він розкрив очі. Над ним було знову все те ж високе небо з хмарами, які ще вище піднялися та пливуть, і крізь які виднілася синіюча нескінченність. Він не повертав голови і не бачив тих, які, судячи по звуку копит і голосів, під'їхали до нього і зупинилися.

Під'їхавши верхові були Наполеон, супровідний двома ад'ютантами. Бонапарте, об'їжджаючи поле битви, віддавав останні накази про посилення батарей, що стріляли по греблі Аугеста і розглядав убитих і поранених, які залишилися на полі бою.

— Красені! [De beaux hommes!] — сказав Наполеон, дивлячись на вбитого російського гренадера, який з уткнутим в землю обличчям і почорнілою потилицею лежав на животі, відкинувши далеко одну вже задубілі руку.

— Батарейних зарядів більше немає, ваша величність! [Les munitions des pieces de position sont epuisees, sire!] — сказав в цей час ад'ютант, який приїхав з батарей, які стріляли по Аугесту.

— Веліте привезти з резервів, [Faites avancer celles de la reserve, ] — сказав Наполеон, і, від'їхавши кілька кроків, він зупинився над князем Андрієм, який лежали горілиць з кинутим біля нього древком стягу (прапор вже, як трофей, був взятий французами) .

— Ось прекрасна смерть, [Voila une belle mort, ] — сказав Наполеон, дивлячись на Болконського.

Князь Андрій зрозумів, що це було сказано про нього, і що говорить це Наполеон. Він чув, як називали sire того, хто сказав ці слова. Але він чув ці слова, як би він чув дзижчання мухи. Він не тільки не цікавився ними, але він і не помітив, а одразу ж забув їх. Йому пекло голову; він відчував, що він спливає кров'ю, і він бачив над собою далеке, високе і вічне небо. Він знав, що це був Наполеон — його герой, але в цю хвилину Наполеон здавався йому настільки маленькою, нікчемною людиною в порівнянні з тим, що відбувалося тепер між його душею і цим високим, нескінченним небом з хмарами, що біжать по ньому. Йому було абсолютно все одно в цю хвилину, хто б не стояв над ним, що б не говорив про нього; він радий був тільки тому, що зупинилися над ним люди, і бажав тільки, щоб ці люди допомогли йому і повернули б його до життя, яка здавалася йому настільки прекрасним, тому що він так інакше розумів його тепер. Він зібрав усі свої сили, щоб поворухнутися і зробити який-небудь звук. Він слабо поворушив ногою і видав слабкий, хворобливий стогін, що розжалобив його самого.

— О! він живий, — сказав Наполеон. — Підняти цю молоду людину, ce jeune homme, і завезти на перев'язувальний пункт!

Сказавши це, Наполеон поїхав далі назустріч до маршала Лана, який, знявши капелюха, посміхаючись і вітаючи з перемогою, під'їжджав до імператора.

Князь Андрій не пам'ятав нічого далі: він втратив свідомість від страшного болю, який заподіяли йому вкладання на носилки, поштовхи під час руху і зондування рани на перев'язному пункті. Він прийшов до тями вже тільки в кінці дня, коли його, з'єднавши з іншими російськими пораненими і полоненими офіцерами, понесли в госпіталь. На цьому пересуванні він відчував себе дещо свіже і міг оглядатися і навіть говорити.

Перші слова, які він почув, коли прийшов до тями, — були слова французького конвойного офіцера, який поспішно говорив:

— Треба тут зупинитися: імператор зараз проїде; йому принесе задоволення бачити цих полонених панів.

— Нині незліченно полонених, мало не вся російська армія, то йому, ймовірно, це набридло, — сказав інший офіцер.

— Ну, однак! Це, кажуть, командир всієї гвардії імператора Олександра, — сказав перший, вказуючи на пораненого російського офіцера в білому кавалергардському мундирі.

Болконський впізнав князя Рєпніна, якого він зустрічав в петербурзькому світі. Поруч з ним стояв інший, 19-річний хлопчик, теж поранений кавалергардський офіцер.

Бонапарта, під'їхавши галопом, зупинив коня.

— Хто старший? — сказав він, побачивши полонених.

Назвали полковника, князя Рєпніна.

— Ви командир кавалергардського полку імператора Олександра? — запитав Наполеон.

— Я командував ескадроном, — відповідав Рєпнін.

— Ваш полк чесно виконав свій обов'язок, — сказав Наполеон.

— Похвала великого полководця є найкраща нагорода солдату, — сказав Рєпнін.

— Із задоволенням вручаю її вам, — сказав Наполеон. — Хто цей молодик біля вас?

Князь Рєпнін назвав поручика Сухтелена.

Подивившись на нього, Наполеон сказав, посміхаючись:

— Молодий же з'явився він змагатися з нами. [ II est venu bien jeune se frotter a nous.]

— Молодість не заважає бути хоробрим, — промовив Сухтелен голосом , що обривається.

— Прекрасна відповідь, — сказав Наполеон. — Молодий чоловіче, ви далеко підете!

Князь Андрій, для повноти трофея бранців виставлений також вперед, на очі імператору, не міг не привернути його уваги. Наполеон, мабуть, згадав, що він бачив його на поле і, звертаючись до нього, вжив те саме найменування молодої людини — jeune homme, під яким Болконський в перший раз закріпився в його пам'яті.

— Et vous, jeune homme? Ну, а ви, молодий чоловіче? — звернувся він до нього, — як ви себе почуваєте, mon brave?

Незважаючи на те, що за п'ять хвилин перед цим князь Андрій міг сказати кілька слів солдатам, які переносили його, він тепер, прямо спрямувавши свої очі на Наполеона, мовчав ... Йому так незначні здавалися в цю хвилину всі інтереси, котрі обіймали Наполеона, так дріб'язковий здавався йому сам герой його, з цим дрібним марнославством і радістю перемоги, в порівнянні з тим високим, справедливим і добрим небом, яке він бачив і зрозумів, — що він не міг відповідати йому.

Та й все здавалося так марно і мізерно в порівнянні з тим суворим і величним ладом думки, який викликали в ньому ослаблення сил від крові, що спливла, страждання і близьке очікування смерті. Дивлячись в очі Наполеону, князь Андрій думав про нікчемність величі, про нікчемність життя, значення якого ніхто не міг зрозуміти, і про ще більшу нікчемність смерті, сенс якої ніхто не міг зрозуміти і пояснити з живучих.

Імператор, не дочекавшись відповіді, відвернувся і, від'їжджаючи, звернувся до одного з начальників:

— Нехай подбають про ці панів і завезуть на мій бівуак; нехай мій доктор Ларрі огляне їх рани. До побачення, князь Рєпнін, — і він, рушивши коня, галопом поїхав далі.

На обличчі його було сяйво самовдоволення і щастя.

Солдати, які принесли князя Андрія і зняли з нього золотий образок, навішений на брата княжнею Мар'єю, який попав їм на очі, побачивши ласкавість, з якою обходився імператор з полоненими, поспішили повернути образок.

Князь Андрій не бачив, хто і як надів його знову, але на грудях його понад мундира раптом опинився образок на дрібному золотому ланцюжку.

"Добре б це було, — подумав князь Андрій, глянувши на цей образок, який з таким почуттям і благоговінням навісила на нього сестра, — добре б це було, якби все було так ясно і просто, як воно здається княжні Марії. Як добре б було знати, де шукати допомоги в цьому житті і чого чекати після нього, там, за труною! Як би щасливий і спокійний я був, якби міг сказати тепер: Господи, помилуй мене! ... Але кому я скажу це! Або сила — невизначена, незбагненна, до якої я не тільки не можу звертатися, але якої не можу висловити словами, — велике все або нічого, — говорив він сам собі, — або це той Бог, який ось тут зашитий, в цій ладанці, княжнею Марією? Нічого, нічого немає вірного, крім нікчемності всього того, що мені зрозуміло, і величі чогось незрозумілого, але найважливішого!"

Носилки рушили. При кожному поштовху він знову відчував нестерпний біль; гарячковий стан посилився, і він починав марити. Ті мрії про батька, дружину, сестру і майбутнього сина і ніжність, яку він відчував у ніч напередодні битви, фігура маленького, нікчемного Наполеона і над усім цим високе небо, становили головну підставу його гарячкових уявлень.

Тихе життя і спокійне сімейне щастя в Лисих Горах представлялися йому. Він уже насолоджувався цим щастям, коли раптом явився маленький Наполеон з своїм байдужим, обмеженим і щасливим від нещастя інших поглядом, і починалися сумніви, муки, і тільки небо обіцяло заспокоєння. До ранку всі мрії змішалися і злилися в хаос і морок безпам'ятства і забуття, які набагато ймовірніше, на думку самого Ларрея, доктора Наполеона, повинні були вирішитися смертю, ніж одужанням.

— Цей чоловік нервовий і жовчний, — сказав Ларрі, — він не одужає., [— C'est un sujet nerveux et bilieux, il n'en rechappera pas.]

Князь Андрій, в числі інших безнадійних поранених, був зданий на піклування жителів.

[i]© Віктор Часник.