Війна і мир (том 2) - Сторінка 13

І він знову натискав на гвинт, який нічого не захоплював і все так само крутився на одному й тому ж місці.

Слуга його подав йому розрізану до половини книгу романа в листах т-те Бига К Він почав читати про страждання й че

1 пані Сюза.

снотливу боротьбу якоїсь Amélie de Mansfeld1. "І чого вона боролася проти свого спокусника,— думав він,— коли вона любила його? Не міг бог вкласти в її душу прагнення, суперечного його волі. Моя колишня дружина не боролась, і, можливо, вона мала рацію. Нічого не знайдено,— знову казав собі П'єр,— цічого не придумано. Знати ми можемо лише те, що нічого не знаємо. І це вищий ступінь людської премудрості".

Усе в ньому самому й навколо нього здавалось йому заплутаним, безглуздим і огидним. Але в цій самій огиді до всього навколишнього П'єр знаходив своєрідну дратівливу насолоду.

— Насмілюся просити ваше сіятельство потіснитися крихітку, ось для них,— сказав доглядач, входячи до кімнати і вводячи за собою другого, зупиненого через недостачу коней проїжджого. Проїжджий був приземкуватий, ширококостий, жовтий, зморшкуватий старик з сивими навислими бровами над блискучими, невиразного сіруватого кольору, очима.

П'єр зняв ноги зі стола, встав і переліг на приготовлене для нього ліжко, зрідка поглядаючи на проїжджого, який з понуро-втомленим виглядом, не дивлячись на П'єра, важко роздягався з допомогою слуги. Зоставшись у заношеному критому китайкою кожушку і в валянках на худих, кощавих ногах, проїжджий сів на диван, відкинувши на спинку свою дуже велику й широку в скронях, низько обстрижену голову, і глянув на Безухова. Строгий, розумний і проникливий вираз цього погляду вразив П'єра. Йому захотілось заговорити з проїжджим, але коли він зібрався звернутись до нього з запитанням про дорогу, проїжджий уже заплющив очі і, склавши поморщені старі руки, на пальці однієї з яких був великий чавунний перстень з зображенням Адамової голови, нерухомо сидів, чи відпочиваючи, чи щось глибокодумно і спокійно обмірковуючи, як здалося П'єру. Слуга проїжджого був увесь вкритий зморшками, теж жовтий дідок, без вусів і бороди, які, видно, не були збриті, а ніколи й не росли в нього. Повороткий • старенький слуга розбирав погрібець, готував чайний стіл і приніс киплячий самовар. Коли все було готове, проїжджий розплющив очі, присунувся до стола і, наливши собі одну склянку чаю, налив другу безбородому дідкові й подав йому. П'єр починав непокоїтись і почувати доконечну потребу, навіть неминучість розмови з цим проїжджим.

Слуга приніс назад свою порожню перевернуту склянку з недокусаною грудочкою цукру і спитав, чи не треба чого.

— Нічого. Подай книжку,— сказав проїжджий. Слуга подав книжку, що здалася П'єру духовною, і проїжджий заглибився в читання. П'єр дивився на нього. Раптом проїжджий відклав книжку, заклавши, згорнув її і, знову заплющивши очі і спершись на спинку, прибрав свою попередню позу. П'єр дивився на нього і не встиг одвернутися, як старий розплющив очі і вту

Амалії Мансфельд.

пив свій твердий 5 строгий погляд просто в обличчя П'єру.

П'єр почував себе збентеженим і хотів відхилитися від ЦЬОГО погляду, але блискучі старечі очі непереборно притягали його до себе.

II

— Маю приємність розмовляти з графом Безуховим, якщо я не помиляюсь,— сказав проїжджий неквапливо й голосно. П'єр мовчки, запитально дивився крізь окуляри на свого співрозмовника.

— Я чув про вас,— говорив далі проїжджий,— і про те, що спіткало вас, добродію мій, нещастя.— Він ніби підкреслив останнє слово, неначе сказав: "Так, нещастя; хоч як ви називайте,— я знаю, що те, що сталося з вами в Москві, було нещастям".— Вельми співчуваю вам, добродію мій.

П'єр почервонів і, швидко спустивши ноги з ліжка, нагнувся до старого, неприродно й ніяково усміхаючись.

— Я не з цікавості згадав вам про це, добродію мій, а з більш важливих причин.— Він помовчав, не випускаючи П'єр? зі свого погляду, і посунувся на дивані, запрошуючи цим жестом П'єра сісти біля нього. П'єру неприємно було заходити в розмову з цим старим, але він, мимоволі підкоряючись йому, підійшов і •сів біля нього.

— Ви нещасні, добродію мій,— говорив він далі.— Ви молоді, я старий. Я бажав би по змозі моїй помогти вам.

— Ах, так,— з вимушеною усмішкою сказав П'єр.— Дуже вам вдячний... Ви звідки зволите проїжджати? — Обличчя проїжджого було непривітне, навіть холодне і строге, але, незважаючи на те, і мова і обличчя нового знайомого непереборно приваблювали П'єра.

— Але якщо з будь-яких причин вам неприємна розмова зҐ мною,—сказав старий,— то ви так і скажіть, добродію мій.— І він раптом усміхнувся несподівано, по-батьківському ніжною усмішкою.

— Ой, ні, зовсім ні, навпаки, я дуже радий познайомитися з вами,— сказав П'єр і, глянувши ще раз на руки нового знайомого, зблизька придивився до персня. Він побачив на ньому Адамову голову, знак масонства.

— Дозвольте мені спитати,— сказав він,— ви масон?

— Так, я належу до братства вільних каменярів,— сказав проїжджий, все глибше і глибше вдивляючись у вічі П'єру.— І від себе і від їх імені простягаю вам братню руку.

— Я боюсь,— сказав П'єр, усміхаючись і вагаючись між довірою, яку викликала в нього особа масона, і звичкою до глузування з вірувань масонів,— я боюсь, що я дуже далекий від розуміння, як це сказати, я боюсь, що мій напрям думок щодо всієї світобудови такий протилежний вашому, що ми не зрозуміємо один одного.

— Мені відомий напрям ваших думок,— сказав масон,— ? той ваш напрям думок, про який ви кажете і який вам здається витвором праці вашого розуму, є напрям думок більшості людей, є одноманітний плід гордості, лінощів і темряви. Пробачте мені, добродію мій, якби я не знав його, я б не заговорив з вами. Ваш напрям думок є сумна омана.

— Цілком так само, як я можу припускати, що й ви перебуваєте в омані,— сказав П'єр, блідо усміхаючись.

— Я ніколи не насмілюся сказати, що я знаю істину,— промовив масон, дедалі більше вражаючи П'єра своєю точністю і твердістю мови.— Ніхто сам не може досягнути істини; лише камінь за каменем, з участю всіх, мільйонами поколінь, від праотця Адама і до нашого часу, споруджується той храм, який повинен бути гідним житлом великого бога,— сказав масон і заплющив очі.

— Я повинен вам сказати, я не вірю, не... вірю в бога,— з жалем і з зусиллям вимовив П'єр, почуваючи, що мусить сказати всю правду.

Масон уважно подивився на П'єра і усміхнувся, як усміхнувся б багач, тримаючи в руках мільйони, до бідняка, який би сказав йому, що нема в нього, в бідняка, п'яти карбованців, які можуть дати йому щастя.

— Так, ви не знаєте його, добродію мій,— сказав масон.— Ви не можете знати його. Ви не знаєте його, через те ви й нещасні.

— Так, так, я нещасний,— потвердив П'єр,— але що ж мені робити?

— Ви не знаєте його, добродію мій, і через те ви дуже нещасні. Ви не знаєте його, а він тут, він у мені, він у моїх словах, він у тобі і навіть у тих блюзнірських думках, які ти висловив щойно,— суворим тремтячим голосом сказав масон.

Він помовчав і зітхнув, видно, намагаючись заспокоїтися.

— Якби його не було,— сказав він тихо,— ми б з вами не говорили про нього, добродію мій. Про що, про кого ми говорили? Кого ти заперечував? — раптом сказав він тріумфуюче-су-ворим і владним голосом.— Хто йбУо видумав, коли його нема? Чому з'явилося в тобі припущення, що є така незрозуміла істота? Чому ти і ввесь світ припустили існування такої незбагненної істоти, істоти всемогутньої, вічної і безконечної в усіх своїх властивостях?..— Він зупинився і довго мовчав.

П'єр не хотів і не міг переривати цього мовчання.

— Він є, але зрозуміти його трудно,— заговорив знову масон, дивлячись не на П'єрове обличчя, а перед собою, перебираючи своїми старечими руками, які від внутрішнього хвилювання не могли бути спокійними, листки книжки.— Якби це була людина, в Існуванні якої ти мав сумнів, я привів би до тебе цю людину, взяв би її за руку й показав тобі. Але як я, нікчемний смертний, покажу всю всемогутність, усю вічність, усю благость його тому, хто сліпий, чи тому, хто заплющує очі, щоб не бачити, не розуміти його і не побачити і не зрозуміти всю свою мерзотність і порочність? — Він помовчав.— Хто ти? Що ти? Ти мариш про себе, що ти мудрець, бо ти міг вимовити ці блюзнірські слова,— сказав він з понурою і презирливою усмішкою,— а ти дурніший і безумніший за малу дитину, яка, граючись частинами майстерно зробленого годинника, насмілилася б сказати, що через те, що вона не розуміє призначення цього годинника, вона й не вірить у майстра, який його зробив. Пізнати його трудно. Ми віками, від праотця Адама й до наших днів, працюємо для цього пізнання і на безконечність далекі від досягнення нашої мети; але в нерозумінні його ми вбачаємо лише нашу мізерність і його велич...

П'єр з завмиранням серця, блискучими очима дивдячись в обличчя масона, слухав його, не перебивав, не питав його, а всією душею вірив тому, що казала йому ця чужа людина. Чи переконували його ті розумні доводи, що були в промові масона, чи він вірив, як вірять діти, інтонаціям переконаності та душевності, що були в мові масона, тремтінню голосу, яке іноді заважало говорити масонові, чи цим блискучим старечим очам, що зістаришся на тому ж переконанні, чи тому спокоєві, твердості і знанню свого призначення, що світилися з усієї істоти масона і особливо сильно вражали П'єра в порівнянні з його опущеністю та безнадійністю,— але він усією душею бажав вірити і вірив, і радісно почував заспокоєння, оновлення і повернення до життя.

— Він не осягається розумом, а осягається життям,— сказав масон.

— Я не розумію,— сказав П'єр, з острахом почуваючи в собі зародження сумніву. Він боявся неясності і слабкості доводів свого співрозмовника, він боявся не вірити йому.— Я не розумію,— сказав він,— чому розум людський не може збагнути того знання, про яке ви кажете.

Масон усміхнувся своєю лагідною батьківською усмішкою.

— Вища мудрість і істина є ніби найчистіша волога, яку ми хочемо прийняти в себе,— сказав він.— Чи можу я в нечисту посудину прийняти цю чисту вологу і робити висновок про чистоту її? Тільки внутрішнім очищенням самого себе я можу до певної чистоти довести прийману в себе вологу.

— Правда, правда, це такі — радісно сказав П'єр.

— Вища мудрість заснована не лише на розумі, не на тих світських науках фізики, історії, хімії та ін., на які розпадається знання розумове.